За усе бурхливо-мандрівне геолого-писацьке життя де тільки-но і за яких лишень екзотично-несподіваних обставин мені не доводилось зустрічати Новий рік. Бувало що і застрягши в Хабаровському аеропорту; і в якомусь шаленому напівпустому Харків-Львівському потязі з одним провідником на пів-составу; і в Богом забутій мисливській заїмці на Підкам’яній Тунгусці.
 
Одного ж разу трапилось святкувати  на якомусь засніженому полустанку десь поміж Золочівим та Пересічним під Харковом у компанії двох  друганів,таких же як і я скубеїв, маючи на «святковому столі» двухлітровку перваку, півпачки галет, кимось покинутий букет змерзлих троянд і старого смердючого чобота. Первак ми пили прямо зі слоїка, попередньо покидавши туди трояндові пелюстки, закусювали галетами зі снігом, а чоботом занюхували.  А ще була трійка  ялинок, через здобування котрих ми, власне туди і потрапили, і навколо котрих стрибали майже до ранку -, бо як відомо алкоголь на морозі не зігріває, а навпаки тіло охолоджує.  Коли ж нарешті надійшла електричка, що таки прорвалась через снігові замети (уявляєте!?  - тоді в 70-ті Новий рік був зі снігом, а не з дощем чи сракопадом як переважно останнім часом) – горілка була випита, навіть пелюстки висмоктані, галети потрощені, чобіт винюханий, а ялинки тут-таки продані задля продовження свята…
 
Але найпам’ятнішими  чомусь залишилась зустріч нового 1982-го та проводи старого 81-го років на славному острівці Шикотан Малої Курильської гряди…
 
***
 
Я працював тоді в Центрі Цунамі Южно-Сахалінського  Гідромету, і наприкінці 81-го був відряджений на Малокурильську сейсмостанцію (надалі СС) набиратися досвіду.
 
З усіх, ще за рік до того, я ще на Сахаліні познайомився лише із начальником Шикотанської метеостанції і за сумісництвом  в. о. місцевої філії ЦЦ у вигляді тієї ж  СС Геною Полянським, котрий дізнавшись про моє незабарішнє відрядження до Харкова, попрохав привезти дещицю насіння овочів елітних сортів в тому числі і томатів «Бичаче серце», пояснивши:
 
- У вас під Харковом в Борках є селекційний інститут, спробуй роздобути саме там. А потому із оказією передаси мені на Шикотан. У боргу не залишусь.
 
І вже при першій же зустрічі на Шикотані Гена вручив мені торбу із картоплею впереміж із морквою та буряком і радісно повідомив:
 
- Картоха місцева, а буряк та морква з «твого» насіння.  Є й капуста з огірками, а помідори аж буяють. Днями поїдемо покажу своє головне господарство – сам все побачиш.
 
На Новий рік випала чудова нагода і з людьми поспілкуватися, і в курс справ увійти.  Тим паче, що традиційно свято це на СС зустрічалось гуртом та ще у форматі step by step.
 
Цей формат передбачала поетапну 12-кратну зустріч Нового року. По кількості часових поясів, що накривали тодішню Есесесерію.
 
Тобто перший раз Новий рік зустрічався за місцевим часом о 20.00 заразом із чукчами, алеутами та ескімосами, а в останнє вже о восьмій ранку хто з ким, за місцем материкового проживання. Я випив - із харків’янами.
 
Десь поміж Магаданом і Якутськом Гена почав уводити мене в курс справ, а вже на проміжку поміж Іркутськом і Свердловськом він заявив, що ми там у себе в ЦЦ із створенням автоматичної системи попередження цунамі муйнею займаємося, бо він вже ту АСПЦ на Шикотані запровадив.
 
А потім довго розтовкмачував мені, що він декілька нових сейсмоприймачів  примудрився підключити до системи «повітряна тривога», котру принагідно йому пощастило вициганити у військових. І тепер, якщо десь трясоне більше ніж за 6 балів,  то шикотанців про можливе цунамі верескливим ревінням попередить сирена повітряної небезпеки.
 
- Вона засвистить так, що і мертвого підніме, - на підході до Новосибірську повідомив Полянський, і склавши губи сопілкою спробував зімітувати ревіння сирени.
 
Але почулося лише шипіння, і махнувши розпачливо рукою він  додав:
 
- Хоч мертві, хоч живі усі хутко леменуться в сопки. Ми із дружиною рік лікнеп на острові провадили, так що народ в курсі, що робити, коли ревун загарчить.
 
А  першого трясонуло...
 
Дружина саме пішла на вулицю розвішувати білизну, 1,5-річна донька Світлана сиділа на підлозі на килимку і бавилась іграшками, а я, забравшись на табурет намагався забити в стінку цвяха.
 
Я якраз замахнувся молотком аби вгатити гвіздка, як почулося якесь гудіння – гул підземної хвилі – і  стінка кудись подалась від мене.  Краєм ока я помітив, що Світлана покотилася з килимка кудись під ліжко. Потім стінка почала насуватися на мене мітячи наживленим в нею цвяхом прямо мені в лоба.  Аби не насадитися на гвіздок, я в останній момент відштовхнувшись від стінки обома руками, жабою гепнувся з табурета на підлогу. Мала підкотилася до мене і сіла, як нічого і не було.
 
І тут  врізало. Візуально мені здалось, що Світлану підкинуло десь на півметра. Знаючи, що це лише перша, не найпотужніша хвиля, я не став чекати другої потужнішої, і підхопивши малу прожогом вилетів на вулицю.
 
Надійшла друга хвиля. Я лише якимось дивом втримався на ногах, а когось із співробітників, що біг доріжкою до СС, просто знесло  вбік і він покотився схилом сопки кудись під паркан.
 
Передавши малу дружині, котра, сидячи прямо на травичці, в розпачі роздивлялась розкидану по землі білизну, я подався на СС. Там спостерігався суцільний гармидер…
 
Хтось кудись біг, хтось щось кричав, хтось просто метушився безцільно дефілюючи із кімнати в кімнату. Лише Гена присівши навпочіпки, спиною підпирав стіну в коридорі, курив і в якійсь прострації повторював: «Усе гикнулось. Все вийшло з ладу.»
 
Аж тут хтось нагадав Полянському про тривогу Цунамі, котра автоматично так і не спрацювала. Гена стрепенувся, підхопився, кудись збігав і над островом залунало противне ревіння.
 
Він запропонував усім заспокоїтись і поки сходити глянути як воно люд буде евакуюватися в сопки.  Зі СС, що розташувалась на самій верхівці пануючої над Малокурильським  сопки, як на долоні було видно і нижнє селище, і однойменну бухту із портом в ній.
 
Перше на що хтось звернув увагу – жоден сухогруз, сейнер чи  «пасажир» які бовтались в бухті не проводив  евакуаційних маніпуляцій.  Ніхто не підіймав якорів, не починав маневрувати бухтою, розгортаючись курсом на вихід із неї, і тим паче не вишиковувався в чергу біля вузької бухтової горлянки аби якнайшвидше вийти із закритої заводі  і влупити якнайдалі від  берегу.
 
Але пасивність мореманів компенсували активність місцевих поселян. Хоча замість бігти в сопки, народ густо під ревіння сирени посунув у звортньому напрямку – на берег бухти. І незабаром на так званій набережній і портовому пірсі зібрався чималенький натовп люду.
 
Як потім, з'ясувалось народ прагнув розваг а подався "зустрічати цунамі"
 
Гена спостерігаючи за цим абсурдом тільки і спромігся що буркнути: «Дебілоїди!!!».  В це коротеньке слівце була вкладена вся розпач за дурно потрачені час і зусилля на створення най і примітивної системи попередження та навчання дурнуватого місцевого народонаселення.
 
Хтось надбіг і доповів, що радіозв’язком із Сахаліну запитують про силу землетрусу. Гена наслинив пальця, підняв його вгору, прислухався і сказав:
 
- Передай, 8,5 балів.
 
Як у воду дивився. Саме таку цифру видали японські сейсмологи щодо землетрусу,  епіцентр котрого був  саме посередині між острівцем і північним краєм японського Хоккайдо.
 
Сам по собі землетрус шкоди майже не наробив. Житлові будівлі на острові були сейсмостійкі, тобто дерев’яні і не вище двох поверхів. Все обійшлось переляком і битим посудом.
 
Надвечір Гена запросив нас із дружиною на проводи Старого року до себе на метеостанцію, що самотіла на протилежній через бухту сопці.
 
***
 
Гена, онук репресованого і засланого до Сибіру куркуля, син шабая-будівельника і сам був ще тим куркулем і шабаєм. Головним же його життєвим  кредо була спадкова сентенція, яку заповідав ще дід: чим далі від Москви - головної цитаделі совєцької влади - тим краще, бо тієї самої влади менше.
 
А ще дід, котрий  після розкуркулення і депортації подався до артілі вільних золотошукачів, потому радив нащадкам застосовувати  таланти у сферах найменш контрольованих державою.
 
Так воно і було. Батько Гени гайнув ще далі на схід, на Зелений  Клин, де  сколотивши із таких же як і він шибайголів бригаду «освоював» дурні БАМ-івські гроші.
 
Ну, а Гена, діставшись аж самого, майже буквального  Краю Світу (на Шикотані є такий мис) розгорнувся на всю дану йому Богом і предками потугу, перейнявшись за його ж суржиковим висловом «інтенсивним куркулеводоством».
 
До чого надзвичайно сприяла майже повна відсутність на острові совєцької влади. Чи не єдиного її ж представника на Шикотані – голову місцевої селищної ради – можна було відшукати хіба що у найближчій до крамниці баюрі і без допомоги тієї ж міліції, бо її на острівці не було.
 
***
 
Поки дружини накривали на стіл, Гена нашвидку познайомив мене із своїм господарством. Увесь південний схил сопки він відвоював у цупкого як кліщ місцевого бамбучника і розвів там огороди на надзвичайно родючій земельці, щедро здобрюваній  попелом вулкану Тятя із сусіднього  о. Кунаширу.
 
Малися в господарстві і корівник зі свинарником, під які Гена переобладнав старий покинутий барак, і котрі майже за Андрієм Курковим називав коров’ячим та свинячим гуртожитками.
 
Особливо пишався Гена теплицями, в одній із котрих буяли, підпираючи плексигласову стелю, томати «Бичаче серце».
 
***
 
Старий рік проводжали за вже згаданою схемою   step by step. І Гена десь поміж Тиндою і Улан-Уде видав тост:
 
- Люди хочуть не тільки вірити, але і бачити дива. І у цій вірі вони готові обманюватися, а будучи обдуреними дратуються і навіть шаленіють. Так хильнемо за те, аби не бути обдуреними робімо дива своїми головою та руками…
 
Аж тут щось затріскотіло. «Землетрус!» -, майнуло майже у всіх. Але Гена,  вгадавши наш переляк, заперечливо промовив: «Ні, це щось інше. Гайда подивимось!».
 
Гена увімкнув потужного станційного прожектора і незабаром ми побачили, що теплиця із «Бичачим серцем» припіднялася над землею сантиметрів так на 30.
 
Полянський розпачливо з пересердя мовив: « Отак завжди, коли українське зерно та в чужий родючий грунт – яка-небудь дурня може трапитись…»
 
***
 
Із Геною я пересікся ще раз випадково вже наприкінці 90-х на Харківському залізничному вокзалі. Я поспішав на Сумський, а він на Полтавський.. Коротко поспілкувавшись з’ясувалось: на рідну Полтавщину він повернувся років зо два тому, переймається фермерством.  Діти, певно за родинним поконом, подалися   далі на Схід, хто до Штатів, а хто до Канади.
 
Вони із дружиною виховують двох онуків. Мріє, коли підростуть послати наймолодшу поросль на навчання до Європи.  Там, напевне, два останніх покоління Полянських і зустрінуться.
 
А мені подумалось, що не лише Полянських, але й іншого неприкаяного українства…

Валерій Семиволос, Харківщина, село Губарівка, 2012 р.

УП