Як колись казав дядько Лінкольн — «Неможливо допомогти людині, роблячи за неї те, що вона повинна й може зробити сама».
 
А наша історія, це не просто пам'ять народу, котра відображає його минуле, це матеріал з якого вибудовується дух народу, котрий є визначальним не тільки для реалізації достойного сьогодення нації, але й для її успішного майбуття.
 
І вкрай важливо на яких саме подіях з історії нашого народу відбувається формування та виховання нації, адже переможців виховують на перемогах, на котрі здатні лише особистості.
 
От саме про таку яскраву особистість в історії України й варто пам’ятати.
 
Хоча звісно, ту ж історію пришелепкуватий «сусід» може сприймати геть по своєму –

«Гетмана Сагайдачного и его заместителя Дорошенко, вместе с двадцатью тысячами готовых на все профессиональных душегубов, наняло варшавское правительство, чтобы посадить на московский престол польского королевича Владислава.»

Дійсно, в 1618 році, доля Московії знаходилась в руках славетного гетьмана війська Запорізької Січі – Петра Кононовича Конашевича-Сагайдачного.
 
В Московії панувала смута, а після низки Лжедмитріїв (метастаз після останнього з Рюріковичів), та всупереч обіцянок тимчасового московського уряду (Семибоярщини), котра запросила на московський престол сина польського короля Сигізмунда, Владислава, Земський собор обрав на московський престол Міхаіла Романова.
 
Вирушивши відновлювати своє право на престол, 22 річний Владислав, зі своїм 11-ти тисячним військом, потрапив у вельми скрутне становище.
 
В зв’язку з чим польський уряд терміново звернувся по допомогу до Війська Запорізького.
 
От враховуючи складність становища Владислава, котрий опинився на ворожій території майже без грошей і продовольства, Сагайдачний й скористався цим збігом обставин і зробив польському королю пропозицію :
– розширення козацької території в Річпосполитій;
– свобода православної віри в Україні;
– збільшення реєстрового козацького війська;
– визнання Річпосполитою судової та адміністративної автономії України.
Від якої Сигізмунд не зміг відмовитись й надіслав до ставки Сагайдачного клейноди – булаву, бунчук, печатку і прапор.
 
Відтак, вже на початку серпня 1618 року, зібравши 20-тисячне козацьке військо, гетьман вирушив у землі Московського царства.
 
Однак враховуючи повідомлення козацької розвідки, за якими більшість московських військ було націлено в напряму Смоленська, Сагайдачний відкинув польський план, який передбачав рух козаків від Смоленська до Вязьми, й натомість обрав шлях від Путивля прямо на Москву. А заради збереження таємниці, навіть польську сторону про цей план не повідомив. Крім того, була задіяна операція з відвернення уваги московських воєвод від південного кордону, в зв’язку з чим у травні 1618 року в районі Калуги діяв 4-тисячний козацький загін.
 
Буквально протягом декількох тижнів козаки захопили Путивль, Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець. Під останнім до Сагайдачного приєднався загін, що діяв під Калугою. Крім  того по дорозі були захопені міста Лебедин, Скопин, Ряжськ, Шацьк та Михайлов, на який козакам довелось витратити цілих 10 днів.
 
Під Серпуховом запорожямі навіть довелось зустрітись з московським військом Д.Пожарського. Однак російські ратники при першій же сутичці з козаками розбіглися.
 
Потім поблизу Коломни, гетьману намагався перешкодити переправитися через Оку, воєвода Г. Волконський, зі своїми силами. Однак Сагайдачний швидко оминув місто і перейшов Оку вище розташування московитів, здолавши при цьому їх опір.
 
Далі запорожці рушили Коширським шляхом, і вже 17 вересня були в Бронниці поблизу Донського монастиря. Тут московити в чергове спробували розгромити Сагайдачного, виславши проти нього військо на чолі з Бутурліним. Однак гетьман несподівано атакував московські полки й розбив їх ще на марші.
 
Вже 20 вересня Сагайдачний у Тушино з’єднався з Владиславом, а тим часом окремі загони козаків захопили міста Ярославль, Переяславль, Романів, Каширу і Касимов.
 
І от найутаємниченіша подія московського походу Сагайдачного, сталась в ніч перед святом Покрови пресвятої Богородиці (за старим стилем), 1 жовтня, коли почався штурм Москви.
 
Козаки вже виламали Острожні ворота і почали  дубовими колодами вибивати Арбатські, аж раптом Сагайдачний дав відбій, наказавши припинити облогу міста й відступити.
 
За легендою російського «агітпропу», опівночі в усіх московських церквах задзвонили дзвони і це наче б то не аби як психологічно вплинуло на наступаючих козаків, бо вони також були православними.
 
Однак кожній легенді є своє вельми прагматичне пояснення. Зокрема, напередодні штурму, у зв’язку з несплатою платні, від поляків на сторону до московитів, перебігло двоє найманців, французьких інженерів, котрі передали московитам плани нічного штурму. Відтак на козаків в Москві чекала добре підготована засідка.
 
Тому набагато вірогіднішим є те, що завдяки зусиллям козацької розвідки, гетьман не тільки не мав бажання у святкову ніч покласти життя своїх козаків в засідці, а ще перед початком штурму Петро Сагайдачний вже знав про рішення польського сейму відносно якнайшвидшого припинення війни. Що завше означало для українства лише одне – козацьке військо окрім мізерного реєстру в мирний час, знову опиниться поза законом.
 
Тому необхідний результат було досягнуто зовсім іншим шляхом, внаслідок блискавичного рейду та атаки, козаки захопили міський посад Калуги, змусивши гарнізон міста під керівництвом воєводи М.Гагаріна замкнутись у міській цитаделі.
 
За оцінкою Яна ІІІ Собеського, саме рейд Сагайдачного посіяв жах серед московитів, чим запорожці дуже швидко схилили московську владу до переговорів.
 
Облога Калузького кремля тривала аж до самого підписання польсько-московського т.з. Деулінського  перемир'я.
 
А у гетьмана Сагайдачного попереду ще було декілька років життя, перемога в Хотинській битві з Османською імперією й Кримськими татарамита, та відновлення православної церковної ієрархії Київської митрополії.
 
Оце й не тільки і є роль української особистості у Всесвітній історії. І саме в нас самих закладений не аби який потенціал «вашінгтонів».