Кому країна накаже: „Будь героєм!” – той не посміє сховатися в кущах
 
Після Голодомору 1933 року села безлюдніли. Будівельників комунізму доводилося силоміць тримати в колгоспах. Згідно з постановою ВУЦК та РНК УРСР від 6 липня 1933 року, паспорти стали засобом обмеження притоку населення в міста, очищення міст від колгоспників, розкуркулених, кримінальних і політичних злочинців, шпигунів і диверсантів. Від початку паспортизації і до 1974 року селянину паспорт не видавали - лише посвідчуючу особу довідку з сільради, дійсну впродовж 30 днів. Особи без паспортів примусово виселялися з режимних міст. В містах за встановленим лімітом селян брали тільки на самі важкі й шкідливі роботи. Жах Голодомору змушував згоджуватися на будь-які умови, тільки б не залишатися в селі.  
 
Мене лякає поєднання термінів „стратегія розвитку” і  „політична воля”. Всесоюзна комуністична партія (більшовиків) мала єдино вірну стратегію розвитку, і не було на світі сили, яка б завадила їй реалізувати політичну волю. Ціна питання не мала значення.
Оборонний бюджет Радянського Союзу свідчив, що країна готувалася до війни - за виключенням дружньої Німеччини, весь світ був проти країни переможного комунізму.

Не треба бути Ротшильдом, щоб розуміти – хто маніпулює інформацією, той маніпулює світом. Міжнародна обстановка говорила, що війна неминуча – від 11 травня до 16 вересня 1939 року монгольсько-японсько-радянський збройний конфлікт на Халхин-Голі,  від 17 до 29 вересня 1939 року польський похід Червоної Армії, від 30 листопада 1939 року до 12 березня 1940 року радянсько-фінська війна. СРСР приростав анексованими територіями. Смак перемоги п’янив. Непереможна армія потребувала гарматного м’яса. Ним завжди були селяни. З 20 травня 1939 року починається „прихована мобілізація” на великі навчальні збори, внаслідок чого Збройні сили СРСР до вересня збільшилися з 1,91 млн. чол. до 5 млн. чол.
 
Хто буде працювати в обезлюднілих колгоспах? Машини. У 1936 році в Мелітопольській окрузі в трьох МТС працювали 443 трактори, 193 комбайни, 137 автомобілів, 575 культиваторів, 846 жаток, 112 снопов’язалок, 62 косилки. Де взяти людей, які керуватимуть цими машинами? Є ще й жінки.
Держава влаштувала грандіозну пропагандистську виставу, щоб заманити жінок працювати на тракторах. Визначальна роль у цій виставі дісталася Паші Ангеліній. Її батько Микита Васильович був головою Товариства спільної обробки землі (ТСОЗ) у Старобешеві (зараз Донецька область). У 1928 році ТСОЗ перетворилося на колгосп „Культура”. У 1929 році тут з’явилися перші трактори - „Фордзони”. Далекоглядний батько посадив на трактори своїх синів Івана й Василя, Пашу поставив до Івана помічником. У цьому ж році, шістнадцятирічною, вона пішла на курси трактористів і з 1932 року почала працювати трактористкою Старобешевської МТС.
Той, хто вважає МТС зібранням механізаторів, які обробляють землю, знає не всю правду. З літа 1933 року при всіх МТС створено політвідділи з шести працівників: начальник відділу, заступник з політично-масової роботи, заступник з ОДПУ (Об’єднане державне політичне управління створене для боротьби з політичною і економічною контрреволюцією, шпіонажем і бандитизмом), помічник з комсомольської роботи, помічник по роботі з жінками і редактор багатотиражки. Один з сошкою, шестеро з ложкою. Начальник політвідділу Іван Михайлович Куров розумів стратегію партії і призначення Паші Ангеліної в цій стратегії.
 
Далі тільки факти. У 1933 році двадцятирічна Паша Ангеліна стає бригадиром першої в світі жіночої тракторної бригади і членом Комуністичної партії. Кожен трактор її бригади перевиконав норму, замість 477 га зорав 739 га. При швидкості оранки близько 3,5 км/год. і ширині плуга близько 2 м на 1 га трактор проходить відстань близько 5 км. Загальна відстань 739 га х 5 км/га = 3695 км, час обробітку такої площі 3695 км / 3,5 км/год. =1055 годин. При тривалості робочого дня 12 годин на цю роботу треба витратити 1055 / 12=88 діб – майже три місяці!!!. Орати 24 години на добу навіть без сну не вдасться – для трактора Фордзон 50 % часу витрачалося на обслуговування та ремонт.
 
У 1935 році Паша Ангеліна виходить заміж за Сергія Чернишова, другого (чи першого?) секретаря Старобешевського райкому КП(б)У і стає делегаткою Другого Всесоюзного з’їзду колгоспників-ударників (11 – 17 лютого 1935 р.) З трибуни з’їзду вона розповідає країні, що жінки-трактористки працюють краще за чоловіків, і що можна виконувати норму оранки не на 132 %, а на 200 %. Сказано – зроблено. В цьому ж році бригада зорала по 1225 га на трактор (250 % від норми). Цей самий Фордзон працював на оранці вже 145 діб (майже 5 місяців без вихідних).
 
У 1938 році двадцятип’ятирічна трактористка була обрана делегатом XIV з’їзду КП(б)У і стала членом Центрального комітету. Те ж саме на XVI (1949), XVII (1952), XVIII (1954), XIX (1956) з’їздах КП(б)У. Не диво, бо у 1937 році зі 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У, обраних на ХІІІ з’їзді КП(б)У, були репресовані 100 осіб. Станом на 24 січня 1938 р. у складі ЦК КП(б)У з 62 членів і 40 кандидатів у члени ЦК залишилося відповідно 20 і 5. Чи здогадувалася про це Паша?
Її зобов’язання зросли до 1600 га на трактор – це 190 діб оранки по 12 годин на добу упродовж 6 місяців, реальний виробіток склав 1715 га – це 204 доби або майже 7 місяців щоденної оранки.
У 1939 році Паша Ангеліна делегатка XVIII з’їзду ВКП(б) (потім XIX і XX з’їздів). Довести обіцянки з’їздам до виробітку 3065 га, тобто 12 місяців щоденної оранки, завадив здоровий глузд – навіть така високопродуктивна трактористка як Паша Ангеліна не могла б зорати всі колгоспні поля Радянського Союзу. А треба, бо ж попереду війна. Довелося звертатися за допомогою – заклик „Сто тисяч подруг на трактор!” швидко перетворився на „Двісті тисяч подруг на трактор!” Усміхнена, життєрадісна трактористка з гарною зачіскою, в модному костюмі, з власним легковим автомобілем, яка порається на кухні в крепдешиновому платті і на дружній нозі з самим товаришем Сталіном, вона манила орденами і величезними заробітками.  Коли колгоспник заробляв за місяць 400 рублів,  у бригаді Паші Ангеліної заробляли 1400 рублів і додатково одержували по 12 тон пшениці.
Заклик був почутий, дівчата записувалися на курси трактористів. Хто з нас не знає зі школи, що трактор – це крутіше, ніж маркізет і мадеполам з тривогою пополам:
                   Я до трактора підходжу –
                    сонце ясне! світе мій!
                    Ой, як хочеться учитись,
                    щоб вести його самій
                    (Павло Тичина  "Пісня трактористки. Миргородська МТС 7.ХІІ.1933”)

Проза життя була не схожа на поезію пропаганди. Робота трактористки виявилася не просто брудною і тяжкою, а непосильною. Трактор був без кабіни, з залізним сидінням і великими залізними колесами з прикрученими болтами шпорами. Був ризик травм, бо колеса не мали захисних щитків. На передні колеса прикручувалися залізні ребра. В негоду з колес на трактористку летіло багно. Фар не було, а працювати доводилося в дві зміни по 12 годин. Уночі попереду трактора йшов помічник з факелом.
У дівчат не вистачало сил, щоб завести трактор, часто щоб провернути ручку заводу, до неї прив’язували мотузку і тягнули за неї вкількаром. Ручка могла дати віддачу і вдарити по руках чи по голові, в результаті – переломи, струси мозку. Недостатньо глибоко зоране поле змушували переорювати, за перевитрати палива вираховували його вартість з заробітку. При поломці трактора запасні частини доводилося носити на собі за 10 – 20 кілометрів. Щодня треба було робити перетяжку: зливати масло, знімати піддон двигуна, діставати підшипники, заливати баббіт, регулювати зазор прокладки. Ця робота забирала близько двох годин.  
200 тисяч подруг на трактор не прийшли. В середньому по СРСР в МТС жінки склали 9 % - на весь Радянський Союз набралося близько 100 000 трактористок. Проблеми кадрів для МТС вони не вирішили. Коли почалася війна, вона призвала і чоловіків, і жінок.
Залучення жінок на виробництво дало непередбачувані результати, зокрема впала народжуваність - стало нікому народжувати солдатів.