- Чому ви так не любите Ющенка? – пані Ірина строго дивиться на мене через окуляри-половинки. Пані Ірина має право питати строго, бо вона взагалі на все має право. Я терпляче стою, ось уже десять хвилин і, вислухавши резюме сучасного політичного становища в Україні і світі, де на одного Христа по дванадцять Юд і жодного апостола, намагаюсь попрощатись і піти. Це зовсім не просто! Питання про Ющенка змушує мене залишитись.
 
- Я читала отой ваш, як його, Господи! «Дурдом»! Я уважно прочитала! Ви мені скажіть: невже не можна якось краще назвати оту вашу сторіночку в Інтернеті? «Дурдом»! Це жахливо! На що ви натякаєте?! Ви плюєте на свою країну!!! – пані Ірина обурена.
 
Я намагаюсь щось пояснити у відповідь, але вставити слово не так-то просто!
 
- Так чому ви так не любите Ющенка!? - окуляри-половинки докірливо блищать. У пані Ірини є відповіді на всі питання світу, власне, у світлі останніх шпигунських орієнтувань з Банкової, вона вже знає, що я також шпигун і україножер (назва сайту чого вартує!), але хоче пересвідчитись, чи правильно думає.
 
- Розумієте, пані Ірино, - я починаю, дивуючись, що вона таки чекає на мою відповідь, а не сформулювала її собі сама – я люблю Ющенка. Я готовий піти з ним на рибалку, я міг би допомогти йому поратись коло вуликів, я дуже хотів би поспілкуватись з ним на професійні теми – він же банкір! Але… Але я просто не можу йому вибачити певних речей…
 
- Ви занадто суворі! Не можна зробити все зразу! Він же один! А проти нього тьма! – пані Ірина пожвавлюється, але я швиденько (рахуй гроші не відходячи від каси!)  продовжую:
 
- …я не можу вибачити того, що на початку 2005-го від хабарів відмовлялись навіть лікарі у пологових будинках у Львові; я не можу вибачити того, що Ринат Леонідович Ахметов пів року жив в Монако і не приїжджав до України; я не можу вибачити того, що Сергій Васильович Ківалов – чесний у всіх відношеннях чоловік – отримав грамоту аж у 2007-му році, а не у 2004-му; я не можу вибачити того, що порядних людей, людей, які носять краватки називали бандитами; я не можу вибачити того, що Борис Вікторович Колесников таки встиг відсидіти – дуже недовго, правда – у цюпі…
 
- Як!? Ви!? Ви!? Ви кажете за отих усіх бандитів, що разом з тією зрадницею намагаються зараз знищити Україну!!! – це вже навіть не обурення. Це – квінтесенція праведного гніву. Дяка Богові, у руках  пані Іри нема «парабелума», бо, інакше, попри те, що вона жінка побожна, сумирна і мліє від кривавої сутички тапка і комара, я б зараз лежав з вогнепальною раною в черепі. Втім, після остаточного похорону рештків дружніх умовностей під виглядом коаліції, дірка в лобі просто органічно доповнила б таку саму в душі.
 
- Авжеж!  Я кажу за всіх отих порядних людей, які у 2004-му були несправедливо оббрехані! Я кажу про Леоніда Даниловича Кучму, ювілей якого широко висвітлюють по загальнонаціональних каналах. Я кажу про Віктора Федоровича Януковича, який стільки натерпівся у 2004-му, я кажу про всіх друзів – любих друзів нашого дорогого Віктора Андрійовича – на яких Майдан кричав, що вони злодії! І Віктор Андрійович, малодушно піддавшись стихії натовпу, зміг налякати багатьох порядних людей, які ледь не пів року не приїжджали в Україну і яких тягали по різних слідствах аж поки Віктор Андрійович все не повернув на круги своя і не загладив свою вину – кому грамоткою, кому медалькою, кому – невеличкою допомогою у бізнесі… А Колю Рудьковського скільки  місяців мордували! За нещасні 400 тисяч мордували! Так, наче комусь тих 400 тисяч шкода. А депутату ніде проїхати, щоб не задусити якогось убогого! Ходять-шлиндають туди–сюди, порядним людям під колеса падають! Є на світі справедливість?!  
 
Пані Ірина мовчить. Ми обоє пам’ятаємо і безславні розпуски ДАІ, і нагородження Колесникова з Черновецьким. Ми обоє пам’ятаємо і те, як довго збирали докупи свою «демократичну коаліцію» її теперішні члени–гробарі. І як судомно вони наввипередки бігали домовлятися з учорашніми «біло-блакитними» ворогами про «переформатування більшості».  І «закон – один для всіх» ми також пам’ятаємо.   Пам'ять і логіка, з однієї сторони, емоційні пориви та ностальгія за власноруч вибудованим образом без страху та докору – з іншої. В очах помітні тіні боротьби.
 
На останок, майже розпачливо:
 
- Для чого стільки сарказму? Це ж дурдом якийсь! А кому ж вірити? А що ж буде з нами?!
 
Я мовчу. Я сто разів уже сказав-написав стільки банальностей, що зараз просто мовчу. За мене говорить великий біг-борд з домінуючим написом «Ми зробили». І мені знову здається, що там помилка. У слові «зробили», здається, не має бути букв "р" та "о", а має бути одна лиш "а".