- Ні в якому разі, - переконують нас небожителі з Печерських пагорбів та численна армія підгодованих ними журналістів, експертів, політологів та інших шанувальників халявного шоколаду. – Коней на переправі не міняють. Зміна влади під час війни – це дестабілізація, зневіра, розбалансування, хаос і як результат, поразка у війні. А ті, хто вимагає дострокових парламентських чи президентських виборів, то ідеологічні диверсанти, шатуни, агенти Кремля. Такий собі невибагливий шантаж – бережіть дорогого Петра Ляксеїча та його команду казнокрадів, атопутіннападьот.
 
Не будемо дискутувати з приводу того, хто насправді дестабілізує ситуацію, сіє зневіру і розхитує державного човна. Ми ж знаємо хто голосніше за всіх волає «Тримайте злодія!». Не будемо давати оцінку тим «коням», що оселилися у владних кабінетах, хоча є підстави припустити, що це не прості конячки, а троянські, зі стайні Путіна. Обмежимося питанням про можливість чи навпаки неприпустимість зміни влади під час війни.
 
Історія знає чимало прикладів коли зміна влади під час війни була не лише припустимою, а й необхідною. Наведу лише два, що більш-менш схожі з нашою ситуацією.
 
1.Зміна по-британськи

10 травня 1940 року (під час війни з гітлерівською Німеччиною) прем’єр-міністр Великобританії під тиском суспільства подав у відставку.
 
Що стало причиною відставки Невілла Чемберлена?
 
Як відомо, 30 вересня 1938 року він разом з Даладьє підписав Мюнхенську угоду з Гітлером і Муссоліні. Це не викликало особливого обурення в англійському суспільстві, оскільки йшлося про розшматування не власної, як у горезвісних Мінських угодах, а чужої території. Тим більше що він заявив: «Я привіз вам мир». Щоправда, і наш гарант переконує, що мінський договірняк, якому він не бачить альтернативи, принесе нам мир.
 
У березні 1939 року віра Чемберлена в можливість збереження миру була підірвана окупацією німцями останніх територій Чехословаччини. Його уряд зробив спробу врятувати становище, надавши Польщі гарантію територіальної цілісності. Менш ніж через півроку цей крок зробив неминучою участь Великобританії у Другій світовій війні. Після провалу військової експедиції союзників у Норвегії та вторгнення німців до Нідерландів та Бельгії остаточно виявилась нездатність прем’єр-міністра керувати країною у таких екстремальних умовах. Що й стало приводом для його відставки.
 
У порівнянні з Порошенком Чемберлен виглядає безневинним ягням. Він не кришував корупцію, не мав «свечных заводиков» на ворожій території, не фінансував ворога, сплачуючи податки з доходів тих «заводиков», не укладав капітулянтських угод про імплантацію ракової пухлини у тіло країни, не призначав своїх кумів та дружбанів на найвищі державні посади. Він визнав свою неспроможність керувати країною у таких екстремальних умовах і подав у відставку.
 
І що, сталася дестабілізація, країна занурилась у хаос, втратила боєздатність? Та нічого подібного, навпаки, новий прем’єр Вінстон Черчілль зумів об'єднати суспільство, відродити довіру до влади, вселити волю до перемоги. В результаті, Великобританія разом з союзниками по антигітлерівській коаліції стала переможцем у Другій світовій війні.
 
2.Зміна по-французьки
 
Ситуація у Великобританії 1940 року схожа на нашу лише в одному: як і у нас, там йшла війна. А от у Франції часів Директорії і сучасної України багато чого спільного. Роки Директорії увійшли в історію Франції як період спекуляцій банкірів, махінацій крупних і дрібних казнокрадів та хабарників, безправ’я і злигоднів народних мас. Пишним цвітом буяла корупція, яку очолював «головний директор» Поль Баррас. «Народні обранці» завзято набивали власні кишені. Загалом, знайшла підтвердження давно знайома істина: «Після бою поле битви належить мародерам». Словом, все як у нас, включно з війною. Проти Франції воювала коаліція, до складу якої, до речі, входила і «миролюбна» Росія, як же без неї?
 
Якщо взяти до уваги, що ставлення народу до злодійкуватої Директорії було не кращим ніж у нас до команди Порошенка - Гройсмана - Яценюка, то перспективи Франції виглядали зовсім не райдужними. Та французам пощастило, знайшлась людина, яка виправила становище. Цією людиною був Наполеон Бонапарт.
 
Для початку він запропонував Баррасу відмовитися від влади, на що той погодився. І правильно вчинив, бо завдяки цьому кроку, на відміну від багатьох своїх колег, дожив до глибокої старості у своєму маєтку, дописуючи мемуари про Велику французьку революцію.
 
Складніше було з депутатами. На пропозицію саморозпуститися слуги народу з криками «Узурпатор!», «Смерть тирану!» накинулись на бідолашного Наполеона. Ситуацію виправив Мюрат, віддавши солдатам гранично ясний наказ викинути із зали всю цю компанію. За кілька хвилин зала була порожня, відважні депутати розбіглися по околицях.
 
Операція прошла настільки успішно, що незабаром Наполеон спохватився: а як же рішення, яке повинні були прийняти депутати? Він наказав солдатам наловити по кущах депутатів і доставити до парламенту. Потрібна кількість переляканих народних обранців незабаром була спіймана і приведена до зали, де Наполеон запропонував цим відчайдухам проголосувати за потрібні рішення. Що вони з великою готовністю і зробили, бо не мислили себе поза правильними рішеннями для блага французького народу. Депутати проголосували за саморозпуск і передачу влади над країною Тріумвірату, фактично – Наполеону.
 
Ось такі історичні приклади. Цивілізованим способом заміни «коней» був би, звісно, британський варіант. Але для цього потрібна добра воля нашого «Чемберлена» та його клептократичної ватаги, на що сподіватися може лише невиліковний оптиміст. Відтак лишається заміна по-французьки, та є тут дві заковички. По-перше, це державний переворот, що аж ніяк не вітається кримінальним кодексом. По-друге, немає того «генерала», за яким би пішла вся країна. Є ще й третій, гіпотетичний варіант – Коліївщина. Зважаючи на кількість зброї на руках у населення та десятки тисяч людей, які навчилися нею користуватись, варіант не такий вже й фантастичний. Та це була б катастрофа, Руїна, кінець держави.
 
То що, цугцванг, панове?