Автори:
Роман Василишин, Керівник Фонду соціально-політичних ініціатив
Олександр Ткаленко, Народний депутат України IV скликання
 

Перший строк
 
Бути неупередженим, коли мова ведеться про Владіміра Путіна, особливо, вважаючи себе українським патріотом, справа зовсім нелегка. До того ж, суспільна думка в нашій державі, занурена зазвичай всередину нескінченного політичного протистояння, бетонно застигла в конфігурації 80-х років минулого століття щодо політологічних концепцій.
 
Наш політичний клас, а особливо та його частина, яка тяжіє до демократичної коаліції, цілком серйозно вважає, що Росія це:
 
1. Імперія;
2. Імперія відстала та агресивна;
3. Імперія, що знаходиться в останній стадії розпаду та скоро закінчить свій земний шлях;
4. Імперія, яка навмисне провокує криваву різанину мирного населення на Кавказі;
5. Імперія, що тяжіє до експансіонізму та поглинання сусідніх держав;
6. Імперія, яка сповідує архаїчні та віджили погляди на організацію державної влади;
7. Імперія, яка не приділяє належної уваги захисту прав людини та громадянина;
8. Імперія, яку очолюють корумповані та примітивні керівники;
9. Імперія, верхівка якої одержима ідеєю загарбати та приєднати Україну, повернувши її до статусу квазіколонії, який та мала у 20-му сторіччі.
 
Згідно тієї самої теорії, Росії протистоїть світла імперія, або, як її називають – Захід. Цю імперію складають Сполучені Штати Америки та країни, що входять до Євросоюзу.
 
Захід, в свою чергу, це:
 
1. Сім’я цивілізованих народів та вільних націй;
2. Захід несе всьому світові ідею миру, свободи та процвітання;
3. Захід несе всьому світові ідею плюралістичної демократії;
4. Захід несе захист кожному знедоленому та «іншому», як то інваліди, негри, мусульмани, гомосексуалісти та всім, гнобленим в минулі часи меншинам;
5. Західна імперія, на відміну від Росії, прогресивна та миролюбна;
6. Західна імперія застосовує силу лише для утвердження, вкорінення та захисту ліберальної демократії;
7. Західна імперія, на відміну від Росії, знаходиться у активній стадії розширення та росту;
8. Західну імперію, на відміну від Росії, очолюють освічені, культурні, порядні та прогресивні політичні діячі;
9. Західна імперія – єдино спроможна захистити Україну від агресивних зазіхань Російської Федерації.
 
З другого боку, та частина політиків та громадських діячів, що схиляється до панслов’янських ідей, вважає неприпустимим навіть найменший сумнів у безгрішності будь-чого російського. Ба, навіть таких відомих в Україні людей, як Костянтин Затулін та Юрій Лужков ми мусимо зустрічати так, ніби то в їх вигляді до нас насправді зійшли з неба та заговорили святий Лука разом зі святим Павлом. І ніяк не менше того.
 
Все би було нічого, проте ці, в деякій мірі спрощені підходи, покладаються політичним класом в підгрунтя, коли справа доходить до формування геополітичних стратегій. Та нажаль, коли наш державний корабель зіткнеться зі справжнім «російським айсбергом», ми негайно зрозуміємо, що вже давно пливемо без керма та вітрил, а може і без екіпажу, і без капітана.
 
Затурканість та суцільна невротизація перших осіб нашої держави призвели до повного розумового закостеніння політичної верхівки і воцаріння в суспільній свідомості різних фантастичних та утопічних теорій, пов’язаних, особливо, з НАТО та Євросоюзом.
 
Збираючись писати про Путіна, ми свідомі двох для себе неприємних речей.
 
По-перше, стаття про Путіна не може бути короткою. Тут нам доведеться пожертвувати масовим читачем.
 
І по-друге, ми не зможемо зберегти абсолютну безсторонність щодо російського президента, попри наше щире прагнення. Тому наперед просимо вибачення, коли «вуха наших особистих симпатій-антипатій» повилазять назовні.
 
Тепер, щодо викладення матеріалу. В перших частинах роботи ми зупинимось на найбільш значимих кроках, здійснених Владіміром Путіним за час його перебування на посаді президента та найяскравіших фрагментах його, насиченої лютими сутичками політичної біографії. Проте замість власної інтерпретації та коментарів, звернемось до його сучасників в Росії та закордоном. На початках слово в більшій мірі отримають представники так званого ліберального табору, котрі є постійними та послідовними опонентами російського лідера. В подальших же розділах ми спробуємо стати і на бік Владіміра Путіна, а також станемо на місце самих себе, як громадян України, та поміркуємо про свої перспективи у спільному майбутньому, де будуть поряд і НАТО, і Росія, а також Китай, Іран та інші наші друзі й вороги. Ми також, аби зберегти емоційний нерв розповіді, не стали перекладати російські та російськомовні першоджерела.
 

Кандидатська дисертація
 
Для розуміння багатьох історичних кроків Путіна варто на самому початку згадати про його кандидатську дисертацію, яку він захистив у 1997 році під назвою «Стратегическое планирование воспроизводства минерально-сырьевой базы региона в условиях формирования рыночных отношений».
 
Думки сучасників:
 
Введущий научный сотрудник Фонда Карнеги Марта Олкотт:
 
«Главный тезис аспиранта Путина: Государство - это нефть.
 
Вывод: «Оказывается, президент строго следует собственным научным выводам. Владимир Путин признает важность рыночных механизмов и обязательство государства защищать частную собственность, но при этом полагает, что права собственности не должны превалировать над интересами государства. Поэтому иностранные инвесторы будут допущены в энергетический сектор только после того, как "будет подтверждена способность государства защитить национальные интересы».
 
02 февраля 2005, The Sunday Times:
 
«Експерти неурядового мозкового центру у Вашингтоні, Brookings Institution, з’ясували, що наукові лаври Путіна ґрунтувалися на безсоромному використанні в його роботі дослідження, яке виконали двоє професорів із Пітсбурга ще 1978 року Вільям Кінг та Девід Кліленд».

 
Найважливіші дати політичної біографії
 
Подаємо за матеріалами вільної енциклопедії:
 
• В конце июля 1998 года Путин возглавил Федеральную службу безопасности России.
• В октябре 1998 года был введен в состав Совета безопасности РФ в качестве постоянного члена.
• С марта по август 1999 года занимал пост секретаря этой структуры.
• 9 августа 1999 года Путин был назначен исполняющим обязанности председателя правительства Российской Федерации.
• 16 августа Дума утвердила назначение Путина премьером.
• 31 декабря 1999 года, после того как президент Ельцин досрочно ушел в отставку, Путин стал исполняющим обязанности президента РФ.
• 26 марта 2000 года был избран президентом РФ, одержав победу в первом туре выборов.
• 14 марта 2004 года Путин был переизбран на пост президента, получив на выборах 71 процент голосов.
 

Вторгнення Басаєва в Дагестан
 
Призначенню Владіміра Путіна на посаду керівника російського уряду в серпні 1999 року передувала скороспішна відставка попереднього прем’єра Сєргєя Стєпашина, котрий не впорався із ситуацією вторгнення чеченських партизанів в Республіку Дагестан. Як відомо, після успішного блискавичного прориву чеченців, Стєпашин фактично оголосив про капітуляцію та закликав до переговорів. Путін же ідею переговорів відкинув одразу та взявся до організації контртерористичної операції із небаченою до того в Росії рішучістю.
 
За матеріалами вільної енциклопедії:
 
«Вторжение боевиков в Дагестан — вооружённые столкновения, сопровождавшие ввод базировавшихся на территории Чечни отрядов «Исламской миротворческой бригады» под командованием Шамиля Басаева и Хаттаба на территорию Дагестана 7 августа — 11 сентября 1999. Первоначально отряды боевиков вошли в Ботлихский (операция «Имам Гази-Мухаммад» — 7-23 августа), а затем в Новолакский район Дагестана (операция «Имам Гамзат-бек» — 5-11 сентября)».
 

Вибухи будинків
 
Серія вибухів житлових будинків, немов страшна епідемія охопила російські міста восени 1999 року. Серед населення Росії панували страшний відчай на паніка. Влада демонструвала повну безпорадність. Федеральні телеканали, що в той час належали Владіміру Гусінскому та Борісу Бєрєзовскому, залюбки смакували криваві подробиці масових вбивств та нагнітали істерію катастрофи.
 
За матеріалами вільної енциклопедії:
 
«Взрывы жилых домов — серия террористических актов — взрывы жилых домов в Буйнакске, Москве и Волгодонске сентябре 1999 года, жертвами которых стали более 300 человек.
 
Согласно приговору закрытого суда, взрывы были совершены карачаевскими и дагестанскими ваххабитами по заказу арабских наёмников Амира Хаттаба и Абу Умара[1] с целью отвлечь внимание российских властей от событий в Дагестане,
Вторая чеченская война — боевые действия на территории Чеченской Республики и приграничных регионов Северного Кавказа. Началась в сентябре 1999 года, официально называлась серией контртеррористических операций. Активная фаза боевых действий продолжалась с 1999 по 2000 год».
 
Проте безпрецедентна бомбова атака та цькування російської влади приватними телеканалами лише додали наснаги Путіну, котрий посилив жорстокість військових заходів проти повстанців. На початку другої війни із чеченськими загонами майбутній президент Росії виголосив найпопулярнішу промову свого життя:
 
24 сентября 1999, Владімір Путін:
 
«Российские самолёты наносят и будут наносить удары в Чечне исключительно по базам террористов, и это будет продолжаться, где бы террористы ни находились. Мы будем преследовать террористов везде, в аэропорту — в аэропорту. Значит, Вы уж меня извините, в туалете поймаем, мы и в сортире их замочим, в конце концов».
 

Друга чеченська війна. Хроніка смерті
 
Зрозуміти особливості характеру Путіна можна лише в тому випадку, коли поставити себе на його місце в умови страшної терористичної війни, яка до того ж супроводжувалася повальною корупцією й зрадою в силових структурах та пацифістським втручанням прогресивної громадськості, котра симпатизувала чеченським бомбістам і вимагала роззброєння й покаяння з боку російських керівників. Лідери громадянського суспільства та правозахисники, не криючись смакували прийдешню поразку федеральної влади і вимагали подальших поступок чеченським повстанцям. Президент, як відомо, свою війну все ж виграв, придушивши опір чеченців зі сталевою рішучістю та небаченою жорстокістю. Наразі вважається, що всі, хто притримуються ліберальних поглядів, мають ставитися до Владіміра Путіна, як ледь не до військового злочинця. Натомість представники патріотичних російських кіл вважають найголовнішою заслугою президента, що він покінчив із «ліберальною зрадою» та «підняв Росію з колін».
 
Найкривавіші чеченські теракти
 
23 — 26 октября 2002 — захват заложников в театральном центре на Дубровке в Москве, погибли 129 заложников. Уничтожены все 44 террориста, включая Мовсара Бараева.[49]
5 июля 2003 — теракт в Москве на рок-фестивале «Крылья». Погибли 16 человек, 57 получили ранения
6 февраля — теракт в московском метро, на перегоне между станциями «Автозаводская» и «Павелецкая». Погибли 39 человек, 122 получили ранения.[53]
9 мая 2004 — в результате теракта в Грозном погиб глава администрации Чечни Ахмат Кадыров
24 августа 2004 — взрывы двух российских пассажирских авиалайнеров, погибли 89 человек.
31 августа 2004 — теракт у станции метро «Рижская» в Москве. Погибли 10 человек, более 50 человек ранены.[54]
1 сентября 2004 — Террористический акт в Беслане, в результате которого погибло свыше 350 человек из числа заложников, мирных жителей и военнослужащих. Половина погибших — дети. По данным на 19 апреля 2008 года, это последний крупный теракт в истории России.
 
Відповідь Путіна
 
12 марта 2000 — в поселке Новогрозненский захвачен сотрудниками ФСБ и доставлен в Москву террорист Салман Радуев, впоследствии осужденный к пожизненному лишению свободы и скончавшийся в местах заключения.[49]
20 марта 2002 — в результате спецоперации ФСБ уничтожен путем отравления террорист Хаттаб.[49]
8 марта 2005 — в ходе спецоперации ФСБ в селе Толстой-Юрт ликвидирован президент ЧРИ Аслан Масхадов[49]
10 июля — в Ингушетии уничтожен в результате спецоперации (по другим данным — погиб из-за неосторожного обращения с взрывчаткой) террорист Шамиль Басаєв.
 
Думки сучасників:
 
Генеральный директор Исполкома Русского ПЕН-центра Александр Ткаченко:
 
«Такая война, которая была начата без доказательств, что варварские взрывы в российских городах и столице были произведены конкретными террористами (не важно какой национальности), развращает и российский народ, который а priori соглашается с военными действиями против целой нации».
 
Ответственный секретарь Общественной комиссии правозащитник Лев Левинсон:
 
«Виновность власти уже и, прежде всего в том, как она реагировала, как она использовала эти события, что за этим последовало. Ведь, не суть важно - взрывало ФСБ или нет эти дома. Важно то, что власть использовала этот повод для начала непрекращающейся по сей день войны в Чечне и для утверждения нового путинского режима».
 
Сергей Ковалев, правозащитник:
 
«Наконец, кровавая трагедия взорванных жилых домов в Москве и Волгодонске. Подозрение о каком-то участии спецслужб в этом злодеянии было неизбежным и необходимым. Я уверен, что гражданское общество просто обязано подозревать и такую чудовищную возможность».
 
Борис Стомахин, правозащитник:
 
«Взрыв в московском метро оправдан, естествененен и законен. При всей парадоксальности такого вывода, удивляться и негодовать по поводу случившегося нет никаких причин.
 
Именно население России своими налогами спонсирует эту войну и это народоубийство. Население России молчит, тупо жуя свою жвачку и прихлебывая пиво, оно не знает и знать не хочет никакой правды о Чечне, его мозги надежно промыты агитпропом шабалкиных и рогозиных. Молчаливое соучастие в геноциде, отказ от активного протеста, от гражданской позиции, от совести и правды, - вот за что гибнут "мирные жители" Москвы. Покорность раба в одном флаконе с агрессивностью карателя.
 
Чеченцы имеют полное моральное право взрывать в России все, что захотят, - после того, что с ними сделала Россия и русские, никакие возражения о гуманизме и человеколюбии не принимаются.
 
Быдло продолжает жевать свою жвачку, пить пиво и смотреть телевизор. И ненавидеть "черных" и "чеченов".
Тени Берии и Абакумова как будто стоят за плечами Путина во время его показушного телеобщения с "россиянами". Геноцид чеченского народа стал чем-то вроде непременного ритуального действа для России - неким экзаменом на зрелость диктатуры и достаточность садистско-палаческих качеств правящей клики.
 
С Россией нет и не может быть никаких переговоров, о которых так много говорил Аслан Масхадов. Россию можно только уничтожить. И ее НАДО уничтожить, — это мера превентивной самообороны рода человеческого от той изуверской дьявольщины, которую несет в себе Россия со времен первых массовых убийств и казней за критику властей, со времен взятия Новгорода и Казани. Русских надо убивать, и только убивать — среди них нет тех нормальных, умных, интеллигентных, с которыми можно было бы говорить и на понимание которых можно было бы надеяться. Должна быть введена жесткая коллективная ответственность всех русских, всех лояльных граждан России за действия избираемых ими властей, — за геноцид, за массовые убийства, казни, пытки, торговлю трупами… Никакого деления убийц на мирных и немирных, сознательных и невольных отныне быть не должно.
 
Убивать, убивать, убивать! Залить кровью всю Россию, не давать ни малейшей пощады никому, постараться непременно устроить хотя бы один ядерный взрыв на территории РФ — вот какова должна быть программа радикального Сопротивления, и русского, и чеченского, и любого! Пусть русские по заслугам пожинают то, что они плодили.
 
Смерть русским оккупантам! Смерть изуверской кровавой империи! Свободу порабощенным ею народам!»
 
Александр Литвиненко, бувший агент ФСБ, перебіжчик:
 
«Борис Стомахин – образец стойкости и героизма».
 
Ефим Фиштейн:

«В докладе Freedom House приводится и дело Бориса Стомахина...»
 
Валерия Новодворская:
 
«Да, Борис Стомахин ругает Россию, да, он пытается понять доведенных до террора чеченцев и готов простить им "Норд-Ост" и даже Беслан».
 
Глюксман Андре, политолог:

«Самая большая вина Путина в том, что он хочет уничтожить умеренных чеченских сепаратистов. Путин - человек силовых решений. В Европе, в США и даже Ираке всегда пытаются договориться об освобождении заложников, найти сторонников. Стараются избежать худшего. Но этого Путин никогда не делал. В Беслане, он даже не рассматривал такую возможность».
 
Сергей Ковалев, правозащитник:

«Неизвестно (и не подвергалось публичному обсуждению) кто дал санкцию на применение наркотических газов в захваченном террористами театральном помещении, где ставился мюзикл «Норд-Ост». Эта санкция привела к гибели более 125 заложников и только чудо (вопреки своим угрозам террористы не взорвали здание) спасло несколько сот остальных. Штурм захваченной террористами школы в Беслане принёс новые сотни трупов детей и взрослых. Нетрудно было бы доказать, что спасение жизней заложников отнюдь не первый приоритет в действиях российской власти.
 
Помимо упомянутых уже Масхадова, Яндарбиева, Литвиненко жертвами заведомо политических убийств оказались Старовойтова, Головлёв, Юшенков и Политковская. Все они явные оппоненты власти».
 

Гімн Росії
 
• 20 декабря 2000 года Совет Федерации одобрил закон о государственном гимне России на музыку Александрова.
• 7 марта 2001 года Государственной Думой в качестве официального гимна Российской Федерации был принят текст С. В. Михалкова и Г. А. Эль-Регистана.
 
Повернення музики старого радянського гімну супроводжувалось страшними скандалами та звинуваченнями на адресу персонально Путіна. Його обсміювали та шантажували, порівнювали зі старими сталіністами та чіпляли ярлики луб’янського ката й дрімучого ретрограда. Проте російський президент, котрий вважає розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою ХХ сторіччя, був непохитним та музику і текст нового-старого гімну брутально протиснув. Більшість росіян захоплено підтримала цю ідею президента. Тепер ми можемо завдяки телеканалам бачити, як народ охоче виспівує радянський гімн на спортивних та культурних заходах.
 
Затвердженний текст гімну Росії:
Музыка А. В. Александрова, слова С. В. Михалкова.
 
Россия — священная наша держава,
Россия — любимая наша страна.
Могучая воля, великая слава —
Твоё достоянье на все времена!
 
Припев:
 
Славься, Отечество наше свободное,
Братских народов союз вековой,
Предками данная мудрость народная!
Славься, страна! Мы гордимся тобой!..

Думки сучасників:
 
Заявление  представителей творческой интеллигенции Российской Федерации
25 ноября 2000г.
 
Мы считаем, что нельзя использовать для гимна новой России музыку, которая в умах и сердцах большой части людей бывшего Советского Союза, в том числе и России, символизирует тоталитаризм, насилие, репрессии, военную диктатуру и диктатуру КГБ. Ответственно заявляем, что, по нашему мнению, мосты будут сожжены, общество расколото, а власть окончательно потеряет авторитет, если такой гимн будет принят и утвержден.
 
Заявление подписали:
Андрей Битов, Аркадий Ваксберг, Евгений Рейн, Феликс Светов, Ирина Ратушинская, Юнна Мориц, Вячеслав Пьецух, Серго Ломинадзе, Наум Ним, Георгий Анджапаридзе, Сергей Мнацаканян, Зоя Богуславская, Анатолий Курчаткин, Юрий Ряшенцев, Юлий Кретин, Константин Кедров, Александр Парнис, Игорь Геращенко, Андрей Вознесенский, Григорий Анисимов.
 

Вигнання Владіміра Гусінского та Боріса Бєрєзовского
 
Протягом 2000 – 2001 років у медіа-просторі Росії вирувала справжня істерія, пов’язана з намаганням Владіміра Путіна отримати контроль над могутніми федеральними телеканалами ОРТ та НТВ. До справи долучилась Генеральна Прокуратура та почалися обшуки і арешти в структурах, контрольованих російськими медіа-магнатами. Виявилось, що засновник НТВ Владімір Гусінскій фактично привласнив кредит від «Газпрому» в розмірі мільярда доларів, а Боріс Бєрєзовскій організував масове розкрадання грошей «Аерофлоту» та корпорації «АВВА», куди активно привертались гроші населення засобами телереклами. Справа дійшла до того, що Бєрєзовскій втік закордон, а Гусінскій потрапив за грати. Громадянське суспільство встало на захист свободи слова. Всередині Росії розпочалися мітинги та пікети, а також, як в старі часи, стали відроджуватись колективні петиції, до яких активно долучились ЗМІ та лідери країн вільного світу. На одній із прес-конференцій в Німеччині у 2001 році, саме коли Гусінскій сидів у тюрмі, журналісти почали вимагати від Путіна зателефонувати Генеральному Прокуророві та звільнити хороброго дисидента. Не всі в той момент оцінили жарт президента у відповідь, коли він з невинним виглядом признався, що вже третій день телефонує прокуророві, проте той постійно перебуває «не на зв’язку». В результаті короткої та нищівної війни російські федеральні телеканали все ж перейшли під повний контроль російської влади, а Гусінского та Бєрєзовского було вигнано з Росії. До того ж, на користь держави було конфісковано й інші бізнес-активи цих підприємців.
 
Думки сучасників:
 
12 июня 2001 г., MCK
 
«Говоря о ситуации с переходом контрольного пакета акций НТВ к "Газпрому", Путин напомнил, что прежний владелец телекомпании "набрал кредитов более миллиарда долларов США", причем, основную часть этих денег получил либо напрямую от "Газпрома", либо под его гарантии.
 
При этом, отметил Путин, бывший владелец НТВ "создал криминальную систему оплаты целого ряда членов журналистского коллектива в обход действующего законодательства". По его словам, некоторые журналисты получали "сотни тысяч долларов в год", не облагавшиеся налогами. "И это, и кредитная история являются предметом разбирательства в Генпрокуратуре России", - заявил Путин, добавив, что произошедшее "ничего не имеет общего со свободой слова".
"Мы не будем позволять никому шантажировать себя через СМИ, либо с помощью других средств, а будем исходить из необходимости защиты интересов государства", - указал глава российского государства».

Русский ПЕН-центр, Июнь2000г.
 
Заявление
 
Международная писательская правозащитная организация, с особой тревогой наблюдает развитие ситуации, связанной с провокационными действиями властей против холдинга "Медиа-Мост".
 
Вчерашний арест руководителя холдинга Владимира Гусинского и помещение его в следственный изолятор тюрьмы Бутырки, бесцеремонное поведение правоохранительных органов с одной из знаковых фигур независимой прессы России заставляет нас думать о продолжении наступления на свободу слова, свободу печати, гарантированных нам Конституцией.
 
Мы призываем Президента России Владимира Путина стать гарантом Конституции не на словах, а на деле, а Генеральную Прокуратуру - немедленно освободить В. Гусинского из-под стражи.
 
Члены Русского ПЕН-центра:
Аркадий Арканов, Василий Аксенов, Белла Ахмадулина, Константин Азадовский, Андрей Битов, Зоя Богуславская, Михаил Берг, Анатолий Приставкин, Валерий Попов, Феликс Светов, Михаил Чулаки, Аркадий Ваксберг, Андрей Вознесенський, Виктор Ерофеев, Фазиль Искандер, Ольга Кучкина, Виктор Кривулин, Юнна Мориц, Лев Тимофеев, Сергей Цветков.
 
www.flb.ru/info

«В начале октября 2000 года, гражданин Борис Абрамович Березовский сообщил миру, что принял “трудное решение”. И остался в Лондоне, объявив себя политэмигрантом. Лишь официальный перечень финансовых и политических потерь г-на Березовского занимает не одну страницу. Нефтяные проекты, ОРТ, ТВ-6, Совет безопасности, Государственная дума, “Аэрофлот”.
 
Багато російських оглядачів одразу ж звернули увагу громадськості, що серед авторів чисельних галасливих петицій проти Владіміра Путіна майже не зустрічається російських прізвищ.
 

Путін призначає представників спецслужб в держмонополії
 
На самих початках перебування Путіна в кріслах спершу прем’єр-міністра, а згодом і президента Росії, провідні посади в економічних галузях займали представники так званої «Сім’Ї», до якої входили найближчі родичі Бориса Єльцина, а також найбільш могутні бізнесмени та корумповані державні чиновники, що поробили мільярдні статки, отримавши за безцінь державні підприємства на «заставних аукціонах» 1996 року. Ці люди відкрито сповідували антиросійські й ліберальні погляди, а також фінансово утримували партії демократичного спрямування та їхні парламентські фракції, як то «Яблоко» та «Союз Правых Сил». Перше, що зробив Владімір Путін, так це призначив головою ради директорів акціонерного товариства «Газпром» заступника керівника своєї адміністрації Дмітрія Мєдвєдєва. Також було призначено ще цілий ряд соратників президента - вихідців зі спецслужб на керівні посади провідних державних компаній. Такі дії викликали хвилю обурення та критики з боку ліберального економічного істеблішменту. Хвилю незадоволення підхопила також ліберальна інтелігенція та представники неурядових організацій і міжнародної громадськості, котрі звинувачували російського президента у руйнуванні системи вільного ринку та спробах одержавлення економіки. Проте, попри жорстокий організований опір класу нуворишів, Путін, кінець кінцем, протягом кількох років цілком перебрав під власний контроль провідні галузі народного господарства. Не обійшлося, звісно, без жертв.

Думки сучасників:
 
Марк Франкетти, ("The Times", Великобритания):

«Дмитрий Медведєв, избранный президент РФ – является и председатель совета директоров "Газпрома".
 
В совет директоров газового гиганта входят также:
 
Виктор Христенко, министр промышленности и энергетики РФ,
 
Герман Греф, который был министром экономического развития и торговли.
 
Необычный состав совета директоров "Газпрома" – далеко не аномалия, а результат сознательной политики, внедренной Путиным: доверенные люди, инсайдеры из кремлевской верхушки, назначаются во главе крупнейших в России государственных компаний. Тот факт, что они одновременно занимают высокие государственные посты, является не помехой, а, по-видимому, обязательным условием.
 
Оппоненты прозвали эту систему "Кремль Инкорпорейтед", уподобляя страну транснациональной компании, государство – правлению компании, а президента – председателю ее правления. Путин, обуздавший власть олигархов (в некоторых случаях путем их тюремного заключения), обвиняется критиками в том, что он породил новый вид "магнатов от государства".
Игорь Сечин, бывший офицер КГБ, а ныне замглавы президентской администрации Путина, является председателем совета директоров громадной государственной нефтяной компании "Роснефть".
 
Сергей Нарышкин, вице-премьер, а также председатель совета директоров "Первого канала" – одной из двух государственных телекомпаній, - правая рука Сечина в "Роснефти".
 
Виктор Иванов, тоже бывший офицер КГБ и один из ближайших помощников Путина, возглавляет государственную авиакомпанию "Аэрофлот". Вдобавок он возглавляет совет директоров государственной ракетостроительной монополии "Алмаз-Антей".
 
Сергей Иванов – первый вице-премьер, бывший офицер КГБ, возглавляет недавно созданную монополию "Объединенная авиастроительная корпорация", которая возникла в результате слияния российских авиаконструкторских бюро.
 
Алексей Кудрин, министр финансов РФ– председатель правления компании "Алроса", занимающей в мире второе место по добыче алмазов.
 
Андрей и Дмитрий Патрушевы (соответственно, советник председателя совета директоров "Роснефти" и вице-президент государственного банка ВТБ) связаны с широко разветвленным российским госаппаратом через своего отца Николая. Последний – верный сторонник Путина – возглавляет ФСБ (бывший КГБ)».
 
«В России многие говорят, что министры, стоящие у руля крупных корпораций, занимаются этим не в целях личного обогащения. Напротив, они посещают заседания правлений и устраивают совещания, чтобы обеспечить соблюдение государственных интересов в понимании Путина. Эти люди – не олигархи, а глаза и уши Путина.
 
Однако те, кто ругает Путина, подозревают, что члены "кремлевской корпорации" давно уже стали мультимиллионерами: правда, они обнаружили мало тому доказательств, учитывая отсутствие прозрачности и жесткий контроль Кремля над СМИ».
 
Питер Финн (Peter Finn), ("The Washington Post", США):
 
«Фактическая ренационализация ключевых отраслей страны - это отход от целей приватизации, на которой основывается все движение России к рыночной экономике после распада Советского Союза. Когда государственную собственность отдавали в частные руки, считалось, что такие компании будут работать более эффективно и будут более привлекательны для инвесторов, чем промышленные динозавры советских времен».
 
Станислав Белковский, политический обозреватель:

«Только в России бизнесмены одновременно являются высокопоставленными чиновниками государственного апарата».
 

Православний християнин
 
Засоби масової інформації широко сповіщають, що Владімір Путін є вірним православної церкви. Православна віра при цьому займає центральне місце його духовної організації. Всі хто знають Путіна відзначають, що віра його глибока та щира. При тому його опоненти саме на вплив Святішого Патріарха Алексія ІІ, з яким у Путіна існує глибокий духовний та інтелектуальний зв’язок, покладають провину за негативне ставлення президента до гуманістичних концепцій організації державної влади, які безроздільно панують в Західному світі. Саме православними переконаннями Путіна пояснюють оглядачі його обережне ставлення до концепції «безумовного пріоритету прав людини» та його небажання потурати таким екзотичним та популярним в Європі і США концепціям, як «реєстрація шлюбів між гомосексуалістами» та «всиновлення дітей гомосексуальними парами». Не дивно тому, що інформаційний простір переповнено уїдливими та саркастичними матеріалами щодо духовного життя президента та його стосунків із провідниками православної церкви. Звісно, що більшість цих матеріалів виходить із ліберального та правозахисного табору.

Думки сучасників:
 
www.ateism.ru

«Духовником Путина является некий архимандрит Тихон, настоятель Сретенского монастыря, расположенного в центре Москвы — на Лубянке, в полукилометре от здания ФСБ РФ, что само по себе символічно».
 
http://portal-credo.ru
 
«Бесспорна связь архимандрита Тихона с определенными идеологическими кругами и их финансовыми ресурсами (банкир С. Пугачев), делающими ставку на Тихона как на рупор ультраконсервативного православия, для которого, в тоже время, не характерны националистические крайности.
 
Несмотря на принадлежность к черному духовенству, как утверждают некоторые источники, архимандрит Тихон вовсе не чурается соблазнов мирской жизни. Он ездит на автомобиле представительского класса, бывает в дорогих ресторанах и со времени его богемной юности весьма неравнодушен к алкоголю».
 
http://www.ateism.ru
 
«Мне конечно бы хотелось, чтобы президент России был атеистом или на худой конец, просто индифферентным в отношении религии человеком.
 
Я могу допустить, исходя из постулированного Законом равенства религиозных движений, что президентом России может быть православный, язычник, мусульманин, буддист, кришнаит или шаманист. Действительно, а что в этом такого – ну был бы Путин кришнаитом. Ну бил бы в бубенчики и в свободное от важной государственной работы личное время, закрывшись в своём кремлёвском кабинете распевал бы “Харе Кришна”. Ну был бы шаманистом и верил в мир духов…
 
Но вот совсем иное дело, если бы президент России официально объявил, что у него есть свой личный гуру (духовный учитель), с которым он сверяет важные государственные деяния, астролог, который подсказывает ему “правильные” политические решения. Если бы президент заявил, что у него есть свой личный проводник в “мир духов”, помогающий ему на камланиях… простите, собраниях правительства. Или личный духовник…
 
Для меня бы это означало лишь одно – за человека, которым руководит “духовный отец” того или иного религиозного формата, я голосовать не буду».
 

Рубікон
 
Закінчення першого президентського строку Владіміра Путіна проходило під гуркіт канонади найбільшої в історії Росії інформаційної війни, в якій брали участь з обох сторін найкращі творці та найбільші ресурси. Мова йде, зрозуміло, про так звану справу Міхаіла Ходорковского, яка необоротно змінила політичний та економічний ландшафт Росії та і всієї Європи. Інформацією про участь президента Росії в цій війні ми і розпочнемо другу частину цієї статті.
 
Далі буде