«Пробач – тоді й тобі пробачать, –
Пульсує жаром в голові. –
Перестраждаєш, переплачеш.
Вони повЕрнуться живі».
 
Не всі, не завтра, не здорові.
В них ще палатиме війна.
Тут не зарадять ліки й сповідь,
Бо рани ці – без строку й дна.
 
Десь виють пси в холодне небо,
Покинуті домашні пси.
І якось далі жити треба
Серед роздертої краси.
 
Екватор ще не перетнуто.
До берега – пливти й пливти.
Вхопилось кігтями відбуте –
Ніяк не можна відшкребти.
 
І не прокинутись від жаху,
Бо жах – уже давно не сон.
Одні, незгодні, йдуть на плаху,
Киває ж решта в унісон.
 
Одні тобі відчуженіли
І стали зовсім вороги.
І спогади про них зітліли,
І замело їх у сніги.
 
Своїх зустрів ти у дорозі,
Як на Голгофу ніс хреста.
І з ними все, що сталось досі,
Змарніло, наче суєта.
 
Віщують: «Мир не за горАми.
Біль втамувавши, гнів забувши,
Ти зробиш внесок до програми
Нейтралізації минувшин.
 
І виявиш великодушність
За диктатуру, Крим, Донбас».
 
Та, як на мене, предки слушно
Уже сказали все до нас…
 

*     *     *
 
Жив собі виноградар,
Працював у поті чола,
Не боявся ні посух, ні граду,
Не зневажував добрі поради –
І лоза урожайна зросла.
 
Мав він серце, м’яке, незлобливе
І прихильне до різних істот,
Тож, угледівши в днину щасливу,
Що змія невідома, на диво,
Сповила під камінням гніздо,
 
Взяв до рук своїх глека,
Молока націдив по вінця
І в небачену спеку
Відніс незнайомці гостинця.
 
А відтак відійшов віддалік,
Заховався в зеленому листі
І, принишклий, звідтіль спостеріг,
Що змія все злизала геть-чисто,
 
Навсібіч роззирнулась, як позаду тріснула гілка,
Та, утішена й сита, поклала монету в тарілку,
Відповзла ж потому в тінисті свої пенати.
Чоловік, ошелешений, так і лишився стояти,
Не щодня-бо подибуєш цю чарівну дивовижу,
Щоб змія щирим золотом та й заплатила за їжу.
Ет! Воно й між людьми – вже давно невесела притча,
Що тобі за добро не завжди всіх гараздів зичать…
 
А назавтра було дежавю – до найменших дрібниць:
Напували змію, не питавши її таємниць,
І вона, на подяку за приязне це частування,
Виявляла навзаєм щедре своє шанування.
 
Блискавично спливали дні у жалях і турботах.
Виноградар сумлінно тябричив свою роботу,
Доглядав за лозою, утримуючи сім’ю,
Ані разу, проте, не забувши сусідку-змію.
Так помалу вони й постаріли удвох,
Обертаючись в колесі радощів і тривог.
 
Я би ладна поставити крапку. «That’s all. Happy end!»
А, одначе, логіка інша у давніх легенд.
На біду, поряд з місцем, де дружби зерно проросло,
Як веде оповідка, раптово заклюнулось зло,
На родючих ґрунтах проростало з роси та води
І у певний момент принесло свої хижі плоди.
Не помітили вчасно лихого насіння ознак –
Затесавсь між городини нині препишний будяк…
 
… Розміняв виноградар не перший десяток літ,
І не те, щоби білий світ вже йому остогид, –
Просто старість загостювалась у тілі й думках.
Передав він у синові руки одвічний свій фах.
Недаремно подейкують: рухи нової мітли
Завдають часом шкоди, хоч користь нести би могли.
Спадкоємець фамільної справи, та, схоже, не вдачі,
Забажав тих скарбів, що Господь їх йому не призначив…
Мислить серце захланне: «Ото ще – цабе стерегти!
Треба гадину вбити, а кодло її розгребти.
Та й по всьому! Мій план має безліч принад:
Цілі статки здобуду й позбудуся зайвих витрат».
Лиш змія, мимоволі граючи роль завади,
Хай там як, не збиралася рано вмирати.
І коли ґаздів син, їй укотре подавши обід,
На обличчя нап’явши безжурно-улесливий вид,
Замахнувся дрючком і щосили сердешну влупив,
Розлютилася жертва, яку він ледь-ледь не убив,
Увіп’яла зловмиснику в ногу отруйне жало
І запалась під землю, неначе її й не було.
Син насилу доплентав, розпухлий, додому,
А за скількись там днів вже дзвонили у церкві по ньому…
 
…Батько, горем підкошений, з часом сяк-так оклигав,
І душевний барометр його повернув на відлигу.
День настав, що старенький таки зібрався
Та до сховку змії, як і завше бувало, подався.
Ось дійшов неборака до тої купи каміння,
А назустріч – змія, як ожилий докір сумління,
Виповзає криво, понівечена каліка,
І допитливим оком глипа на чоловіка.
Той, бідака, ні в сих ні в тих, має щось говорити.
– А давай, – пропонує, – знов, як раніше, дружити.
Відказала змія: – Це тепер, чоловіче, непросто.
З ласки сина твого віднедавна я майже безхвоста.
Ти ж, повір, поминатимеш рідну дитину,
Доки поруч із нею не ляжеш у домовину.
Це між нами стоятиме, поки й світу.
Неможливо із пам’яті стерти лихого сліду.
 
Коли хочеш взаємин, вільних від прикрих цих вад –
Перш ніж вчинок здійснити, подумай про результат.
 

Листопад 2014.
 

P.S. За мотивами болгарської казки «Виноградар і змія».