Старовинна українська хата, крита соломою. Такі ще, деінде, трапляються на Черкащині.
 
Солому вже давно не міняли, тому по соломі стелено ще шар руберойду, притиснутого цвілими від часу жердинами. Цей незграбний руберойд – єдина ознака сучасності. Бо хаті років сто. Але ніщо більш не порушує її автентичності – мабуть так само вона виглядала ще за часів громадянської, коли в цих місцях козакував атаман Зелений.
 
Сніг на даху станув,  від чого той виглядає неоковирною чорною плямою на тлі  білих снігових заметів. Втім, до ганку втоптано стежину, а із трохи скособоченої труби, виробленої зі старої каналізаційної, струмує білий дим, що робить пейзаж трохи схожим на старі різдвяні листівки.
 
В хаті за столом, вкритим зеленою, порепаною від часу цератою, двоє – кум Іван і кум Іван – два сусіди, нестарих ще чоловіка, вдягнених в абищо, але тепло. Щоб їх якось розрізняти будемо звати другого Василем, за хрещеним ім’ям.
 
У грубці потріскують дрова, на столі сало, хліб, цибуля, варені яйця,  блискучі від розсолу огірки – щойно з діжки, якась консервація. Все на випадкових, але чистих тарілках. Два маленьких (умовно) гранчака,  таких зараз не виробляють, і привід для розмови – вже добре почата трилітрова сулія самогону. У тому, що це саме він не має сумніву -  запах бураківки у повітрі по всій хаті.
 
На тому ж столі мерехтить телевізор. Не плазма, звичайно, але досить сучасний, щоби щось у ньому роздивитися. Звуку нема. Не екрані метушиться Яценюк на тлі свого смугастого білборду.
 
Бесіда плине мляво, але невпинно.
 
- Ти диви - жидівська морда! Щось там ляпає, ляпає… На тобі курво! – Іван встромив велетенську дулю в телевізор, мало не до носа кандидату.
- З чого ви взяли куме що він жид?
- Тітко Ганна казали. Вона сама бачила, якийсь квартал, чи шо, так вони казали, що у нього обрєзаніє.
Чоловіки помовчали.
- Так, тітко Ганна брехати не будуть.
- Так отож.
- А на вигляд звичайна людина, в окулярах…
- Так в окулярах то ж саме вони!
Знов пауза.
- Та ну на Вас, куме! Це що, як ви окуляри вдінете то станете жидком, як він?
- Тю, а чого це я?
-Так отож.
Видно, ця небуденна тема запала глибоко в душу Василю, бо не майнуло й хвилини, як він знову озвався.
- Куме, так що у Моні, що тримає магазин за соше, теж обрєзаніє?
- Ну да – невпевнено відповів Іван – він же жид?
- Так, то воно так, а як же ж він з жінкою спить? І дітки ж у них?
- Та чого ти до мене з тими… - він пошукав слово – недорізками жидівськими лізеш?
Івану дуже не хотілось визнати себе перед кумом невігласом у такій, суто чоловічий справі – Там не все відрізають! Щось лишають. Він інакше б і посцяти як людина не зміг.
Останній аргумент видався Івану достатньо переконливим і він задоволено замовк.
Василю аж муляло щось ще спитати на цю болючу тему, але він визнав за краще її змінити.
 
- Куме, а Ви голосувати підете?
- А це Вам, куме, навіщо?
- Та так, хотів у розумного чоловіка попитатися – за кого б його й собі проголосувати?
- Ой куме, воно Вам треба? Скрутіть того бюлетня та засуньте собі в дупу.
- Та він такий довгий, що, мабуть і в сраку не влізе! – чоловіки статечно, як і годиться, посміялися, кожен про своє. Мабуть кожен в цю мить уявив собі якусь конкретну сраку і ці спогади виявилися приємними, бо ховаючи мрійливу посмішку Іван вимовив:
- Я буду за Тимошенко.
- Чого це, тиц-пердиц? Ви ж були за Ющенка? Хто після тих виборів напився, заліз на грушу і ТАКав звідти на все село?
- Вона ж жінка…
- Ой, куме, то Вам срака навіяла. Кажуть же, у неї яйця більші, ніж у чоловіків.
- Та тож жартують так, куме, ви чого?
- А як правда? – кум Василь доскіпливо глянув на сусіда. Чоловіки посерйознішали – я буду за Януковича!
- Так він же зек!
- Ну то й що? У нас тих зеків півсела – люди як люди.
- Так він же дурний!
- Ой, куме, не дурніший за Вас… – слово вихопилось і Василь заціпенів. Він явно передав куті меду.
Лице кума Івана, що й так блідим не виглядало, повільно буряковіло.
- Це від мене він не дурніший? Пошепки, а від того ще страшніше, запитав Іван.
Василь посовався на лавці і втягнув сідниці – позаду тільки стара білена стіна – тікати нема куди. Василь перехрестився на образи – Ісус теж помер за переконання. Ця думка трохи підбадьорила. Василь набрав повітря в груди:
- Ваша Юлька – брехуха, а Янукович усім добре життя зробить!
- Брехуха, кажеш? – кум Іван вже майже видерся із-за столу – І що ж ВОНА тобі збрехала?
У голосі Івана слово ВОНА з великих літер чулося дуже виразно, а руки повільно наближались до горлянки політичного опонента.
- Сучка вона! А Янукович…- тільки й прохрипів Василь. Бійка почалася.
Чоловіки билися не так, як зазвичай б’ються за дівчат молоді хлопці. Це вже не забавки. Це – політика! Тому бились повільно, важко, майже не матюкаючись. Тільки зрідка, крізь гучне сопіння, можна було розрізнити: «Юлька - сучка», «Мудак – твій Янукович».
Юшка в обох бризнула майже водночас. Чоловіки зупинились. Іван раз у раз стирав долонею кров, що юшила з носа, Василь злизував кров з розбитої губи, що швидко ставала схожою на вареник.
Досить! – Іван налив горілки по вінця – Пий!
Випили мовчки, не  цокаючись. Як за покійника.
- І щоб я тебе в своїй хаті не бачив! – Іван вказав сусідові на двері. Той мовчки вийшов.
 
Десь хвилину ще було чути порипування снігу та й те стишилось.
 
Після виборів майже нічого не змінилось у вигляді тої столітньої хатинки.
 
Тільки стежка – вона вже не була натоптана.