Три роки тому якраз у цей час почали назрівати найтрагічніші події Майдану - наближалася страшна, пекельна ніч з 18 на 19 лютого. Коли головна площа європейського міста була у вогні, коли з боку Грушевського і Інститутської підступав "Беркут", а з боків оточили тітушки, готові стріляти і різати голови тим, хто відступатиме з Майдану. Коли свистіли кулі і летіли гранати, одна за одною падали барикади, а захисники відходили все ближче до сцени.
 
До сцени, з якої раптом позникали солодкоголосі сміливі депутати, а Комендант Майдану Парубій раптово так простудився, що не зміг прийти і хворів вдома на дивані. Лишились тільки хлопчики й дівчатка з романтичними палаючими очима. І люди старші, навіть дуже літні, мирні, не військові. Знаючи, що це може бути їхня остання ніч. А на сцені лишився один лише Женя Ніщук, ніякий не політик, не депутат з недоторканістю - просто актор. Беркут глумився і від Жовтневого палацу світив йому в обличчя прицілами...
 
Зі зброї у захисників - дерев'яні палиці й фанерні щити, палаючі шини, бензин, злитий з машин у зоні досяжності (з якого тут же робили коктейлі Молотова), і взагалі - все, що горить: дерев'яні лаштунки, матраци... І ще багато-багато каміння з бруківки.
Дехто з захисників потім розказував, що намагався триматись ближче до Михайла Архангела - було враження, що він відводить від тебе кулі і гранати. В душі пробудились древні архетипи, загострились відчуття, ожили міфи української душі, люди відчували, що то - момент істини, можливо, найважливіше, для чого вони прийшли у цей світ. Пік їхнього життя...
 
Падав то один, то інший, чемпіону України з дзюдо, європейському призеру відірвало руку гранатою. Бронетраспортер, що намагався зруйнувати барикаду, вдалося підпалити великою кількістю "коктейлів". Під'їхав водомет, але струмінь води був занадто слабким, щоб зруйнувати барикаду і розкидати захисників (януковичські корупціонери, як завжди, закупили за кордоном брак, наваривши на цьому маржу, і в даному випадку це зіграло на руку майданівцям). Запалав Будинок Профспілок, підпалений беркутівцями зверху і знизу. Люди не могли врятуватися, багато згоріли живцем...
 

Паніки не було, але багато хто вже готувався гідно вмерти. Руки втомлювалась кидати каміння, дим виїдав очі (хоча бог неначе допомагав захисникам - вітер в основному дув у бік "Беркуту"), ноги відмовлялися тримати... І коли захисники побачили натовп, що біг до них по Хрещатику з боку Центрального Універмагу, вони зрозуміли: прорвалися тітушки, і це кінець. Вони помилялися - це були хлопці з Заходу: зі Львова, з Тернополя, автобуси з якими підіспіли якраз вчасно...
Але попереду була ще Інститутська...
 
Пошана живим учасникам тих подій і вічна слава загиблим героям! Не маємо права їх забути. Ми просто мусимо довести їхню справу до кінця.
 
Кроспост з https://site.ua/vasiliy.vlasyuk/6331-tri-roki-tomu/