Був у Івана друг Ілько. Старший за нього на 2 роки.
 
   Іван закінчив школу у 41-му, тому спочатку ешелон на Волгу, училище і, лише після, – фронт. Починав винищувачем. Потім 11-та  гшад  1-го Білоруського фронту. Після війни – 76-й гшап. Командир – Герой Радянського Союзу Наконечников. У 46-му отруївся метиловим спиртом.
 
   Ілька ж призвали у 40-му в піхоту.  Тому воював з першого дня. Згодом став старшиною розвідроти. Мав 2-а ордени Слави і безліч медалів. У складі підрозділу зустрічався з американцями на Ельбі. Від тієї зустрічі на згадку мав сувенір – долар, який подарував мені.
 
   Познайомились вони вже після демобілізації, коли навчалися в Одесі в одній групі. З того часу підтримували зв’язок, хоча доля кидала від Паміру до Карпат. Врешті-решт,  якір кинули у Києві.
 
   9-го травня зустрічалися у Івана вдома. Тільки чоловіки. Виключно фронтовики. Збірна солянка: авіатори, танкісти, артилеристи, піхотинці. Єдиним виключенням був я – козачок, користі від якого було зганяти до гастроному, як не вистачить води або горілки. Ну, і, піддослідним, на якому опробовувалося військово-патріотичне виховання.
 
  У  ті часи всі вони ще не розміняли 5-й десяток. Тому могли вжити добряче. А як набирали кондиції, розмова переходила від цілком цивільних і буденних тем (діти, сад/город, рибалка/полювання/гриби, анекдоти) до спогадів.
 
   Слід зазначити, що серед усіх Ілько відзначався найбільш гуморною вдачею. Здавалося, що саме він був прототипом Василя Тьоркіна.
 
   Одного разу почали згадувати про найважче. Пушкарі казали про те, як їх танками давили; танкісти і літуни, - як горіли. Один Ілько був незвично нежвавий. Питають його.
   Каже:
- Найгірше було коли готувався наступ після довгого позиційного стояння. За цей час і ми і німці багато разів ходили в атаки та контратакували. Нейтралка усіяна трупами. Командування починає ганяти нас на той бік за «язиком». Якщо взимку, то нормально. А влітку… спека… сморід від розкладених тіл і шматків тіл…
 
   Замовк. Потім каже:
- Апофеоз, бля.