Слава Україні! Частина І.
 
Хай живе невмируще розмаїття її волелюбних мешканців!
 
Віками, степами та лісами тікали вони від своєї Держави, яка кружляла над їхніми головами. Лякали її сумними піснями про долю свою бездержавну. Про панів клятих, москалів загарбних, ляхів пихатих. І так вже призвичаїлись голосити, що почали по конкурсах світових виступати, гроші на сумі заробляти. І втратили пильність, прогавили, як Держава таки на голову впала.
 
Ой, як же вони зраділи, що можна вже не бігати по степах, а прямо тут обступити ту оспівану, що над ними кружляла, і накручувати їй дулів і лякати голою сракою. І назвали її Незалежністю. Такий наш нарід – свободолюбний! Ніхто не має йому заважати обсирати по колу свою власну Державу!
 
Та ось знайшлися спритники, що угледіли всередині Держави палаци мебльовані, з коштовностями красними і почали у ту середину продиратися, підтанцьовуючи дорогою з голосраченками, підспівуючи їм про їхню скрутну долю. І скупчилися вони там, і почали тусуватися, а нарід наш добрий «елітию» їх нарік. І обнесла еліта Державу великим тином, щоб ніяка сволота не перескочила, і намалювала ззовні на тому тині «Україна для людей».
 

(Прошу вибачити, пані і панове, не встигаю завершити.)