ДЕСЯТИКРАТНИЙ
Я обожнюю мандрувати, скільки себе пам’ятаю переважно згадується дорога, а не якесь там робочо-конторське відсиджування гузна чи домашнє затишне гніздування.
Цей потяг, певне, а мене в крові. Бо й
дід-лісник був ще той мандрівник, правда,часто-густо не зі своєї волі, і батька доля заносила і на туманний Альбіон, і на береги Рейну, і матінка, вийшовши на пенсію, надолужує от уже років із 15 своє колишнє робочо-домашнє життя неодмінними щорічним турами Європою та Україною.
Мені теж, через професійну належність, в тому числі до непосидючого геологічного, а згодом і журналістського племені, довелось помотатися світом і Україною.
Але якщо раніше, в юні та зрілі роки мною рухала здавалось би суперечлива романтично-заробітчанська мотивація, то нині в часи підстаркуватості, більш схильної, як відомо, до отого самого угніздення, а ніж до швендяння по усяким усюдам, мене випихає з дому не лише сама по собі необхідність поїздки, але й перспектива короткочасних дорожніх знайомств та супутнього, часто-густо щирого спілкування, а той цікавих життєвих історій.
Бо, як відомо, ніде, людина так не відверта і відкрита, як в бані, генделику і в дорозі. І, певне, було б бажання, час і наснага, зібравши оті самі історії до купи міг би на збірку наскирдувати.
Та, втім…
***
Якось пхався я пригороднім із Сум, куди меркур’єва нелегка занесла мене за медком до знайомого бджоляра. І ось в Тростянці, до істотно «схудлого» вагону увалилась колоритна парочка підпилих дідусів у легких новеньких кожушках і старих, хвацько задертих на потилиці, засмальцьованих картузах.
Один довготелесий здоровань із радісно-заклопотаним обличчям, щось весело наспівуючи собі у вуса та недоладно метеляючи задертими до голови руками, підтанцьовував, а інший, як водиться, малогабаритний живчик, крутячись дзигою навколо супутника, намагався аж підплигуючи, схопити того за котрусь із рук та всадовити на вільне місце.
Аж тут потяг рушаючи смикнувся, здоровань заледве втримавшись на ногах закляк де стояв, обійняв за плечі свого малорослого товариша і окинувши зачудованим поглядом вагон промовив: «Ти ба, куме, ми вже в поїзді. Тре’ з людьми поздоровкатись…»
Дідусі якось синхронно познімали картузи, вклонилися і, хоча до святок було ще ген-ген, гаркнули дуетом щось Різдвяне:
- Добрий вечір, добрим людям в теплій хаті…
Я навіть був подумав, що вони зара’ заколядують. Але ні. Довготелесий смикнувся був присісти до вільного вагонного закутку, та супутник, що встиг нарешті вчепитися як кліщ за одну із рук друзяка поволочив того далі примовляючи:
- Ходімо до людей, потеревенимо. Набридло вже з тобою в сотий раз про одне і теж торочити.
Але вагонна публіка була якось не налаштована до спілкування зі старими. Хтось на питання чи вільно поруч коротко кидав:«Зайнято!» -, а хтось і просто демонстративно ставив поруч торбу чи валізу, мовчки означаючи зайнятість місця.
Схоже, один я не заперечував від компанії дідуганів, от вони і примостилися навпроти. І хоча обидва виглядали такими собі бадьориками, зблизька було видко – їм вже далеко за 70-т.
- Степан Юхимович, тесля, - живчик простяг мені правицю. Я потис маленьку, але цупку і хватку як клешня рака долоню старого. – А цей, - мотнув він головою в бік здорованя,- Юхим Степанович, мій кум-сват, бджоляр з діда-прадіда, ма-а-йстер…
Але здоровань перебив кума:
- Та досить тобі Степане вихваляти мене, я й сам можу. Десятикратний! – якось урочисто представився і він та теж поручкався зі мною. Долоня його була величезною, що грабарка, але теплою і м’якою. Тим не менш в голові майнуло: «Мабуть п’ятаки гне…
Я теж відрекомендувався – хто, звідки, по що їздив - і поки переварював отриману інформацію, здоровань, зручно примостившись в кутку до стінки, підіпхав під голову картуза, закрив очі та й засопів собі засинаючи.
- Десятикратний, бо має вісьмох онуків і двох правнуків-близнят -, продовжив розмову із пояснень Юхимович. - Оце їздили до старшого онука обмивали двійнят. Він саме на фронті (саме так,а не якесь безлике АТО – ВС), у відпустку – давали - не приїхав, скоро ротація, отоді вже й відгуляє. Їх у Юхима аж четверо у війську – три старших онука та син молодший – мій зять А в мене самі дівки, три доньки та й ті самих онучок випікають. Казав йому,- кивок у бік кума: «Не будемо родичатися…»,- а він: «Мій твою перетопче хлопці підуть. Не вийшло по його: сватами стали, а онучки пішли. Так що ми з ним діди за онучками.
- А онуки ж з правнуками звідки?-, поцікавився я.
- Та ж від двох його старших синів, ми лише молодшими породичалися, а тамечки одні дівки. І від старших моїх самі дівчата. Та той непогано теж. Три з моїх волонтерствують, одна – в Полтаві, друга – в Харкові, а ще одна з нами… -, і додав, перехопивши мій трохи здивований погляд. - А ти що думав, мовляв, чи не застарі для такої справи? А ми ще ого-го, і на Майдан медок і до нього дещо возили, і з «беркутами» трохи поштурхалися, і оце вже четверту машину товчемо на війну, до його онука середулішнього повеземо, тобто не лише онуку, а всім, хто разом з ним воює. Та ми ще й самі можемо постріляти, якщо молодші не втримаються. Най тільки москаль сюди поткнеться, у нас тут ліси знатні, ковпаківські, як прийдуть – так і ляжуть. Так їм ( поки без уточнення кому саме –ВС) там і передай… А то мабуть думав, що ми тільки дітей-онуків-правнуків клепати здатні…
Я нічого такого не думав, а здоровань Юхим, певне почувши у дрімоті про правнуків забурмотав щось про «ще п’ять вуликів заводити тре’, бо ж правнуків підіймати та й на війну потрібно» та й засопів далі.
Аж тут війнуло медом. Я грішним ділом подумав, що слоїка з медом розгатив і потягся був до торби із банками аби глянути чи цілі. Що медом і воском пахтить від діда Юхима зрозумів запізно – слоїки скляно дзенькнули і пильний дід Степан підозріло запитав:
- А що там в тебе? Мо’ бомба? А ну, діставай! Показуй.
- Та яка там бомба, мед у мене. Думав банка розбилась -, буркнув я у відповідь.
- А ну, ну. Діставай. Заціню, що за медок -, стрепенувся Юхим.
Діватися було ніде. Я дістав із торби трилітровку, зняв кришку і передав слоїка старому. Той якийсь час нюхав мед, інколи мружачи очі і трохи плямкаючи губами, начебто дегустуючи запах на смак. Потім спитав:
- Покуштувати можна?
Я ствердно хитнув головою. Юхим, трохи посунувши кума коліном,поставив банку поруч на лавочку і почав порпатися у підкожушних піджакових нетрях. Дістав спочатку чайну ложечку із довгим і якось хитро покрученим руків’ям, потому чималеньку, що скатертина, чисту хустку і ретельно протер нею ложку. Потім трохи зачерпнув меду і почав його смакувати, знову мружачись і приплямкуючи. Завершивши дегустацію і задоволено, не стільки, схоже, від якості меду, скільки від ідентифікації його походження, скоріше ствердно, ніж запитливо мовив:
- У Кузьми брав. Скільки я йому казав: став пасіку подалі від великих шляхів – бджола ж звідти гіркоту приносить та й гине надміру. А він все своє. Та, втім, мед непоганий, але в мене кращий.
- Так ти ж бджоляр від Бога -, улесливо підтакнув кум.
Але Юхим розмови не підтримав, розсував назад ложечку і хустку, віддав мені слоїка і трохи повмощувавшись, знову задрімав у кутку.
Я трохи помовчав, дивуючись дегустаційним здібностям діда Юхима – бо й дійсно мого приятеля-пасічника звали Кузьмою - і запитав діда Степана:
- Виходить ви не тільки куми-свати-діди, але й тезки, але якось трохи навпаки.
- Та наші ж батьки друзяками були не розлий от і назвали нас на честь одне одного. Обидва згинули ще у ту - велику війну. А нас кожного своїй справі діди вчили. От і вийшло – я йому вулики клепаю, а він мене – медком і знатною медовухою частує.
Я спробував витягти діда Степана із родинно-спадкового переплетіння поближче до сучасності:
- У вас тут на Сумщині я бачу бджільництво популярне. Он навіть Ющенко ваш бджоляр відомий…
Співрозмовник мій аж зайшовся від обурення, на хвильку перервавшись, мабуть у пошуку гідної відповіді, але його випередив супутник. Не відкриваючи очей він пробурмотів:
- Хто, Ющенко? Бджоляр? Хрін він з чужого городу, а не пасічник. Ну,не може рахівник чи бухгалтер бути бджолярем чи навіть президентом. Це ж смішно. – і далі засопів у дрімоті.
А дід Степан, ще накручений знову якось підозріло оглянув мене, начебто я спитав про щось непристойне і погрозливо запитав:
- А ти, сам, хто по життю? Мо’ скажеш тесля?
- Журналіст, літератор -, ухильно відповів я.
- А, писака, значить? Так ти їм (знову без визначення кому саме) там напиши… -, він на хвильку задумався, певне, формулюючи, що мені слід написати, аж тут знов стрепенувся здоровань Юхим:
- Так ти статті пишеш -, більш констатуючи, ніж запитуючи буркутнув старий і вже конкретно запитався:
- А читають?
- Та, певне ж…
- І отам -, дід Юхим здоровезним як сарделька пальцем тицьнув кудись угору…
Я згадавши, нещодавній лайливий дзвінок на якийсь мій опус одного старого знайомця, котрого нелегка занесла у числі так званих нових облич в парламентські нетрі, і ствердно кивнув.
- Ага, значить і Петро Олексійович читає. Ну, так ти йому напиши…він теж задумався, а щоб такого я мусив
написати президенту…
Я спробував був пояснити старим, що я такий же як і вони сільський поселянин, різниця лише в тому, що вони теслюють і мед добувають, а я слова докупи складаю. Та й взагалі – де я, а де ген-ген Порошенко… Але вони мене не слухали. Спочатку зашвидив словами дід Семен:
- Ти, йому напиши, що ми ж за нього, як ні за кого іншого, щиро голосували. Він же такий схожий на нашого покійного голову колгоспу Грицька…
- Та, до чого тут Грицько -, втрутився дід Юхим -, хоча й дійсно схожий – пикатий, хазяйновитий, жорсткий, але справедливий. Люди його поважали., бо головне, слова тримався. От і Олексійович най обіцянки дані виконує.
- Обіцяв крадіїв, зрадників, хабарників та інших януковичей піймати і покарати, так най те робить… - знов заторохтів дід Степан.
- І це теж напиши -, погодився сват -, але тутечки не все від нього залежить. Якщо треба допомоги, то хай лише натякне – і зловимо, і доставимо куди слід, а як тре’, той покараємо. Але ж є речі, котрі в силі чи в праві лише він сам зробити. – він ще щось поміркував і продовжив:
- По-перше, напиши, най той клятий «Рошен» продасть – обіцяв же. А особливо оті два заводи, що в Росії та ще якогось одного, військового здається у Криму. А то, виходить приміром, якби я свої вулики у городі ворюги та шахрая Большевика (певне прізвисько якогось місцевого зайди - ВС) поставив, а він би медок качав і до мене в клуню шастав.
- Еге ж, хай продасть, а гроші на військо витратить –, підтримав кума малорослий родич. - От ми, наприклад..,
- Цить! -, прикрикнув на нього Юхим і продовжив. - Ну, то вже як він схоче, як совість підкаже. Бог йому суддя. Але бізнес хай продасть. І, по-друге, напиши, най більше зірками геройськими не нагороджує. Тож бісівський знак, його ж нам большевики нав’язали. Від нього одне зло і добра нам не буде поки зірки де не попадя вживатимемо.
- І на погони тризубчики, замість зірочок -, вставив й свого п’ястка Степан.
- І на погони -, погодився кум і знову прикрикнув на свата. – Ти мене не збивай, бо недокажу, а нам ось вже виходити. Так от, якщо нагороджувати, то яким-небудь геройським золотим хрестом. Тай взагалі відмовитись треба б від того звання Герой України, бо тож мавпування з бісівського Радянського чи ворожого Російського героя. Та й то сказати, якось воно не тіє, коли наші справжні герої, котрі ті звання смертю та кров’ю здобували у одну кумпанію із різними звягільськими потрапляють. От впровадили орден Небесної Сотні – так най він і буде найвищим, і кого не попадя ним не нагороджувати. Так, для Петра Олексійовича і напиши…
Старі зазбиралися до виходу. Дід Юхим звернувсь до мене:
- Написати, то напиши, але за медом більш до Сум не їзди. В мене краще бери -, назвав адресу -, продам кращого. Так би дав, але гроші потрібні…
Я провів старих до тамбуру. Дід Юхим першим зійшов з потягу, а Степан трохи затримався і напівшепотом повідомив:
- Він на танк збирає, хоче купити. Трохи не вистачає, ми гуртом хочемо допомогти, а він все рівно кожну копійку рахує
Юхим, певне, почувши сказане загримотів знизу:
- Та злазь вже пустодзвін старий. А танк я куплю. І назву його «Десятикратним», щоб як лупонув від імені моїхонуків-правнуків, так дух вибив із москаликів
- І від імені онучок, онучки ж теж наші -, заторохтів Степан спускаючись до Юхима.
- Та й від онучок, куди ж від них подітися, але це ж вже буде не «Десятикратний», а скільки воно виходить…
І пішли собі старі пероном, рахуючи скільки кратний вийде танк, що дух ворожий вибивати буде.
А я своє зробив. Написав для Петра Олексійовича…
***
Якщо хтось думає, що це усе байка про сподівання на «доброго гетьмана», так ні. Це про невмирущий козацький дух, котрий пережив і гетьманів, і царів, і генсеків, і президентів, і Порошенка переживе із його наступниками. І вже від останнього залежить прислухатися до голосу того духу, чи ні…
Листопад 2014
Валерій Семиволос, вільний журналіст,Харківщина, село Губарівка.
