...я був ученим соціальним реформатором
моєю справжньою пристрастю була антропометрія
я вигадав ліжко як міру досконалості людини
я порівнював упійманих подорожніх зі своїм ложем
важко було уникнути – визнаю – розтягування кінцівок
відсікання кінцівок
пацієнти помирали але чим більше гинуло
тим більше я переконувався що мої дослідження вірні
мета була шляхетною прогрес вимагає жертв
Я хотів знайти різницю між високими й низькими
людство огидно різноманітне я хотів знайти єдину форму
я був невтомним у зусилллях зрівняти людей
      (Збігнєв Герберт „Говорить Дамаст на прізвисько Прокруст”)
 

 
Іспанські привиди комунізму, соціалізму і націоналізму
У ХІХ столітті збігав час автократій. Іспанія – королівство, над яким ніколи не заходить сонце – втратила всі свої колонії. Неспроможність короля зупинити занепад держави змушувала шукати іншу форму державного устрою. Конституційна монархія? Республіка? Іспанія мала найдревніший в Європі орган представницької влади, який діяв з 1137 року – Кортеси.  Бути обраними до Кортесів могли тільки дворяни й духовенство. Вони давали присягу королю: „Ми, які не гірші від тебе, присягаємо тобі, який не кращий від нас...” З таким ставленням еліти до короля напрошувався варіант з республікою.
Відповідно з вимогами часу у 1876 році набрала чинності Конституція, а в 1890 році було введено загальне виборче право для чоловіків. Після перших виборів з масовими фальсифікаціями віра в чудодійну силу демократії похитнулася. Варіант з силовим розв’язанням проблем здавався надійнішим. Конфлікти набули форми безперервних переворотів – раз по раз армія ставала єдиною силою, здатною зупинити конфліктуючі сторони. В ХХ століття Іспанія увійшла з протистоянням монархістів і республіканців, консерваторів і лібералів.
 
Країна потребувала ідеології, яка покладе край соціальним конфліктам і накреслить дорогу до процвітання. На іспанських теренах міцнів привид комунізму. У 1920 році була створена Комуністична партія Іспанії, яка поставила перед пролетаріатом завдання революційного захоплення політичної влади  і побудуву комунізму радянського зразка.
Соціалісти сусідніх Німеччини й Італії не визнавали революцій. Шлях до влади вони прокладали через вибори – демагогія і популізм вождів подобалися народу значно більше, ніж перспектива революційної війни. Гітлер вихвалявся, що він найвидатніший актор Європи. Наставав час грандіозних гіпнотичних вистав для натовпів.
Здавалося, що у монархістів немає майбутнього. Після їхньої поразки на муніципальних виборах у 1931 році король зрікся престолу і назавжди покинув Іспанію: „Я вирішив не робити нічого, щоб мої співвітчизники не виступили один проти одного у братовбивчій громадянській війні.” Але в соціальному розгардіяші ідея вірності національним традиціям, національним цінностям теж мала чимало прихильників.
 
Іспанія поляризувалася. На одному полюсі набирали силу ліві – комуністи, соціалісти, анархісти, троцкісти, синдикалісти. На протилежному полюсі праві – монархісти, традиціоналісти, націоналісти, фалангісти. Сили, приблизно рівні за рішучістю, впливовістю і нездатністю перемогти супротивника, тому вимушені шукати підтримки за межами країни. Таємно. Ліві знайшли розуміння у Комінтерну і Радянського Союзу, праві – у Муссоліні і Гітлера. Назрівала Громадянська війна.
Як водиться, романтики й ідеалісти цього не помічали. Хіба можливий прогресивний розвиток країни з бідним, темним населенням? (Авжеж, чому дурні? Бо бідні. Чому бідні? Бо дурні.) Тому вони бачили своє призначення в тому, щоб принести в народні маси освіту й культуру, а вслід прийдуть прогрес і добробут.
 
Напередодні 1936 року з 11 мільйонів працездатних іспанців 8 мільйонів жили на межі бідності (2 млн. дрібне селянство, 2,5 млн. сільські батраки, 2,5 млн. шахтарі і промислові робітники, 1 млн. дрібні ремісники), 2 мільйони складав середній клас, 1 мільйон – землевласники, банкіри, інтелігенція, духовенсто, військові й чиновники,. Неписьменними були 12 мільйонів іспанців!
Сформований після загальних виборів 1931 року республіканський уряд безуспішно перепробував різні поєднання партій, щоб створити працездатну адміністрацію. Країну роздирали повстання, на придушення яких кидалася армія і національна гвардія. У придушенні повстання шахтарів Астурії відзначився генерал Франциско Франко. В ході бойових дій було вбито близько 5 000 чол. (офіційна статистика – 1300 вбитих, 3 000 поранених). Зрештою Кортеси були розпущені і на квітень 1936 року призначені дострокові вибори.
 
На дострокові вибори 1936 року ліві партії об’єдналися в блок, названий Народним фронтом, праві партії об’єдналися в Національний фронт. Народний фронт обіцяв „Хліб, Мир і Свободу!» Національний фронт – „Батьківщину, хліб і справедливість!”
Право голосу мали 13,5 млн. іспанців. За лівих було віддано 4 206 156 голосів, за правих – 3 783 601 голос, за центристські партії 681 447 голосів. Після уточнюючих перевірок співвідношення голосів стало таким: Народний фронт – 4 939 449 голосів, Національний фронт – 3 996 931 голос.
 
Праві не змогли змиритися з перемогою лівих. Далі була війна, названа Громадянською, хоча в ній на боці Франко воювали більше 300 тис. військових з інших країн (150 тис. італійців, 50 тис. німців, 20 тис. португальців, 80 тис. марокканців), на боці республіканців - близько  42 тис. воїнів-інтернаціоналістів з 54 країн світу (з них 2065 громадян СРСР).
 

Історію пишуть переможці
Переможцем Громадянської війни став черговий після Наполеона Бонапарта наймолодший генерал Європи Франциско Франко (Francisco Paulino Hermenegildo Teódulo Franco Bahamonde) з перспективним для диктаторства зростом 163 см (Наполеон – 169 см, Ленін – 164 см, Сталін – 166 см, Муссоліні – 169 см, Путін – 169 см). Світогляд майбутнього диктатора сформували газети „АВС” „La Epoca”, „La correspondencia militar”, в яких осуджувалися демократи за лібералізм, атеїзм і критику армійських порядків, а винними у всьому називалися республіканці. Суттєво розширив кругозір диктатора бюлетень „L’Entente Internationale contre la Troisième Internationale” – видання радикальних антикомуністів, яке підтримувало зв’яок з відомством Геббельса в Німеччині. Це видання переконало майбутнього диктатора, що жидо-масони таємно керують світом, саме вони задумали і реалізували більшовицький режим в якості „троянського коня” для Європи. Як і належить диктатору, він був переконаний, що тільки йому відомо, що треба його народу і його країні. Він ненавидів комунізм і вважав, що його обрав Бог для великої місії - боротьби з комунізмом.
Диктатор зумів розпорядитися перемогою. Людям нав’язувалася викривлена історія Іспанії і встановлення диктатури Франко. У розв’язанні війни звинувачувався республіканський уряд, а не ті, що здійснили воєнний переворот. Була знищена опозиція і придушено всі спроби її організації. Діяльність політичних партій заборонялася. Каральні заходи вселяли жах у всіх, незалежно від місця в соціальній ієрархії – було розстріляно від 70 до 200 тисяч республіканців. У франкістських тюрьмах та концтаборах утримувалися 2 мільйони "червоних", чимало для країни з населенням 25 мільйонів чол.! Лише в 1947 році була оголошена часткова амністія тим, хто до неї дожив. Страти тривали всі 40 років правління диктатора.
Люди втомлюються від свободи – їм треба порядок, ієрархія, дисципліна. Чи не так?
 
Несприйняття світом диктатури призвело до того, що Іспанія у 1947 році не одержала допомогу на відбудову економіки згідно з планом Маршала, а пізніше не була включена в Європейську програму відбудови. Без зовнішніх інвестицій в економіку країна була приречена на відсталість і занепад. Але навіть це диктатор сприйняв за благо. Була проголошена політика автаркії – політичної і економічної ізоляції, орієнтованої на створення самодостатньої економіки. Іспанські підприємці звільнилися від  конкуренції з іноземними і одержали державне фінансування для випуску життєво необхідної продукції. Діяльність підприємств підпорядковувалася державі і строго нею контролювалася. Автомобілебудування і енергетика стали ключовими галузями економіки і швидко нарощували об’єми виробництва. Здавалося, ще трішки і світ побачить іспанське економічне чудо. Але збільшення у 1956 році заробітної плати на 40 %, яке повинно було дати соціальну стабільність, призвело до швидкої інфляції і економічної кризи. Для її подолання Франко у 1957 році вводить в уряд молодих технократів замість перевірених війною соратників . Вони розробили план стабілізації економіки, зокрема було обмежено державні дотації в економіку. Результатом стало те, що розорилися десятки тисяч дрібних підприємців, але інфляція змінилася дефляцією, а промислове виробництво за рік виросло на 11 %.
Далі було поступове віддалення Франко від управління державою, вихід з міжнародної ізоляції, обмеження втручання держави в економіку і нарешті іспанське економічне чудо.
Іспанія пройшла свою дефранкізацію – всі поставлені диктатору пам’ятники знесено. Більшість іспанців вимагає, шоб його мавзолей був прибраний з Долини Полеглих, а прах диктатора був перепохований подалі від місця, де покоїться прах його жертв.
 
А що ж романтики й ідеалісти? Романтиків й ідеалістів винищували без жалю, бо саме вони чомусь опинилися в лавах ворогів диктатури.
19 липня 1939 року був розстріляний великий іспанський поет Федеріко Гарсіа Лорка. Франко спочатку заперечував факт розстрілу, потім виправдовувався, що нічого про це не знав. Звичайно, не знав. Впливові друзі поета після його арешту намагалися врятувати поета. Вони не знали про особисте розпорядження Франко: „Всі прохання про помилування повинні потрапляти до мене тільки після виконання вироку”.
                    Скажіть моїм друзям
                    Я мертвий.
 
                    Вічно вода співає
                    під колиханням лісу.
 
                    Скажіть моїм друзям,
                    Я мертвий.
 
                     (Як хвилюють тополі
                    прозорістю дзвону!)
 
                    Скажіть, що я залишився
                    з розплющеними очима
                    і накрила моє обличчя
                    безсмертна хустина
                    блакитна.
                                                     Ах!
                    І пішов я без хліба
                    за моєю зорею.
                               (Федеріко Гарсіа Лорка)