Коли гортаєш історію народів, йде в історію відчуття особливого історичного шляху власного народу. Має історія звичку давати одні й ті ж уроки різним народам в різні часи і карати війнами за невивчені уроки.
 
Уолт Уїтмен наближався до свого сорок другого дня народження, коли в США прийшла війна.
„Початок Сецесійної війни. Новини про напад на форт Самтер, прапор над Чарльстонською гаванню і Південну Кароліну я почув у Нью-Йорку пізно вночі (13 квітня 1861) і негайно направився за екстренним випуском газети. Я був у опері на Чотирнадцятій вулиці і після вистави близько півночі йшов Бродвеєм по дорозі до Брукліна, коли почув здалеку голосні вигуки газетярів, які наче знавісніли, і носилися по вулиці, вигукуючи несамовитіше, ніж звичайно. Я купив газету, зайшов до готелю Метрополітен, де ще яскраво горіли великі світильники, і приєднався до натовпу, який зібрався читати новини. Для зручності тих, у кого не було газети, один з нас читав вголос, інші тихо стояли й слухали. Жодного зауваження не чулося  з натовпу, в якому було десь тридцять чи сорок чоловіків, пам’ятаю, всі постояли хвилину чи дві, перш ніж розійтися.”(Уолт Уїтмен)

Привернула увагу назва „Сецесійна війна”. Інтернет надав пояснення. Сецесія - відірвання, відокремлення, вихід частини з цілості. Поняття сецесії найчастіше вживається щодо територіальної чи національної одиниці, яка намагається відокремитися від певної держави з метою утворення власної чи приєднання до іншої.
Жодна інша проблема міжнародного права здавна і донині не приводила до таких страшних війн і таких жахливих втрат, як сецесія. На перший погляд проблеми сецесії лежать у моральній площині – історія має багато прикладів відновлення законної справедливості по відношенні до групи людей на певній території шляхом  повалення уряду (революція), виходом території з-під контролю держави (сецесія) або переміщенням за межі території (еміграція). Коли державна влада не здаатна забезпечити правопорядок і зупинити руйнування держави, має місце сепаратизм. Створення власної держави на частині території нормально функціонуючої держави зветься сецесією. Саме закликами до відновлення справедливості і правопорядку ідеологи сецесії формують підтримку суспільства.
Порушення справедливості найчастіше бачиться в тому, що багатша територія відраховує в загальний бюджет більше, а одержує з нього менше інших. Дохідливо розтлумачена перспектива не ділитися з ледачими злидарями, а самим з’їсти своє під ковдрою сецесії, знаходить гарячу підтримку працьовитих і багатих сецесіонерів. Не подумайте, що мова буде про сьогоднішній конфлікт українського Сходу й Заходу, який невідомо чим завершиться – визнанням сецесії чи братськими обіймами. Мова виключно про доведений до логічного завершення конфлікт сто п'ятидесятирічної давнини між американськими багатим Півднем і не дуже багатою Північчю.
 
Винахід бавовноочисної машини у 1793 році збільшив продуктивність праці на плантаціях бавовни Півдня США у тисячу разів і перетворив вирощування бавовни у прибуткову справу. Виробництво бавовни до 1860 року зросло з 3 тис. кіп (1 кіпа = 1000 футів = 454 кг) до 3,8 млн. кіп. За цей час кількість рабів зросла з 700 тис. до 4 млн. Із 9 млн. населення Півдня лише 10 тис. плантаторів мали більше 50 рабів. Але навіть переважна більшість вільних бідняків Півдня виступала за збереження рабства - в біді тішить думка, що комусь ще гірше, ніж тобі.
В цей час на Півночі з населенням 22 млн. розвивалися промисловість і зернове фермерське господарство. Вони не потребували рабської праці і були зацікавлені у вільному переміщенні найманих працівників. Тут велику підтримку населення мав аболіціонізм – рух за скасування рабства.
Мав місце і конфлікт інтересів з приводу митних тарифів. Південь жив вивозом у Європу бавовни й тютюну і потребував вільних тарифів, промислова Північ потребувала протекціонізму для своїх товарів.
 
20 грудня 1860 року Південна Кароліна, а услід за нею ще 10 південних штатів, проголосили своє право на сецесію і утворення власної держави - Конфедерації Штатів Америки (КША). В якості головних причин сецесії було названо неповагу північних штатів до інституту власності на рабів, вибір президентом республіканця Авраама Лінкольна, противника рабства, підбурювання рабів до непокори і повстань, відмова рабовласникам Півдня у праві засвоювати відібрані у Мексики землі (Техас, Каліфорния, Нью-Мексико, Арізона, Невада, Колорадо, Юта), корупцію в федеральних органах влади і перетворення державних посад у годівницю для чиновників. З довгого списку претензій до федеральної влади кожен міг вибрати для себе те, що йому було більше до вподоби.
„Власність на рабів є основою будь-якої власності Півдня. Якщо її надійність похитнути, порушиться стабільність всіх інших видів власності, це вплине на банки, фондові біржі, облігації. Запанують сум’яття, недовіра і пригніченість. Це стане втратою свободи, власності, дому, родини – всього, що складає цінність життя. І ця втрата, очевидно, станеться в умовах таких страждань і страху, рівних яким немає в історії людства. Ми повинні зберегти наші свободи і засади, інакше нас чекають гірші біди, ніж у будь-якого іншого народу” (Charleston Mercury. Oct. 11, 1860.).
„І тому ми, народ Південної Кароліни, в особі наших депутатів, які зібралися на конвент, засвідчуємо перед Верховним суддею Всесвіту чистоту наших намірів, урочисто проголошуємо, що Союз, який існував донині між цим штатом і іншими штатами Північної Америки, розірваний і  що штат Південна Кароліна знову займає своє місце серед країн світу в якості окремої незалежної держави”. (Echoes from the South… P.54-55.)
Треба вийти з Союзу, щоб зберегти рабство. Рабство чорних – основа свободи білої людини. Задля цієї мети загинули 30 % жителів Півдня віком від 18 до 40 років і було знищено дві третини багатства Півдня.
 
Північ ставила завданням збереження держави, недопущення поширення рабства на приєднані території і вже наприкінці війни - скасування рабства. Підстави для сецесії здавалися несерйозними і непереконливими. „Південна Кароліна може хоч і двічі на рік заявляти про вихід з Союзу, якщо їй так заманеться... Це ні в якій мірі не применшує обов’язок кожної людини на її території підкорятися законам, прийнятим Конгресом. Федеральний уряд має справу з приватними особами і вимагає саме від них виконання законів. Якщо штат їх не виконує або чинить їм опір, він цим оголошує війну федеральному уряду... Питання тільки в тому, чи має право федеральний уряд придушити заколот і покласти край замахам на свою владу. І мені здається, це все рівно, що запитати:  це уряд чи тільки імітація” (New York Times. Dec. 22. 1860)
„Реально говорячи, ми не можемо розділитися. Ми не можемо віддалити відповідні частини одна від одної або побудувати між ними нездоланну стіну. Чоловік і жінка можуть розвестися і вийти за межі сфери спілкування і досяжності один для одного, але різні частини країни так зробити не можуть. Вони не можуть не залишитися обличчям до обличчя, і стосунки між ними, дружні чи ворожі, повинні тривати. Чи можливо тоді, після розділення, зробити ці стосунки більш вигідними чи більш задовільними, ніж до цього? Хіба чужоземцям простіше укладати угоди, ніж друзям виробляти закони? Хіба легше дотримуватися угод з чужоземцями, ніж законів з друзями?” (Інаугураційна промова Лінкольна 4 березня 1861 року)
 
Сецесія Півдня для Нью-Йорка обернулася на початок війни щомісячними втратами 20 млн. дол. через відсутність замовлень з Півдня. Грошові втрати Півночі за цей час в цілому склали 478 620 000 дол. Зупинилися багато підприємств, які працювали на сировині з Півдня, впали ціни на пшеницю і знецінився долар. Але ж правда на боці Півночі!
 
„Почуття презирства. Навіть після обстрілу Самтера мало хто на Півночі  зрозумів серйозність повстання, силу і волю рабовласницьких штатів до постійного силового опору національній владі, крім того дев’ять десятих населення вільних штатів дивилися на почате Південною Кароліною повстання наполовину з презирством, наполовину з гнівом і недовірою. Не думали, що воно перекинеться на Вірджинію, Північну Кароліну або Джорджію. Серйозні державні чиновники прогнозували, що все закінчиться за шістдесят днів і люди їм вірили...
Я пам’ятаю, як кілька компаній на Тринадцятій вулиці у Брукліні збиралися біля міського арсеналу і прив’язували до виданих мушкетів мотузки, на яких чоловіки повинні були, повертаючись з тріумфом,  притягнути з Півдня по одному полоненому” (Уолт Уїтмен)
 
„Битва при Булл-Ран, липень 1861. Розбите військо почало вливатися у Вашингтон по довгому мосту вдень у понеділок, двадцять другого, накрапав дощ. Субота і неділя, дні битви при Булл-Ран  (20, 21 липня) були нестерпно спекотними і гарячими, в пилу, диму, сажі, спітнілі, важко дихаючи, у брудному від глини одязі  - рухалися дорогами, стежками через поля, тягнучи на возах гармати – ці чоловіки, під дощем, відступали назад, заполонивши міст – жахливим двадцятимильним маршем вони поверталися до Вашингтону, розгублені, принижені, налякані. Де Ваша зверхність і горді вихваляння, з якими ви йшли вперед? Де ваші прапори і мотузки, ті мотузки, на яких ви повинні були привести полонених?” (Уолт Уїтмен)
 
„Добрі люди (але їх не надто багато) поспішають їх нагодувати. Вони ставлять на вогонь казанки щоб зварити юшку і каву. Вони ставлять обабіч доріг кошики з хлібом, нарізаним товстими шматками. Ось дві літні дами, перші в місті за елегантністю і чарівністю, стоять біля столу з грубих дощок і роздають їжу і питво, щопівгодини поповнюючи припаси з магазину біля їхнього будинку; схвильовані і мовчазні, роздають під дощем їжу, хоча  сльози безперервно течуть по щоках...
Серед метушні і хвилювання натовпу, відчайдушного і завзятого, здається дивним, що багато, дуже багато солдатів засинають.  Вони падають будь-де, на сходах будинків, біля підвалів, на тротуарі, на якомусь пустирі, і міцно сплять.”(Уолт Уїтмен)
 
Попереду були чотири роки війни, яка змусила Південь і Північ почути одне одного. Брат Уолт Уїтмена Джордж воював у війську Півночі і пропав безвісти. Поет відправився на пошуки. Знайшов брата в госпіталі. Повернутися додому не зміг. Госпіталь був переповнений. В окремі дні привозили до тисячі поранених. Ампутовані кінцівки вивозили возами. Доглядати поранених було нікому. Уїтмен залишився працювати в госпіталі. Безоплатно. Жив за рахунок грошей, одержаних за публікації в пресі.
 
              В опівнічному сні, серед багатоликого страждання,
               Цей погляд першого смертельно раненого – цей невимовний погляд;
               Оцей загиблий горілиць, з розкинутими широко руками,
               Сниться, сниться, сниться.
 
               Ці краєвиди, ці лани і гори;
               Таке чарівне небо після бурі, ці місячні яскраві ночі, це неземне
               Світил ласкаве сяйво, коли копаємо окопи і насипаємо могили,
               Сниться, сниться, сниться.
 
               Давним давно в минулому обличчя, траншеї і поля,
               Де я пройшов крізь бійню з бездушною холоднокровністю геть від полеглих,
               Час підганяючи вперед – та зараз їхній вигляд
               Сниться, сниться, сниться.
                    (Уолт Уітмен „В опівнічному сні”)
 
За збереження держави і за сецесію, за збереження рабства і його скасування  у країні з населенням 31 443 300 осіб загинули 621 234 осіб. Державу було збережено, рабство скасовано. На приєднаних землях праця рабів не застосовувалася. За Законом про гомстеди для ведення фермерського господарства кожна родина, яка мала 10 доларів,  змогла отримати на приєднаних землях ділянку площею 160 акрів, яка через п’ять років ставала її власністю. Афроамериканці Півдня землю за законом про гомстеди не одержали. У 1865 році була прийнята Поправка 13 до Конституції, яка забороняла рабство на всій території США. Але тільки у 1964 році в США було прийнято Акт про права, яким за афроамериканцями визнавалися основні громадянські права і свободи.
 
На війну було витрачено 6,7 млрд. дол. З цих грошей можна було б взяти 3,1 млрд дол., щоб викупити всіх рабів і дати кожній їхній сім’ї по 40 акрів землі, а з решти грошей виплатити рабовласникам компенсацію за неодержані прибутки протягом 100 років.
Війна залишила Південь у стані економічного і політичного хаосу. Знадобилося 12 років, щоб інтегрувати південні штати в Союз. Нормалізація стосунків Півдня і Півночі почалася лише після виведення федерального війська з розгромленої Конфедерації.
 
               У всьому світі гарно, як на небі!
               Шляхетна ця війна, і всі загиблі в бійні, забутися повинні з часом;
               Оці сестринські руки смерті й ночі, незмінно і неквапно
               колись цей світ брудний омиють знову:
               ...Мій ворог мертвий – цей чоловік, як я, подібний Богу, загинув;
               Я бачу, він лежить в труні блідий і нерухомий – і я підходжу;
               Я нахиляюсь до безкровного обличчя і тихо доторкаюся губами.
                      (Уолт Уітмен „Примирення”)