Минулого разу автор вчергове побуркотів на предмет
недовершеності українського революційного процесу через не набуття ним остаточного системно-змінного характеру. Далі ж на предметних прикладах цієї недоконаності спробуємо не лише довести означену констатацію, але й поговорити про загрози у зв’язку із таким суспільно-політичним недоробом та про можливі шляхи подолання цієї біди.
Здавалось би революційний процес від самого початку на зламі 80-х - 90-х рр.. м. ст. і дотепер найдальше просунувся в сфері декомунізації і дерадянізації нашого суспільно-державного повсякдення.
Почнемо здалеку…
Дещо з історії питання
Чи не головним трендом українських національно-визвольних звитяг 89-91 рр. був антикомунізм. Багато-кому ввижалось: реалізуй популярне гасло «Комуняку – на гілляку!» і буде суцільне щастя
Чого ми бажали після здобуття Україною незалежності?. Окрім іншого,нас переповнювало гаряче бажання, щоби уся та комуняцька сволота, що паскудила наше життя, усі ті люди, яким вільна Україна була наче кістка в горлі, щоби усі вони залишили нас назавжди.
Щоби зникли та не відвідували нас навіть у спогадах.
На суто емоційному рівні хотілося лишити їх усього, заробленого неправедним шляхом, тобто шляхом приниження особистості та народу.
Здавалося, що треба було волею суверенного українства винести вердикт, згідно з яким екс-комуняки решту життя мусили прожити у брудній канаві під парканом.
А щасливі та вільні ми ходили би повз той паркан, зверхньо дивилися на колишніх володарів світу і казали б їм без особливої злості: "Тьху на тебе.". Отака була мрія. Та не судилося.
І хоча на нетривалий час була заборонена КПУ, Західною Україною прокотилась хвиля ленінопадів та нищення іншої червоно-совкової символіки,що докотилася не лише Київа, але частково навіть Харкова (принаймні тодішній мер Євген Кушнарьов цілком офіційно обіцяв перенести ленінського боввана куди-небудь подалі з очей) - компартійна номенклатура трохи розбавлена націонал-демократичною, т.зв. конструктивною опозицією по факту залишилась при владі.
Комуністи тоді поступили досить хитромудро: вони просто поділилися вже давно зґвалтованою ними владою із опонентами - і та розбещила та спаплюжила і їх.
І саме через таку «конструктивну» співпрацю трохи згодом виплодилась наша постсовкова квазіеліта або панівна верства, котра, і дотепер маючи значний вплив на найвагоміші важелі влади, протягла суспільство через череду кравчуківських, кучмівських, помаранчевих, біло-сердешних, «регіональних», тощо реформ.
Між іншим один із ініціаторів такого «конструктивізму» В’ячеслав Чорновіл незадовго то трагічної загибелі в одному із останніх
інтерв’ю із сумом констатував, що отой похід у владу його та інших нацдемів був чи не найголовнішою помилкою опозиції:
А ось один із наявних прикладів такої співпраці…
Якось наприкінці 89-го прогулюючись майданом Свободи (тоді ще площа Дзержинського) в компанії із одним відомим на той час харківським дисидентом, я почув від нього фразу: "Наша мета опосісти кабінети в цьому будиночку".
І він тицьнув пальцем в бік будівлі тодішнього обкому компартії.
Пройшло пару років і його мрія здійснилась - він особисто і ще декілька представників опозиції омріяні кабінети в місцевій цитаделі влади таки отримали. Правда далеко не всі.
Харків'яни і досі згадують часи віце-губернаторства цього екс-дисидента як паскудний анекдот. Він буквально реактивно перетворився із відомої і шанованої в місті людини на звичайного і не досить розумного чинушу номенклатурного штибу.
Нині нас очікують «коаліційні» реформи Порошенка-Яценюка та їх команд.
І поява в уряді, АП, парламенті інших владних структурах багатьох т. зв. «нових патріотичних облич» не мусить розслабляти суспільство.
Якщо уважніше придивитися до декого з них – то не такі вже й вони нові чи патріотичні, дехто попри їх позірну чи навіть справжню патріотичність ментально залишились посткомуністами, хтось є прихованими чи явними ставлениками олігархічно-постсовкових сил, дехто ризикує бути або прирученими системою або ж зламаними і викинутими нею як політичний непотріб, а дехто як і їхні колеги 25 років тому постане перед нелегкою дилемою вибору між «конструктивною» і справжньою опозицією.
А ще мене бентежить саме слово реформа.
(Реформа (лат. Reformo) – перетворення, котре впроваджується владою з необхідності. Кінцева мета будь-якої реформи – зміцнення та оновлення державних підвалин, що, втім, не завжди призводить до покращення рівня життя).
А ще реформи трактуються, як
модернізація. Так от ми майже чверть сторіччя замість революційних системних перетворень займалися абсолютно безперспективною модернізацією українського совка до повної його
деградації вкупі з такою ж абсолютною деградацією нашої посткомуністичної панівної верстви.
Невже Яценюку, що позиціонує себе таким собі просунутим інтелектуалом та іншим розумникам в його уряді невідомо, що реформи це не побудова нового, а лише спроба удосконалення старого. А застосування терміну
системні реформи таке ж безглузде як, наприклад, означення «смажений сніг» чи радянська демократія.
Реформами систему не зламаєш і нову не побудуєш, нам потрібні
системно-змінні революційні перетворення.
І одним із найперших з них мусить стати кардинальна декомунізація і десовєтізація України. І прийняттям чи навіть імплементацією якогось закону про заборону там КПУ чи навіть комуністичної ідеології як тоталітарної або заборону публічного використання совкової символіки не обійдешся.
Зараз точиться багато розмов про створення можливо навіть міжнародного трибуналу, який би засудив злочини попередньої влади.
По-перше, чому саме лише попередньої, невже Кучма, Кравчук та череда їх урядів, чи Ющенко із Тимошенко не доклали зусиль до консервації в Україні постсовка олігархічного штибу і доведення України до того катастрофічного стану, в якому вона знаходиться нині.
Та й багато-хто з нинішніх провідників є породженням посткомуністичної системи з усіма її злочинами проти українства, демократії, людяності.
Тому чи не першим вагомим кроком декомунізації мусить стати проведення свого роду Міжнародного антикомуністичного Нюрнбергу із засудженням усіх злочинів комуністичної та посткомуністичної влади і притягненням до кримінальної відповідальності найбільш одіозних її представників незважаючи на теперішні чи колишні посади або чомусь апріорний нині статус недоторканних, включно, звичайно, із представниками постсовково-олігархічної влади «регіонального» розливу.
Між іншим, ще на початку 90-х про необхідність та можливість проведення такого антикомуністичного трибуналу опісля візиту до Польщі і країн Балтії казав все той же В’ячеслав Чорновіл. Мовляв, лідери тих та й інших східноєвропейських країн готові підтримати таку ініціативу будь на те бажання , а головне політична воля українського керівництва і суспільства.
Не скажу за все суспільство, але тодішнє керівництво не виказало ні бажання, ні волі. Як, схоже, не збираються проявити їх в цьому ж сенсі і сучасні наші провідники.
Тож слово і дії як повелось останнім часом за суспільством.
І не тре’ тут про «російську провокаційну руку» чи про «коней яких на переправі не міняють.
По-перше, проведення такого антикомуністичного Нюрнбергу буде корисним не лише нам, а за великим рахунком, можливо, і в першу чергу самим росіянам.
По-друге, коней на переправі дійсно не міняють, але як свідчить досвід аби не потонути самим хирлявих, хворих,знесилених, тобто неспроможних залишають на березі, часто-густо, ніде правди подіти, пристрілюючи…
Ну, і останнє. Як свідчить кінологічний досвід, в тому числі і мій аматорський особистий, цуцикам, яким це в майбутньому функціонально необхідно, хвоста і вуха ніколи не обрізають поступово, в декілька етапів. Задля самого ж цуцика це робиться через пару-трійку днів після народження - раз і назавжди. Буває так, що і без наркозу.
Поки нова і омріяна багатьма поколіннями Україна, що народжується в кривавих муках війни та Майдану Гідності в багатьох сенсах як той сліпий цуцик. І вкотре повторюсь,чи залишиться вона із комуністичним хвостом та постсовковими вухами залежатиме виключно від суспільства, а не чиїхось владно-олімпійських волі та бажання.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківщина, село Губарівка
УП
