Перше, що впадає у вічі в історії з убивством у Києві екс-депутата Держдуми РФ Д.Вороненкова –прогнозованість реакції на нього як з боку «проукраїнської» сторони («помста Путіна»), так і їх російських візаві («ми тут ні до чого»). І чим більше сторони виявляють «ентузіазму» в доведенні до громадськості своєї позиції – тим більше все це нагадує «димову завісу», покликану відвернути увагу від фактів та можливих зв’язків між ними, не кажучи вже про висновки, які з них витікають. Справді – простіше закріпити в суспільній свідомості декілька зручних емоційно-логічних «кліше» (принагідно «мобілізувавши» суспільство перед  уже відомим «ворогом») , ніж загрузнути в незручних запитаннях та запізнілих виправданнях.
 
Так ось, одне з таких запитань, прихованих за «димовою завісою» слів - чому Д.Вороненков опинився в Україні? Варто пригадати, що повідомлення про надання йому громадянства України в грудні 2016 року стало цілковито несподіванкою для допитливої публіки, яка до цього моменту нічого не чула не лише про такі його наміри, а про самого Вороненкова як такого. Тим дивніше було дізнатися, що «перебіжчик» ще донедавна не просто голосував за анексію Криму, а був активним членом «команди Путіна» в найбільш її органічному вияві – працівником спецслужб.
 
Отже, перше питання, яким мала задатися допитлива публіка – з яких це пір «зрадники Путіна» сподіваються сховатися в сусідній Україні, коли до цього мало хто з їх попередників могли бути впевненими у своїй безпеці від «руки Москви» навіть на інших  континентах?  І це питання перекреслює всі аргументи як щодо шляхетності намірів Вороненкова - і про «свідчити в суді» не лише проти Януковича, а й хай навіть проти самого Путіна, і про симпатії до «вільної України» і т.п. -  так і про можливі «коврижки» (гарантії безпеки, кар’єрні перспективи і т.п.) від української влади. Ще раз: розумна людина не може сподіватися «сховатися від Путіна» в Україні, значить - приїхала вона сюди, будучи впевненою у відсутності загрози собі, а «антипутінська» риторика – лише «димова завіса», покликана приховати справжні наміри.
 
Наступне запитання – які ж були справжні наміри у Д.Вороненкова?  Судячи з його (і не лише його) публічної активності, Кремль зацікавлений у створенні в Україні «точки протягування» потенційних російських опозиціонерів (звичайно – контрольованої). Стратегічно це дало б можливість «просувати» російські інтереси в України людьми, які формально вважаються опонентами Кремля, а насправді є «засланими козачками». Тактично ж йдеться про звичайну «спалену явку», куди можна заманювати  потенційних «зрадників», нейтралізуючи (чи використовуючи) їх у той чи інший спосіб.
 
Логічне запитання – чи знали (знають) українські спецслужби (та й владна верхівка) про подібні плани (наміри) Д.Вороненкова?  Гадаю – припускали і навіть включилися в цю «гру», демонструючи як «довіру» до його риторики, так і «зацікавленість» в його свідченнях проти Януковича-Путіна. Ймовірно, на якомусь етапі до «гри» підключили й Президента України з його Указом про надання громадянства (як це було й у випадку його «радісної зустрічі» зі звільненим полоненим-перебіжчиком Без’язиковим). Чи не звідси пояснення більш ніж скромної охорони «ворога Путіна»?  Адже який сенс охороняти особу, яку «охороняє» сам Путін вже в силу її статусу?
 
Тепер щодо самого замаху… Смію припустити, що Д.Вороненкова справді могли вбити російські спецслужби. Чому? Варіантів два. Перший – його відправили до України не просто як «консерву», а як потенційне «жертовне ягня» (сам Вороненков міг думати, що він на «важливому завданні», але не міг і припустити, що його відправили до України саме з метою, аби в якийсь «зручний» момент вбити, звичайно – «в назіданіє другім»). Другий варіант полягає в тому, що в який момент щось «пішло не так»  (наприклад, росіяни дізналися напевне, що їх протеже «ведуть» українські спецслужби), і тому було прийнято рішення, що це і є той «зручний» момент, коли потрібно вбивати… підривати, підпалювати, обливати фарбою  і т.п.
 
Теоритично, для «збереження обличчя», цю версію могли б і підтвердити українські спецслужби, однак це означало б зізнання у своєму «непрофесіоналізмі» (мовляв – «росіяни нас випередили»), або (хочеться сподіватися) «професійне мовчання» (хто знає, скільки ще російських «демократів» у них на гачку?). Тому найімовірніше (як це й заведено у «грі» спецслужб), що правда залишиться непублічною, а сторони (публічна влада) обмежаться роздмухуванням вже отриманого піар-ефекту: українська – про «підступність Путіна», а російська – про «хаос в Україні», принагідно втішаючись, що головний посил («у нас руки довгі») почули всі…