для старых юзеров
помнить
uk [ru]
Для повноцінної роботи сайту вам необхідно увімкнути у вашому браузері підтримку JavaScript. В іншому випадку багато функцій сайту будуть недоступні

2018


2018
                                        
   Був холодний, ясний квітневий день і годинник пробив сімнадцять. Убгавши підборіддя в груди, щоб врятуватися від злого вітру,  Іванов квапливо шмигнув за масивні обшарпані двері дев'ятиповерхівки, але все-таки встиг всмоктати за собою вихор зернистого  пилу.
У вестибюлі витали застоялі запахи плісняви і сечі. Проти входу на стіні висів кольоровий плакат, надто великий для приміщення. На плакаті було зображено бліде, невиразне, з вузько посадженими очима і без єдиної зморшки, одутлувате обличчя більше метра завширшки: обличчя людини, на вигляд, років сорока п'яти - пятидесяти, з ріденьким, майже непомітним, розділеним рівним проділом, безбарвним волоссям. Насправді років тому було добряче більше, та про те було не прийнято згадувати публічно. Великий Вождь, призбирувач земель, надія Нації! Іванов попрямував по сходах. До ліфта можна було не підходити. Він навіть у кращі часи працював рідко, а тепер, у денний час, електрику взагалі відключали. Діяв режим суворої економії, тривав місячник посилення стабілізації стабільності. Іванову належало подолати всього сім маршів. Було йому біля п’ятдесяти, над щиколоткою дошкуляла болюча варикозна виразка: він піднімався повільно і кілька раз зупинявся перепочити.
 
Виразку потрібно було лікувати, але в поліклініку йти було страшно:  лікування було дорогим,  а ще ногу могли і ампутувати – так дешевше.
На кожному поверсі зі стіни до нього пильно вдивлялось те ж саме обличчя. Портрет був виконаний так, що, хоч би куди ти став, очі тебе не відпускали. Усі намагання фотомайстра придати портрету виразу людяності і хоча б якоїсь доброти завершились повним фіаско – погляд залишався украй недобрим.
 
         У квартирі соковитий розв'язний голос відомого телеведучого  розпатякував щось про всезростаючу стабільність, перспективи росту національної валюти, виконання національної продовольчої програми, підступи чисельних зовнішніх і внутрішніх ворогів, невпинне зростання видобутку нафти і газу, зачитував інші цифри. Голос долинав із вмурованого в праву стіну продовгуватого матового телеекрану з нерозбивного пластику, схожого на каламутне дзеркало. Комунікатор – єдине, що, віднедавна, дозволялось тримати вдома. Все інше - комп’ютери, принтери, модеми та другу оргтехніку за постановою Міністерства правди, і під загрозою ув’язнення на значний термін, необхідно було здати. Іванов натиснув кнопку регулятора гучності на пульті управління. Голос ослабнув, але мова як і раніше звучала виразно. Цей апарат (подарунок уряду кожній сім’ї) можна було лише притишити, повністю відключити - ніяк. Комунікатор навіть живився від окремої електромережі, тож працював навіть коли світло вимикали. Іванов підійшов до вікна; невисока, немічна людина, він здавався ще більш щуплим у просторому однострої партійця ПЕС – "Партія – Єдіная страна". Волосся у нього були зовсім світле, а шкіра сіруватого обличчя шолудивилась від кепського, місцевого виробництва мила, тупих вітчизняних  лез та крижаної, з крану, води.
Світ зовні, за закритими вікнами, непривітно дихав холодом. Вітер закручував спіралями пил і шматки паперу (в місті давно не прибирали): і, хоча світило сонце, а небо було студено-блакитним, все в місті вигляділо сірим і вбогим – все крім розклеєних всюди плакатів. З кожного примітного кута зирили в’їдливі очі блідолицього. З будинку навпроти теж. Безбарвні очі кумира нації холодно вдивлялися у вічі Іванову.
    За його спиною голос з екрану все ще базікав про ворогів, стабільність, про виконання і перевиконання того і сього, про втілення в життя чергових соціальних ініціатив уряду. Комунікатор працював на прийом і передачу. Він ловив кожне слово, якщо його вимовляли не надто тихо. Мало того - поки Іванов залишався в полі зору сенсора комунікатора, його було не тільки чути, але і видно. Зазвичай ніхто не знав, спостерігають за ним тої миті чи ні. Як часто, і за яким розкладом підключається до твого кабелю поліція думок, про те можна було тільки гадати. Не виключено, що стежили за кожним - і цілодобово. У всякому разі, підключитися могли коли завгодно. Доводилося жити - і ти живеш, за звичкою, яка перетворилася на інстинкт, - з усвідомленням того, що кожне твоє слово підслуховують і за кожним твоїм рухом, поки не згасло світло, спостерігають.
 
     Іванов намагався триматися до екрану спиною. Так безпечніше, хоча  він знав - спина теж видає. У кілометрі від його вікна громаддям піднімалась над містом, виблискуючи на сонці темним склом, будівля Міністерства Правди - місце служби. Ось він, з відчутною огидою подумав Іванов, ось він – мегаполіс, головне місто Співдружності. Полинув думкою в дитинство - спробував пригадати, чи завжди було таким рідне місто, з підкреслено помпезним центром і вбогими облупленими, під брудними шиферними дахами, п'ятиповерхівками . Дивно, але за багато років там майже нічого не змінилося. Ті ж самі тісні дворики з загидженими палісадниками, запльованими чорно-білими ошурками соняшникового насіння, порепаний і, місцями,  так-сяк залатаний асфальт на тлі якого різко вирізнялися померанчовими  хробачками недопалки,  пачки з-під сигарет  і обгортки від морозива. Вітер  з шурхотом ганяє  використані пластикові стаканчики і тріщать під ногами биті зелені пляшки. Лавки у парках риплять своїми поламаними ребрами. Попихкують, деінде, сірими клубами диму, нині майже згаслі індустріальні гіганти.   Як він себе не насилував, більше  нічого пригадати не зміг - від спогадів дитинства не залишилося і сліду. Все витіснили безбарвні будні останніх років, а ще липке, невідступне почуття страху, який не полишав його навіть уночі.
Міністерство Правди - на новомові Мініправ - разюче відрізнялося від усього, що лежало навколо. Ця циклопічна пірамідальна будівля, сяючи темним склом і нікелем, здіймалася, уступ за уступом, майже на трьохсотметрову висоту. Зі свого вікна Іванов міг прочитати на білому фасаді написані гігантськими буквами кілька крикливих гасел:
 
        Пам'ятай – ворог скрізь
        Свобода – усвідомлена необхідність
        Нація – над усе
        Єдина партія – єдна країна
        Народ і партія єдині
 
З чуток, Мініправди містило в собі три тисячі кабінетів над поверхнею землі і мало відповідну кореневу систему в надрах. Потрапити туди можна було тільки у офіційній справі, по спеціальних перепустках, та й то подолавши цілий лабіринт захисних систем, сталевих дверей і замаскованих кулеметних гнізд. Навіть на вулицях, котрі підступали до зовнішнього кільця огороджень, патрулювали охоронці в камуфляжі, бронежилетах і блискучих захисних шоломах. Вони більше нагадували горил, озброєних суглобистими гумовими дубцями.
 

Іванов різко повернувся. Він напнув на обличчя вираз спокійного оптимізму - найбільш доречний перед комунікатором і пройшов в інший кінець кімнати, до крихітної кухоньки. Вдома ніякої їжі не було - окрім шматка чорного хліба, який треба було б краще поберегти до завтрашнього ранку, купити в магазині хоч яке їстиво – марна надія.
 
     Взяв з полиці пляшку прозорої рідини з яскравою етикеткою «Водка Мєчта». Запах у горілки був різкий і огидний, як у самогонки з маляси. Іванов налив майже повну чашку, зібрався з духом і проковтнув як ліки.
Обличчя в нього одразу почервоніло, а з очей заструмували сльози. Напій був схожий на азотну кислоту;  мало того - після ковтка відчуття було таке, ніби тобі тицьнули під дих дерев'яною биткою. Але незабаром печія в шлунку стихла і світ став виглядіти веселіше.  Він повернувся в кімнату і сів за столик зліва від комунікатора. З невідомої причини його екран був встановлений не так, як прийнято і ніша, де розмістився стіл і в котрій колись стояла шафа з книгами, не потрапляла в поле зору сенсора. Сівши в ній якомога глибше, Іванов став недосяжним для спостереження.
 
    Це дещо незвичайне планування кімнати, можливо, і наштовхнула його на думку зайнятися тим, що він, власне, мав намір зараз зробити.
А ще до того, його підштовхнув записник з палітуркою під мармур. Книжечка була дуже гарною. Гладенький кремовий, трохи пожовтілий папір - такого паперу не можна було знайти вже кілька років. Він примітив її на вітрині лахмітника у центрі і загорівся бажанням купити. Швидко озирнувся по сторонах, пірнув у крамницю, купив книжку і злодійкувато приніс її додому в портфелі. Навіть чиста, вона компрометувала законослухняного партійця. Думати, а надто писати, було не надто безпечно. Мав намір  почати щоденник. Це не було протизаконним вчинком (протизаконного взагалі нічого не було, оскільки не існувало більше і самих законів, вірніше вони існували тільки на папері), але якби щоденник знайшли, його очікувало ув’язнення, або, в кращому випадку, значний термін виправних робіт.
     Дістав із шухляди стола пакунок, в якому, щоби запобігти висиханню пасти, була дбайливо загорнута в поліетиленову плівку раритетна імпортна кулькова ручка, розмотав обгортку, дістав її звідтіля, заніс над записником і забарився... У нього схопило живіт. Торкнутися пером паперу - безповоротний крок. Все ж, згодом, себе переборов  і дрібними, кострубатими з незвички літерами, вивів:
      
         4 апрєля 2018 года
 
І відкинувся. Ним опанувало відчуття повної безпорадності.
А для кого, раптом перейнявся він, пишеться цей щоденник? Для майбутнього,  для тих, хто ще не народився, чи для сучасників? І вперше побачив весь масштаб своєї витівки. З майбутнім як спілкуватися? Це по самій суті неможливо. Або завтра буде схоже на сьогодні  і тоді його ніхто не стане  слухати, або воно буде іншим і всі його біди нікому нічого не скажуть. А сучасники що? Більшість звиклась з нинішнім станом речей – невпинний потік відвертої брехні з єдиного джерела інформації зробив свою справу – вони готові терпіти і надалі. Мініправди замінило саму правду. І якщо і є ще хтось, що думає так як і він – поспілкуватись з однодумцем не було можливим в принципі – телефони тотально прослуховувалися, а рухатись безлюдними вулицями можна було тільки поодинці. Переважна більшість населення міста розповзлась, в пошуках прожитку, по закутках Співдружності – в столиці залишились тільки ті, хто мав хоч якусь роботу. З екрану вдарила бравурна, просякнута оптимізмом, музика. Цікаво - він не тільки втратив здатність висловлювати свої думки, але навіть забув, що йому хотілося сказати. Скільки часу готувався до цієї хвилини, і йому навіть в голову не приходила думка, що тут потрібна не одна хоробрість. Тільки записати - що простіше? Перенести на папір нескінченний тривожний монолог, який звучить у нього в голові вже стільки часу. І ось навіть цей монолог вичерпався. Іванов сидів, безтямно втупившись у папір. Затим заніс над сторінкою руку і вивів:
 
ЧТО ДЄЛАТЬ? А дійсно – що?!  Что дєлать – вивів ще раз.
 
Рефлекторно хлюпнув у чашку ще трохи пекучої Мєчти і залпом її вихилив,  навіть не відчувши при цьому звичних наслідків її згубної дії.
Секунди спливали. Тільки білизнА паперу, та свербіж над щиколоткою, та обридлива музика, та важкий хміль в голові - от все, що сприймали зараз його відчуття.
Зненацька, як прозріння, в запаленому мозку сяйнула одна-єдина думка. Пізно! Надто пізно! СІм'я свого "сьогодні" він засіяв майже два десятки років тому, коли вперше, в бюлетені, поставив хрестик навпроти прізвища Вождя. Воно, те посіяне, рясно проросло і вкоренилось,  тож зараз доводиться лише збирати гіркі плоди посіяного.  По часі старанно вивів:
 
                   НАДТО ПІЗНО!!!  
 
Повільно підвівся, запхав книжку за пасок, попрямував на кухню і там увімкнув газову плиту. Стоячи спиною до комунікатора, потримав книжечку над полум’ям, дочекався доки  вона займеться, а потім кинув її до порожньої каструлі. Папір горів погано.
© A.I.St [18.08.2015] | Просмотров: 2541
Метки: #Путін  #Медведєв 

2 3 4 5
 Рейтинг: 40.3/31

Комментарии доступны только зарегистрированным -> Facebook-login



programming by smike
Администрация: [email protected]
© 2007-2021 durdom.in.ua
Администрация сайта не несет ответственности за
содержание материалов, размещенных пользователями.

Вхід через Facebook