І хто ж це тут забув, яке сьогодні свято? Хай цьому добродієві по дорозі від столу до рота в чарці горілка прокисне.
Чи не кожен з нас хотів би народитися у славному селі Покровка - в купальську ніч крастися з лопатою за скарбами до якогось зі скіфських курганів і змалечку шугати своєю вудкою неполоханих карасів у Сірогозькій балці. Хоч вірте, хоч не вірте, але, коли всю наживку риба поїла, мені таки вдалося підчепити гачком за спину отакенного карасюгу, чи не прабатька всіх Покровських карасів. На смак виявився таким же, як і його нерозумні карасята, які спокусилися балабушком тіста на цьому ж гачку.
 
Але що ж це я собі дозволяю! Не на часі сьогодні побрехеньки про карасів - сьогодні у світі відбувається всіляка чудасія. То з чого почнемо? А давайте-но відправимося в часі на кілька десятків  років назад. Зранку відщедруємо попід вікнами. Перерахуємо і розділимо добуте по справедливості, а не так, як наші колядники-олігархи (не в Покровці їх навчали ділитися!), і гайда до вечора кататися на санчатах з греблі – снігу цього року насипало, як ніколи. Коли стемніє,  тихенько прокрадемося на вулицю до того двору, де штовханина, сміх, куди  дітей не пускають. Ви втримаєтеся, щоб не зазирнути хоча б через паркан? Я – ні! І що ж там наші батьки затіяли? О, сьогодні вони маланкують!
Ось, тітка Наталка, висока та кремезна, вдягла вивернутого кожуха, регочеться, вимазала щоки сажею, до голови роги ладить і мекає – чисто коза на двох ногах, але ще ж не ніч.  
Дядька Василя вирядили в спідницю, з-під квітчастої хустки куделя з овечої вовни стирчить на всі боки, щоки йому розфарбували, прималювали червоні губи ледь не до вух. Сьогодні він - Маланка. Жартує, відбивається від надто завзятих залицяльників. Його Сашко не повернеться з Афгану.
Тітка Тетяна вирядилася Василем: у чоловіковій шапці, штанях, з намальованими сажею вусами. Дядько Петро привіз її з Волги, де служив у армії, зманив розповідями про красоту нашого Степу і Сірогозьку балку, таку широку та повноводну, що куди Волзі до нашої балки.
Дядько Іван теж розмальований, у спідниці і хустці, впіймав у курнику курку, тримає її під пахвою, та все Маланку норовить обійняти. Він цього вечора за циганку. Регочеться. Його Гриць на танку в’їде в Прагу. Зараз йому не треба тривожитись, чи живим повернеться син додому - Гриць теж зазирає у двір через шпарину в паркані.
Толя ще не жонатий, але він не з нами, а в дорослій компанії, бо вже відслужив у армії і набрався розуму, не те що ми. Його запрошували до школи розповісти про службу на Кубі. Коли нашу класну покликали за двері, він встиг дати урок кубинської мови, навчив, як сказати „Йо кьєро фукі-фукі”. Не згодилася ця наука нікому, на Кубі після нього ніхто не служив.
Вітьчина мати у білому халаті, вив’язана білою хусткою, на радість усім розмахує великою гумовою грушею для клізм. Нам зрозуміло, що це необхідний лікарський інструмент – вона за лікаря в цьому розвеселому гурті. Її Вітька ледь не потрапив на якусь з арабсько-ізраїльських війн. На його щастя, війна закінчилася так швидко, що їх не встигли туди перекинути. Він, спокійно дослужив у Союзі, згадував тільки про переляк від звістки, що завтра – на війну.
Впізнаю свого батька – у нього в руках балалайка, привезена з Сибіру з цілини, на голові безкозирка і смугаста тільняшка поверх кухвайки – пам’ять про службу на флоті. На весіллях, коли „цигани ходять”, батько завжди за цигана, чорнявий, з хвацькими вусами і з балалайкою. Зараз він циган-морячок ще й у материній квітчастій спідниці, проявляє однаковий інтерес і до Василя, і до Маланки.  
Тітка Ольга начепила на лоба маску ведмедя, кухвайка в неї, мабуть, за ведмежу шкуру. Її Толік після педінституту працюватиме в Бендерах і загине там під час війни. Тітка Таня вдягнена як завжди, хіба що обличчя розмальоване сажею та губною помадою. Зате в неї в руках бубон з дзвіночками, її батька з цим бубном запрошують на всі весілля. Тітка Таня теж уміє в бубон вибивати.
Причепурившись і нареготавшись, вся ряджена компанія рушила водити Василя з Маланкою від двору до двору, від хати до хати. Попереду коза вистрибує, за нею Василь веде Маланку, услід цигани, моряки, ведмеді, чорти, лікарша і всі-всі-всі. Ми намагаємося прилаштуватися за ними, бо ж цікаво, що буде далі. Але нас помічають і відправляють підрости, а потім приходити.
 
Першими розбрелися додому хлопці, сказано, ще вуса не виросли. А дівчата пошепотівшись, щоб ніхто не чув, подалися ворожити. Чомусь дівчата завжди більше, ніж хлопці, переймаються тим, що ж воно далі буде. Дещо з науки ворожіння відомо кожній. Беремося за найпростіше – обіймати паркан і рахувати, скільки ж штахетин вдалося обійняти. Якщо парно – в цьому році йти заміж, а якщо ні - далі дівувати. Враховуючи наш шкільний вік, вибухаємо сміхом від обох варіантів майбутнього. Далі відправляємося огинатися під вікнами. Якщо господар крикне: „Ану, йди геть звідси!” – то цей рік ще дівувати, якщо ж покличе: „А хто там, під вікном, заходь до хати”, - то заміжжя в цьому році не уникнути. З господарями не пощастило, сміливих голосно пошуміти не знайшлося, то марні наші намагання почути щось віще.
Далі належало кидати чобіт через хату. Куди носком чобіт вкаже, в ту сторону йти заміж. Хати зараз значно вищі, ніж у часи, коли таке гадання задумувалося. Чи не залишиться чобіт на даху і не доведеться повертатися додому в одному чоботі. Вирішили гадати біля землянки тітки Люби, через неї чобіт повинен благополучно перелетіти. Покидали чоботи. Чи то вітер в неправильний бік дує, чи то хата на краю села, але майже всім випало женихів виглядати зі Степу. А кожна ж сподівалася, що чобіт покаже, де живе той, про кого потайки думки вже були.
Подалися до Варі додому – її батьки маланкують, то нам повна свобода. Замісили кожна кавалок тіста і подалися до будки, де від нас сховався Тобік. Кинули йому свої гостинці і завмерли, чекаючи, до чийого тіста Тобік проявить інтерес. Чиє тісто з’їсть першим, та і заміж піде першою. Не настільки ми були страшними, щоб Тобіка налякати, але він забився в свою будку й не виявляв ніякго бажання видати заміж хоча б одну. Не могло ж такого бути, щоб всім нам залишитися старими дівами. Варя взялася стимулювати Тобіка до гадання – вхопилася за ланцюг і, як він не опирався всіма лапами, витягла його з будки. Почали йому під носа кавалки підсовувати: „На! Тобік! На!”. Але Тобік пішов спати голодним, а ми залишилися незаміжніми.
Надія вмирає останньою. Варя подалася в курник і повернулася з півнем. Тут ми вже розстаралися: розклали перед ним купки зерна, грошей, намиста, книжку, пачку батькових цигарок, пляшку з самогоном, блюдце з водою. Півень своїм вибором повинен був охарактеризувати майбутнього чоловіка. Першою взялася за півня Варя. Тільки півень відчув волю, кинувся рятуватися від проникнення в потойбічні плани. Люба впіймала його на печі. І знову доставила до віщих предметів. Ухеканий півень сів знесилено і зробив велику кучу під себе. Таємного значення, що б це могло означати, ніхто не знав. Подальше штурхання півня розбивалося об його повну байдужість до наших доль. Дурного півня повернули на його сідало.
Було бажання ще при свічці позазирати в дзеркало, звідти повинен був виглянути суджений або плюнути в обличчя чортяка. Страх перед чортякою взяв гору. Вирішили йти додому і далі гадати уві сні. На гребінці, покладеному під подушку, до ранку мало начіплятися волосся тієї ж масті, що в судженого. Але найголовніше – треба зробити місток у мисці з водою, поставленою біля ліжка, і, проказавши: „Суджений-ряджений, переведи через місток”, - лягти спати. Хто переведе через місток, за того доля заміж піти. Аллина бабуся прибрала її споруду, ще й понасміхалася: „Під тобою такий місток провалиться, наступного разу роби міцніший”.
А я свого судженого таки побачила, але вже через декілька років.
 
                         Пане, пане, господарю,
                         Пусти нас до хати.
                         Хочем тобі, господарю,
                         Заколядувати.