Останнім часом на Дурдомі усе частіше з’являються ІМХО не лише про політику та її суб’єктів, і й про особисте.  От Zweifler, наприклад, написав про те, як його теща їздила в Россію. Це викликало шквал спогадів про тещ та обговорень зятів і невісток. Мені здається, таке спілкування дуже корисне, воно лікує душу.
      Я от хочу написати про свого свекра. Мені хочеться вибалакатися, бо відчуваю провину. Завтра рік, як він помер, а я не можу бути на його могилі. Так сталося. Минулого, 2013 року, 13-те грудня прийшлося на п’ятницю. Це трохи символічно, що він помер у такий день, але я не люблю символів. Тоді ще можна було вільно їздити на Донбас, а зараз навіть на не окуповані території складно дістатися.
      Він був дуже гарною, доброю людиною і справжній український патріот, хоча все життя, від народження до смерті, прожив на Донбасі. Ви можете не повірити, але Він викладав українську мову, спочатку, зразу після війни, в сільській школі, потім – в педучилищі.  Був дуже гарним викладачем і вихователем, мені доводилося бачити багато його учнів, часом, вже зовсім сивих, які дякували, що не лише навчив їх української, але й прищепив любов до України і її мови. Може, в тому є і його маленька заслуга, що місто Красноармійськ, де він жив і працював, не був під сепаратистами жодного дня. Якісь дурні там бігали з російськими прапорами, але основна маса людей це не підтримала.
      Він народився у 1918 році, у селі на кордоні трьох сучасних областей – Дніпропетровської, Донецької та Запорізької. Його старший брат, я його добре знала, розповідав, що влада в селі змінювалася по три рази на день – вранці красні, вдень – білі, ввечері – махновці. Таке там було гуляйполе. Батько великої сім’ї, Іван Никандрович, в той  час воював на Уралі, в загоні Чапая. Як він там опинився, я не пам’ятаю по розповідях, а спитати ні в кого. Здається, був мобілізований у Першу світову, потім періодично бував вдома, поки хтось не забирав на чергову військову кампанію. Комуністом дід Іван не був, і великою любов’ю до совітів не вирізнявся, навпаки, був настроєний дуже скептично.  Був гарний хазяїн, розкуркулили, у голод рятував свою велику сім’ю на шахтах Донбасу, так вони там і залишилися. Але не на шахті, а в німецькому селі, називалося Колона, ще до 90-х там були залишки хати, яку він збудував. А в ті страшні 90-ті розтягли усе. Німці жили дуже культурно, багато працювали,  в неділю святкували, але п’яних не було ніколи. Грали на губних гармошках, танцювали.
      Там свекор закінчив школу. У 14 років, якраз у голод, поїхав у  Донецьк вчитися. Завжди хотів бути вчителем, але ледве не помер від голоду, і так опинився у поварському училищі. Куховарив на якомусь великому підприємстві, це врятувало не лише його, а й усю сім’ю, бо возив у село недоїдки.
      Перед самою війною свекор закінчив таки педагогічне училище у Мар’янці. Зовсім недавно, років з 10 тому, знайшлася його одногрупниця. Уявіть, людям під 90-то, а вони радіють спілкуванню, свекруха навіть ревнувала, поки та бабця  не померла. Війну зустрів у Києві, саме служив срочну. Німці бомбили їхні казарми на Керосінній, в районі цирку, вже вранці 22-го. З якоюсь групою майже 3 місяці виходили з облоги, лісами, голодні, холодні, з документами частини. Боялися, що свої пристрелять. Але обійшлося. Був під Сталінградом, але не воював, а підвозив боєзапаси, тому залишивсь живий. Війну закінчив у 45-му. До речі, його батько, Іван Никандрович теж пройшов усю війну. Повернувся, але невдовзі помер, бо надірвав на війні здоров’я.
      Після війни свекор вчителював і заочно навчався у Донецькому педінституті на відділенні української філології. В той час там навчалося багато відомих потім дисидентів – Іван Дзюба, Олекса Тихий. Останнього мій свекор добре знав, бо той був теж з-під Красноармійська. З племінником Тихого багато років працював у педучилищі аж до кінця 80-х.  Там нашого батька ще добре пам’ятають, як добру і мудру людину.
      Він любив і вмів цінити життя, вчив цьому інших. Виростив гарних дітей, дуже любив онуків. Мої діти часто згадують оповідку, яку їм розповідав дід:
“Прийшли люди до бога і давай жалітися на долю, бо у кожного вона дуже важка. А бог каже: “Ну так поміняйтеся долями, мо, буде легше”.  Пом’ялися люди та й розійшлись, ніхто не захотів мінятися, боялися, що дістанеться ще гірша. Своя доля рідніша”.  
Отже, треба цінити те, що маєш і, звичайно, прагнути кращого.
      Голосував Дід завжди за проукраїнську владу, чим не раз викликав незадоволення оточення. Нашу Революцію підтримував, хоча був  вже дуже слабкий.
      Вранці я запалю свічку, і розповім про Свекра своїм маленькім онукам. Вічна пам’ять.
      Вибачте, мені треба було висловитися.