Дивився трансляцію московського Антимайдану. Ні не всю трансляцію, це видовище не для людей з нормальною психікою. А лише деякі фрагменти, що показував «Дождь».
 
Таке враження, начебто спостерігаєш орвелівську п’ятихвилинку ненависті. Або бісівський шабаш у Вальпургієву ніч. Ці порожні, скляні очі, ці спотворені гримасою ненависті обличчя (якщо ці пики можна назвати обличчями).

А на сцені негідники, імітуючи транс, глумляться над пам’яттю жертв Майдану, розстріляних такими ж мерзотниками. Розстрілювали спокійно, холоднокровно, через оптичні приціли снайперських гвинтівок. Як у тирі. З тією лише різницею, що мішенями були не макети, а живі БЕЗЗБРОЙНІ люди.

А тим часом кремлівський недофюрер у своєму маніакальному прагненні створити Русский Рейх заливає кров’ю Україну. На його совісті (якщо це слово припустимо вживати стосовно цього виродка) тисячі життів як українців, так і росіян, тисячі вдів, сиріт, десятки тисяч покалічених, місячний ландшафт на місці, де колись буяло життя.
 
Путін має постати перед Гаазьким трибуналом. За тисячі смертей, за зруйновані міста, за скалічені долі. І за те, що зробив ворогами два близьких народи. Не братніх, облишмо цю імперську міфологію, але близьких. І не лише географічно. Після розпаду СРСР ми могли жити як добрі сусіди. Власне, так і живуть цивілізовані народи і держави. Але тепер це неможливо, принаймні у близькому майбутньому. Надто багато крові, надто багато брехні, надто багато підлості. Надто багато українців відтепер асоціюють Росію не з Толстим чи Герценом, не з Макаревичем чи Ахеджаковою, а з тими бандитами, які катували та вбивали українських патріотів,  зі всілякими кисельовими, соловйовими та іншими прохановими. Ну і звісно, з кремлівським вурдалаком. І цю прірву не засипати швидко, щоб загоїлися рани, має змінитися не одне покоління.
 
Камо грядеши, Росіє? Невже твоя кінцева станція – Північна Корея?