Коли: 18 лютого 2014 року.
Де: Київ, Маріїнський парк, вулиця Грушевського.
 
«О згляньсь хоч ти, Маріє!» (Павло Тичина. Скорботна мати).
 
Їй спадали на плечі пасма сріблясто-сірі.
Дух минулого року ще жив у думках і квартирі.
 
Вона говорила з завзяттям затятого зуха:
«У них такі само серце, очі та вуха,
А одначе всі наші жнива скорботи –
То буденна і прибуткова для них робота.
Як мисливський азарт, хворобливий запал розваги
Розпашілої, здичавілої гоп-ватаги.
Тицьнуть кожному тридцять срібних монет,
Битки вручать – і гайда, зграє, вперед!
Під егідою протиправників бронетілих
Ця голота калічила і трощила.
 
Страшно жити, коли перевертень у погонах
Захищає того, хто свій зад підтирає законом».
 
Вона замовкала.
Холонув неторканий чай.
І воском спливала
Тонка поминальна свіча.
 
«Розумієш, дитино, це був перший з трагічних днів.
Ще ніхто не знав переможця у тій війні.
Ще сидів на престолі хряк – «легітитимний» Хам,
І його розпирали безкарність, захланність, пиха.
Попри те, що країна, мов пес – «кровосісів»-бліх –
Намагалась струсити цей мотлох з своєї землі,
Бруд стікав неохоче, здирав за собою шкіру.
Тож в агонії Хам остаточно продався Звіру.
 
… І було їх тринадцять – закіптюжених і смаглявих.
Це тепер їх вітають словами: «Героям слава!»
А в торішній кривавий лютневий вівторок
Привели їх зневіра і розпач до нашого двору.
На війні це звуть оточенням і котлом.
Неспроможний ні до прориву, ні на пролом,
Цей нажаханий гурт шукав собі цитадель
Між найближчих до парку багатоквартирних осель.
Не заслуга моя – незбагненний обставин збіг, –
Що моїми руками їм Сам Господь допоміг.
Так зійшлися, неначе в планетний парад,
Люди, місце і час. І сигнал до початку – набат.
 
Нехай душа тікала в п’яти,
Як я могла їх не сховати,
З вікна дізнавшись долю тих,
Хто прихистку знайти не встиг?
Та й більше не хотів пускати
Ніхто їх до своєї хати.
 
… Як захряснулись двері, голодні гієни й шакали
Ще поклацали пащами, люто позавивали,
Ще побили шибки, як заведено, лаючись матом,
Під поріг покидали не одну сльозогінну гранату.
Та коли сутеніло над парком ледь-ледь,
Делегація з пекла нарешті поцокала геть.
 
До кінця не повіривши в диво і факт порятунку,
Хлопці хутко вдягли дерев’яні свої обладунки.
Хай ще смерть зачекає по той бік роздільної смуги.
Недаремно ж сьогодні вони народились вдруге».
 
… Ґнотик тліє.
Навкруг западає тиша.
Хто як вміє,
Історію нашу пише...
 
Є чимало на світі Марій.
Хай не всі з них стражденниці й Діви.
Віддаю цим належне одній
З тих, яким до снаги неможливе.
 
Лютий 2015 року.