- Рядовий Кондратенко!
- Я!
- Треба тобі відпочити вже.
- Та я якось ще не стомився.
- Так то оно так… Треба Михася додому відвезти…
- А може я в розвідку схожу або п’яток танків заглушу?
- Само собою, але потім. Треба відвезти Михася.
- Ну, треба, так треба.
- Давай, с Богом!
- Угу…
 
Прощатися з односельцем прийшло все село. Від малого до великого. У дворі, де стояла труна, яблуку ніде було впасти. Оркестр, присланий військкоматом, грав щось знайоме.
Рідні прощалися. Батько з донькою стояли біля узголів'я. Мати, останній раз обнявши сина, напівлежала на труні. Вона вже не плакала, а тільки тихенько схлипувала, повторюючи одне ім'я, не вірячи в реальність того, що відбувається.
Вночі випало трохи снігу. Від цього всі дерева і будинки, виглядали, як одягнена до весілля наречена. Низькі хмари не давали сонцю розтопити сніг і перетворити його в грязюку.Тільки дорога, чорною стрічкою, звивалася на білому.
Від двору до самого кладовища, вздовж дороги, стояли люди, опустившись на одне коліно. Хто не міг стояти на одному, стояли на обох.
Оркестр заграв «Пливе кача». Жінки заголосили. Бійці підняли труну і понесли бойового товариша в останню дорогу ...
 
- З’їздив.
- Так точно.
- Ну, йди, відпочивай…