для старых юзеров
помнить
uk [ru]

Україна лицарська


Україна лицарська
Імперці наполягають – ми маємо пишатися історією «Російської Імперії + СССР» бо це, мовляв, ще й наша історія. Що тут скажеш? Цікаво, а розповсюджується це твердження на всі держави до складу яких, за всю свою захоплюючу й красиву історію входила Україна? Ні, кажуть нам, Річ Посполита такою вважатися не може, бо вона, бач, держава католицька. А правильна держава має бути по-перше слов’янською, а по-друге православною. Гаразд шановні, хочете православно-слов’янської держави – будь ласка. Ласкаво просимо до Великого Князівства Литовського, до складу якого Україна входила більше двохсот років.
 
Ви спитаєте, а яке відношення має Литовське князівство до слов’ян? І правильно спитаєте. Справа в тому що ВКЛ була настільки ж князівством «литовським» наскільки Київська Русь була «варязькою», а Російська імперія - «Голшейн-Готторпською». Литовським, Велике князівство стало виключно через правлячу династію, Гедиміновичів. Реально, терени Великого Князівства Литовського обіймали виключно слов’янські землі – Білорусь. Можна навіть стверджувати що ВКЛ то зоряний час білоруської нації. В ті часи ВКЛ було найбільшою державою в Європі. Князі Радзивіли, Сапєги, Слуцькі та Гольшанські очманіли б від вигляду сучасної Білорусі. Більше того. На ЖОДНІЙ мапі XIII-XIX сторіччя ви не знайдете литовських міст Вільнюс, Каунас, Шауляй, Тракай, тощо. Є – слов’янські Вільно, Ковно, Шауле, Троки. Щира порада – не кажіть про це сучасним литовцям. Перевірено – скаженіють.
 
Не все гаразд і з «литовськими» князями. Імен Міндовг, Гедимін, Ольгерд чи Вітовт нема у литовській мові. В сучасній Литві їх перероблено на, відповідно, Міндовгас, Гедімінас, Альгердас, Вітаутас тощо. Імена литовських князів ніяк не перекладаються з мови жмуді та аукшантів (власне – литовців) проте мають переклад зі старо-німецької. Гедимін – «залізний вовк», Ольгерд – «удар списа», Вітовт – «повелитель лісів», тощо. Ким же були князі Гедиміновичі? Литовцями? Балтськими німцями? Варягами, на кшталт Рюріковичів? Історія мовчить.
 
Немає й жодної грамоти написаної князями-литвинами литовською мовою. Офіційною мовою Великого Князівсьва Литовського була «руська». Себто – старо-білоруська. Варто домовитися й про терміни. В часи ВКЛ власне литвинами (не плутати з литовцями) називали предків сучасних білорусів. Предків сучасних українців тоді називали «руськими» або «русичами». Предків же сучасних росіян… «тое москал за фрашки собЂ обернул…» Їх Богу, це не я вигадав. Мене якось спитали, як би поставився князь Острозький якби його назвали «українцем». Гадаю – набагато спокійніше, ніж якби йому заявили що він і москалі – один народ.
 
Велике Князівство Литовське було єдиною слов’янською державою яка змогла відбитися від монгольської навали. Литовські князі, які постійно воювали з тевтонами-хрестоносцями просто вправно скористувалися усіма надбаннями хрестоносців від Хрестових походів у Палестині. На відміну від Московії та Київщини, в Литві монголів зустріли не «оружниє раті» в чистому полі, а мережа замків, які в разі потреби ховали в собі і своїх хазяїв, і худобу, і тамтешніх мешканців. Монголам же лишалася випалена земля та гарнізони замків на власних тилах. Після розгромних розвідницьких рейдів на білоруські терени, Батий від війни з Литвою відмовився твердо й остаточно.
 
А скоро литвини перейшли у відповідний протинаступ на всіх сусідів. В 1349 році князь Любарт, син Великого Князя Гедиміна вибив ляхів з Волині і приєднав ці землі до Великого Князівства. Саме він почав будувати дивовижний Замок Любарта в Луцьку, милуватися яким ми можемо ще й зараз. А в 1362 році Великий Литовський князь Ольгерд розтрощив пику татарам в битві на річці Синюха. Відтоді Київське князівство було позбавлено ганебного монгольського іга та увійшло до складу великої слов’янської держави. Небіж Ольгерда, князь Вітовт Великий приєднав до Великого Князівства ще й Поділля. Білоруський шляхтич Кочуб Якушинський на чолі загону шляхтичів дійшов до Чорного моря і у 1413 році побудував фортецю, яку назвав на власну честь - Кочубей. Ця фортеця пізніше стала татарським містом Хаджибей, а ще пізніше – сучасною Одесою.
 
Саме після приєднання теренів сучасної України, Литовське князівство отримало свою повну назву – Велике князівство Литовське і Руське. Про нюанси використання слова «руський», до часів Середньовіччя я вже писав. Сучасні ж литовці встряванням в ці нюанси явно нехтують. Тому в підручниках історії сучасної Литви та держава називається «Велике князівство Литовське і Українське».
 
Один цікавий нюанс. У ті часи землі навколо Гродно в офіційних документах називали «Чорна Русь». Землі навколо Мінська – «Біла Русь». Волинь та Галичину – «Червона Русь». Землі навколо Києва – «Україна Русь». Нічого особистого, але в документах московського царя Олексія Михайловича часто-густо зустрічаються «Україна італійська» (з містами Рим, Генуя та Піза), «Україна Гишпанська» (з містами Мадрид та Барселона) тощо. Ставлення литвинів до Києва, ще недавно – столиці найбільшої слов’янської держави середньовіччя, було приблизно таким самим як в Карла Великого до Риму. Звичайно Київ тих часів й близько вже не дорівнював колишньому Києву, ані розмірами, ані населенням. Тому князі-литвини зробили принципову перебудову міста. Головне ядро оборони Києва було винесено зі Старокиївської гори (сучасний Національний музей історії України та руїни Десятинної церкви) на сусідній пагорб. Там було побудовано дерев’яний замок на сім веж, на честь якого гору ще й зараз називають відповідно – Замкова Гора. У 1399 році татарський темник Едигей зміг захопити увесь Київ крім власне замку на горі. Кому цікаво чому так сталося – пропоную власноруч видряпатися на Замкову Гору по будь-якому з її схилів.
 
Наші друзі-імперці наполягають – «правильна» держава, історією якої як своєю мусить пишатися Україна, мусить бути не просто слов’янською (бо інакше під цю категорію залюбки потрапляє Польща), а ще й православною. Мусимо їх заспокоїти, Велике Князівство Литовське було саме таким. Якою ж у ті часи була Московія – питання ще те. Визволивши з під ганебного монгольського підданства Україну-Русь, князь Ольгерд проявив послідовність і в 1368 році поперся визволяти від татар Московію. Але москалі від об’єднання з православною слов’янською державою чомусь відмовилися. Певно – платити баскакам ясак «крєпостнимі дєвкамі» їм тоді було миліше.
 
На теренах сучасної України литвини поводили себе аж ніяк не як завойовники. Ніяких утисків з їхнього боку русичі-українці не зазнавали. Навпаки. Дуже швидко Україна-Русь перейняла на себе суспільний устрій який панував у тодішніх Литві, Польщі, Чехії та інших східноєвропейських державах. На зміну старій ієрархії «князі – бояри – вої» прийшла така-собі «середньовічна демократія». У Великому Князівстві військо складала верства професійних вояків – шляхта. Колись чув що слово «шляхта» походить від приказки «шлях та воля – наша доля». Версія красива, але історики наполягають, слово «шляхта» походить від німецького «slahta» - рід. За службу у війську шляхтич отримував від свого пана-повелителя земельний наділ – маєток, який міг обробляти як сам (дрібна шляхта) так і залучаючи для цього селян-посполитих (магнати). Шляхтич був позбавлений панщини та частини податків. За це – за покликом княжого хорунжого, шляхтич мав вирушити на війну, верхи, в обладунках, особисто, з родичами, чи-то на чолі власного загону. Хто на що був багатий. Головним родом військ у Великому князівстві була панцирна кавалерія. Мати справу шляхтичам приходилося з татарами, ляхами, москалями та тевтонцями – переважно, такими самими кавалеристами. В піхоті литвини надавали перевагу стрільцям-лучникам. Величезні лісові масиви Білорусі, Литви та Північної України були чудовими умовами для появи безлічі професійних мисливців. Тож набирати військо шляхтичам було з кого. Дивина – саме так складалося військо у тогочасній Англії. У вже згаданій битві на річці Синюха князь Ольгерд переміг саме тому, що татарську навалу зустріли в лоб загони стрільців. Коли ж ряди ворога було проріджено на завойовників-монголів накинулася панцирна шляхта.
 
Отримавши маєток шляхтич здобував ще й прізвища. В документах тих часів шляхтичі писалися в формі «такий-то» «звідти». Пам’ятаєте, як у «Хрестоносцях» Сенкевича, Збишко з Богданця? Через це прізвища шляхтичів пізніше прийняли форму назви маєтку з закінченням «-ський» або «-цький». Наприклад – Кульчицький, Виговський, Хмельницький, Колядинський, Розборський, тощо. Коли ви спілкуєтеся з людьми які мають подібні прізвища, майте на увазі, їхні предки – не обов’язково поляки, як люблять стверджувати наші друзі-імперці. Швидше за все їхні предки – православні шляхтичі.
Але саме цікаве – інше. Разом з економічною системою та суспільним ладом литвини принесли в Україну ще одну дивовижно красиву традицію – лицарство. В тодішніх європейських слов’янських державах (Польща, Литва, Чехія, тощо) лицарство було дещо відмінним ніж в Західній Європі. Де-факто – лицарем був кожен шляхтич який служив у війську та мав власний земельний маєток. Чимало осіб, які були шляхтичами за походженням (шляхетський щабель передавався по спадку), але жили тільки з платні за службу (службова шляхта) про лицарство й мріяти не могли. Проте – лицарями ставали не по факту народження, в лицарі молодих шляхтичів присвячували по виконанню певних обрядів, або на полі бою. Чи було таке, що за надзвичайний подвиг в лицарі присвятили безземельну особу шляхетського щаблю – історикам невідомо. Але теоретично таке бути могло. Крім цього литвини проявили певну толерантність. Старі родини руських бояр було дорівняно до лицарства автоматично. Таким чином в тодішньому Великому князівстві існувало лише дві ієрархічні ланки – шляхта й князі. Всі головні рішення в тому чи іншому терені приймалися «радою панів». Адміністративні ділянки Литовського князівства керувалися князями, Рюриковичами (Острозькі, Заславські, Друцькі) або Гедиміновичами (Вишневецькі, Сангушки, Збаразькі, Воронецькі).
 
А якими ж надбаннями-перемогами славна Україна в складі Литовського князівства? У-у-у-у-у-у-у!!! Пристебніться аби не впасти.
 
Україну було відбито литвинами від татар. Саме татари були тоді головною проблемою для України. Тим більше що удари Орда наносила не зі Сходу, а вже зі свого кримського улуса – с півдня. Доведено було ще князем Володимиром Мономахом, оборонятися від орди - справа безнадійна. Володимир Мономах, не чекаючи нападів половців, атакував їх сам. Литовський князь Вітовт, аби убезпечити своїх підданих від атак нащадків половців (а саме ними є переважна більшість кримських татар), зробив ще цікавіше – він привів до влади у Криму власного маріонеткового хана. Свого часу князь Вітовт прийняв в свої терени одного з нащадків Чингіз-Хана, сина Тохтамиша, хана Джелал-ад-Діна. Наявність «власного хана», дарувала Вітовту можливість убезпечити себе від зазіхань на свої терени з боку нав’язливих сусідів. «Кишеньковий хан» сидячи у дарованій йому Великим князем Ліді, регулярно виписував Великому князю ярлики, якими підтверджував права Великого князя на землі відбити литвинами від татар. Юридично – не причепишся. У 1428 році в зв’язку з посиленням у Криму сепаратистських настроїв (в той час Крим був ще часткою монгольської орди), князь Вітовт надав допомогу в боротьбі за престол Криму сину Джелал ад-Діна, ханичу Хаджи. Боротьба тривала довго й важко, ханич Хаджи мав протистояти усій силі Золотої Орди. Тому у 1441 році князь Вітовт вирішив не чекати далі, а надати ханичу «інтернаціональну допомогу». Справу мати спіткало з татарами – хитрим, витривалим та підступним противником. «Обмежений контингент» литвинів мав складатися з воїнів морально стійких, мужніх та досвідчених у степових вінах. Тому князь Радзивіл, призначений Вітовтом «командувачем обмеженого контингенту», збирати військо поїхав до Києва. Київські лицарі чудово виконали своє завдання. Крим було відірвано від Золотої Орди, ханич Хаджи став ханом Хаджи-Гераєм, засновником цілої династії кримських ханів, а Велике князівство забуло про татарські набіги на довгі 40 років.
 
Незважаючи на постійні війни та хвороби, шляхтичі в Литовському Князівстві плодилися мов кролики. Тому дуже швидко їм стало бракувати землі. Між іншим, в ті часи панів-шляхтичів цікавили тільки економічно вигідні ліси. Степові терени нікого не приваблювали й тому землі між татарським Кримом та слов’янською Литвою стояли пустелею. Саме тоді вони отримали звою знамениту назву – Дике Поле. Крім нестачі землі, не всім вельможним шляхтичам до вподоби були закони Литовського Князівства, де права й вольності кожної верстви були окремо переписані в Судебнику, а пізніше у такий-собі конституції – Литовському статуті. Вельможним панам кортіло більше влади й земель. Тому чимало шляхтичів та князів кидали рідний край і їхали туди де землі і влади було хоч греблю гати – у Московщину. Московські князі, звичайно, дуже раділи такому поповненню. Дурний відмовився б від професійних воїнів, з досвідом війн проти потужніших армій того часу – поляків та тевтонців. Тому князі-москалі радо приймали на службу литвинів-білорусів та русичів-українців, а зрештою й татар. За службу їм платили землями, все населення яких перетворювалося на рабів – кріпаків. Можна констатувати – «Собіраниє земель русскіх» - це завоювання князями-москалями земель своїх сусідів руками білоруських, українських та татарських найманців.
 
Тому цілком природно що князі й шляхтичі з литовських та руських земель прийняли участь в битві, між московським князем Дмітрієм Донським, та татарським темником Мамаєм. Мамай тікав від військ хана Тохтамиша, єдиним порятунком для нього було об’єднання з військом свого союзника, литовського князя Ягайла. Але на річці Дон його перестріло московське військо. Так-так. Я маю на увазі Куликовську битву. На боці москалів участь у битві приймало що-менше четверо князів-Гедиміновичів. Новгородську рать очолював князь-литвин Юрій Нариматович. Полк Правої руки складався весь з литовських шляхтичів Андрія Ольгердовича, князя Полоцького, Запасний полк очолював його брат Дмитро Ольгердович, князь Трубецькой. А Засадним полком, який вирішив долю битви, командував син луцького князя Любарта, вже літній та досвідчений князь Дмитро Боброк-Волинський. До речі, за свідченнями навіть російських джерел князь Дмітрій Донськой у битві бився як простий воїн. Маємо констатувати – Дмітрій Донськой ходом битви не командував. Зміни Мамай свої плани в останній момент, керувати московським військом було б нікому. На відміну від полів на ріці Синюха та під Грюнвальдом, на місці Куликовської битви майже не знайдено ніяких слідів бойовища. Взагалі, всі загадки цієї битви – тема для окремої статті.
 
Не гірше складалися справи в князів-русичів і на Заході. Сюжетом для популярного роману або захоплюючого блокбастеру могла б стати доля нащадка галицького князя Романа, Рюриковича, князя Федора Острозького. На посаді Луцького старости, в 1410 році, князь Федір зібрав волинських шляхтичів у корогву, на чолі якої прийняв участь у Грюнвальдській битві. Одне це могло б обезсмертити його ім’я. Але дієвому князеві цього було мало. У 1418 році, він зібрав та очолив військо для литовського князя Жигимонта Корибутовича, з яким попрямував в охоплену Гуситською війною Чехію. Справа ось у чому. Після перемоги прибічників Яна Гуса, на празький престол було запрошено литовського князя Жигимонта. П’ятитисячний лицарський загін, який попрямував у Чехію з Жигимонтом, очолив князь Острозький. Ця подія збурила Римського Папу і європейських королів. Жигимонт врешті решт мусив поїхати з Чехії. А князь Федір – залишився. Більше того, князь Острозький прийняв участь у всіх битвах гуситів проти іноземних завойовників. Панцирна шляхта князя Острозького була ударною силою невеликої гуситської кінноти. Саме мечі українських лицарів ставили жирну крапку всіх гуситських перемог. Благання попів-католиків князь Федір і його лицарі просто ігнорували. Як православні вони вважали єретиками самих католиків. Лицарі-русичі з довгими мечами та худими гаманцями до загону Острозького валили юрбищами. Трофеями не кривдили нікого. Після повернення з Чехії, князь Федір Острозький побудував знамениті вежі Острозького замку, які в місті Острог Рівненської області, стоять і по-сьогодні. Литовський великий князь Вітовт (сам православний) не мав до князя Федора жодних претензій.
 
Якщо наші друзі-імперці сумніваються в православності Великого князівства Литовського і Руського, кращого доказу ніж особа князя Острозького складно й вигадати. Князь Федір Острозький став одним з героїв трилогії Анджея Сапковського «Вежа блазнів», «Божі воїни», та «Lux Perpetum». Я поражаюся снобізму москалів. В російському перекладі князя Острозького названо «Остроградскім». Прах лицаря-князя Федора Острозького покоїться у Києво-Печерській лаврі.
 
Але самий лиховісний противник Литовського князівства мешкав далеко від українських земель. Ледь не від перших днів свого існування Литва вела безперервні війни з найнебезпечнішим з усіх своїх сусідів – Військом Німецького духовно-лицарського ордену Діви Марії, широко знаного як Тевтонський орден. З XIII по ХV сторіччя Великим Князівство Литовське взяло верх над тевтонами що-менше у чотирьох битвах, кожна з яких значно перебільшувала російське Льодове бойовище. Але найбільшого розгрому Тевтонський орден зазнав 15 липня 1410 року між селами Танненберг та Грюнвальд. Про Грюнвальдську битву енциклопедії пишуть просто: «Найбільш масова та кривава битва Середньовічної Європи». Тим більш приємно сповістити земляків, що в Грюнвальдській битві приймали участь 12 корогв з теренів сучасної України. Вісім корогв з Волині та Наддніпрянщини входили до складу Литовського війська, а чотири галицькі та подільські – до Польського. І всі 12 були аж ніяк не ополченням. Грюнвальдська битва – кавалерійське бойовище. Головним родом військ з обох боків була саме кіннота. Тож до складу 12-и українських корогв увійшли лише особи, здатні придбати собі коня, зброю та обладунки. Себто – шляхта. До складу литовського війська входило тільки три піших корогви – Смоленська, Мстиславська та Оршанська. Саме їх російська історіографія охрестила «Смоленськими полками». 3 корогви з 98-и. Нащадками учасників великої битви можуть також сміливо вважати себе…кримські татари. Біля 2000 татар на чолі з ханом Джелал ад-Діном входили до Литовської армії князя Вітовта. Саме їх атака на тевтонські ряди розпочала битву. В битві татари здивували багатьох лицарів-європейців жахливим анти-лицарським засобом – арканом. Син Джелал ад-Діна, хан Хаджи-Герай – перший в династії повелителів Самостійного татарського Криму. Напередодні битви литовський князь Вітовт виділив п’ять найбільш боєздатних та найкраще озброєних корогв у власний резерв – «Панцирний кулак Вітовта». До нього увійшли корогви з міст Вільно (суч Вільнюс), Троки (суч Тракай), Мінська, Києва (командир – князь Іван Гольшанський) та Луцька (командир - князь Федір Острозький). Київський староста, князь Іван Гольшанський належав до того самого княжого роду, оспіваного Короткевичем в книзі «Чорний замок Ольшанський». Свій «панцирний кулак» князь Вітовт поставив позаду інших сил і ввів в бій в осатаній фазі битви, чим і зумовив її успіх. Дивно, але перемогою у наймасовішій битві Середньовіччя, українці не гордяться взагалі.
 
Людина не може не гордитися предками. Духи предків – це те з чого ми черпаємо сили та натхнення для нових досягнень. Те що хтось пишається «боярскімі дєтьмі» - цілком нормально. Предків, батьків та Батьківщину не вибирають. Ненормально коли колишніми монгольськими данниками змушують пишатися нащадків шляхетних лицарів. Це ненормально, але природно. Люди які забувають історію свого народу, будуть змушені пишатися чужою історією. Україна має чудову, красиву та героїчну історію. Вивчення нашої історії відкриває перед нами образи предків варті захоплення і поваги.
 
Україна в різні часи була різна: княжа, козацька, революційна, повстанська, тощо. Всі їх треба пам’ятати. Україна лицарська теж варта аби нею пишалися нащадки.
 

P.S. На ілюстрації – визволитель України від монголо-татарського ярма, Великий Князь Литовський і Руський Ольгерд.
© Дракон [06.12.2009] | Просмотров: 10644

2 3 4 5
 Рейтинг: 45.8/72

Комментарии доступны только зарегистрированным -> Facebook-login



programming by smike
Администрация: [email protected]
© 2007-2022 durdom.in.ua
Администрация сайта не несет ответственности за
содержание материалов, размещенных пользователями.

Вхід через Facebook