Вас ждет Париж и модные салоны
Меня же ждет Гражданская война
Придется мне повоевать с Буденным…
А Вас уже несет в Марсель волна.
кабацький романс, популярний у 80-х.
 
Я ніколи не погоджуся із нашими ура-патріотами. Я ніколи не повірю в те, що «Біла гвардія» Булгакова це українофобський твір. Перечитайте цю книжку. Вдумайтеся. Якщо висловити зміст «Білої гвардії» одним реченням, ми побачимо твір про те, як професійні військові – царські офіцери, вщент програли петлюрівцям бій за Київ (в романі без назви) через власну слабкість та безпорадність. Вони не створили повноцінного командування. Вони не налагодили зв'язок між частинами. Вони не мали жодного плану оборони. Вони переважно мріяли та плакалися одне одному про баришень в білих мереживах, кавалерів в золотих аксельбантах, та про часи коли вони-сердеги були при владі, грошах та впливі. Зазнавши поразки, професійні військові не створюють ніякого підпілля, не псують життя петлюрівцям та не обмислюють планів диверсій. Це вам не Львів 46-го. В романі не було ні озброєних патрулів, ні засад та нападів, ні штурмів квартир підпільників. Ніколкі Турбіни та капітани Мишлаєвські тихенько осідають по квартирах, де знову нудьгують, хворіють, п’ють та зачаровують баришень. При всьому бажанні я не назву таких героїв вражаючими чи захоплюючими. Вони – жалюгідні. Побачивши ТАКИХ царських професійних військових, не дивуєшся перемозі більшовиків. Стає зрозумілим чому «Дні Турбіних» були любимою п’єсою Сталіна.
 
Проте, герої по той бік барикад несподівано викликають симпатії. В них бурлить впевненість, сила та бойовий запал. Після чарки оковитої зранку, хвацько й весело гарцюють на місто козаки Болбочана (Болботуна). Вправно й упоряджено крокують Січові Стрільці - галичани. Задумливо схилився над мапою підтягнутий полковник Коновалець (Торопєц). Війська УНР вступають в місто стрімко, злагоджено і майже не зустрічають опору. І над всіма ними – сам демон у людський подобі. Великий і жахливий! П Е Т Л Ю Р А!
 
Ви ще не вірите, що Булгаков був прихованим петлюрівцем?
 
Читання мемуарів білогвардійців – захоплююче заняття, якщо не піддаватися лірично-сопливому настрою, яким вони просто насичені. У відриві від емоцій, шлейф «останніх лицарів Росії» та «опору навалі більшовицьких варварів», з «ґааспод офіцеров» злітає миттю. Стає зрозуміло, що кількість прихованих петлюрівців, махновців та червоних серед білих просто зашкалювала. Насправді, білі навіть не мали спільної мети, за яку мали б віддавати життя. Прибічник «великої й неділимої» Денікін ворогував з козаком-сепаратистом Красновим. Шанувальники «Учрєдітєльного собранія» на дух не переносили монархістів. А ті в свою чергу ніяк не могли з’ясувати якій бути монархії – абсолютній чи конституційній? Очевидно, якби не червоні - Біла Гвардія перегризла б горлянки одне одному. Вражають розкоші, якими «ґааспода офіцери» оточують себе скрізь у побуті в умовах фронту. «Слащев жил в своем вагоне на вокзале… Стол, уставленный бутылками и закусками, на диванах — разбросанная одежда, карты, оружие. Среди этого беспорядка Слащев в фантастическом белом ментике, расшитом желтыми шнурами и отороченном мехом, окруженный всевозможными птицами. Тут были и журавль, и ворон, и ласточка, и скворец…» (Врангель П. Н. Записки. Ноябрь 1916 г. — ноябрь 1920 г. Воспоминания. Мемуары. — Минск, 2003. т. 11. с. 236—137). Солдат «ґааспода офіцери» утримували набагато скромніше. З вищевикладеного витікав наслідок - білі катастрофічно не могли достукатися до душі простого люду. Пересічний солдат-білий, це або селюк-монархіст, або студент-ліберал, або козак-шовініст, або – примусово призваний. Останні - до Петлюри, Махна та червоних переходили цілими полками. Навіть Денікін визнав у своїх мемуарах, що його наступ на Москву захлинувся не стільки через протидію червоних, скільки через масштабне повстання українських селян-махновців в тилу у білих. Зважте. Нестор Махно, якого навіть червоні визнавали стихійним ватажком селян Південної України, НІ РАЗУ не пішов на союз з білими. Навіть маючи конфлікти з Петлюрою та червоними, Махно стабільно відправляв білогвардійських парламентерів під кулемет. «Селяни не простять нам співпраці з офіцерАми» - пояснював Нестор Іванович свою непоступливість.
 
Але сама цікаве враження від білогвардійських мемуарів - серед лідерів білих майже не зустрічаються представники старовинних дворянських родин. Генерал Алексєєв – син солдата. Денікін – син колишнього кріпака. Дутов, Каледін, Корнілов, Шкуро, Краснов – козаки. Колчак, Врангель та Юденнич – дворяни, але неросійського походження. Де ж поділися Шереметєви, Гагаріни, Трубецькі, Орлови, та зрештою Голіцини і Оболенські? Вивчення цього питання приводить до самих несподіваних відповідей. На 1914 рік в Росії налічувалося 2 мільйона 500 тисяч осіб дворянського щаблю. З них біля 500 тисяч осіб були чоловіки призивного віку. А тепер увага. Чисельність усіх білих армій у громадянську війну – 568,5 тисяч осіб (Великий Радянський енциклопедичний словник, Москва, 1986 р). До Білої Гвардії приєдналося лише 40% усього офіцерського складу Російської армії. Менше половини. А де ж поділися інші? По-перше, вони сиділи там де не було війни. За прикладом всіх без винятку Великих Князів (крім розстріляних більшовиками), вони вирішили «не мараться в грязи братоубийственной войны». Тому вони чекали на перемогу, ховаючись у родичів або за кордоном.
 
«Мы будем богатыми любить нашу бедную родину!»
 
Міхалкови, Говорухіни та інші Бузини плачучи по «Россії которую ми потєрялі» якось забувають завдяки чиїй байдужості так сталося. А даремно. Ставлення білих до власних ідей та ідеалів, «відданістю» та «фанатизмом» назвати не повертається язик. «Вскоре мы с братом вышли из армии». (Р. Гуль «Ледяной поход» М.: «Молодая гвардия», 1990 р стр.100). Пригадую, Махно «вийшов з армії» коло його пораненого переправляли через Дністер. А Павленко та Тютюник – після розгрому та інтернування їх військ поляками на Волині. Ви уявляєте собі запис про «вихід з армії» в розпал війни, в мемуарах бандерівця? Вас ще дивує факт перемоги більшовиків?
 
А секрет простий як пень. Знайти прізвища старовинних родин стовбових дворян серед лідерів Білої Гвардії вкрай нелегко. Зате чимало їх можна знайти…… у ЧЕРВОНІЙ АРМІЇ.
 
Автори фільму «Адміралъ» не дарма «забули» показати, хто командував червоними на колчаківському фронті. І це не дивно. Негарно б вийшло розповідати, що рило «Адміралъ-у» товкли командири Червоного Східного фронту: Каменєв С. С. (дворянин і полковник царської армії), Самойло А. А. (дворянин і генерал-майор царської армії), Лебедєв П. П. (дворянин і генерал-майор царської армії), Фрунзе М. В. (більшовик, командував фронтом рівно 26 днів), Ольдерогге В. А. (барон і генерал-майор царської армії). Геральдична чистота командувачів якось не на користь білих, вам не здається?
Східний фронт РККА не був винятком. Проти «Вооруженних сіл Юга Росії» генерала Денікіна бився Південний фронт РККА, під командуванням комфронта Єгор’єва В. М. (дворянин і генерал-лейтенант царської армії). Його помічником та командувачем окремої військової групи фронту був дворянин та колишній генерал-лейтенант Селівачьов В. І. А інспектором артилерії Південного фронту був Грендаль В. Д, барон та полковник царської армії, а в майбутньому - начальник Головного артилерійського управління РККА, та один з двох перших совецьких генерал-полковників.
Те саме ми бачимо й на Північно-Західному фронті Червоних. Проти військ генерала Юденича билася 7-а армія РККА під командою командарма Харламова С. Д. (дворянина і полковника царської армії), та його заступника Одінцова С. І. (дворянина і генерал-майора царської армії). Між іншим, громадське життя у них в тилу забезпечував Петроградський комісар та більшовик Коба - Йосип Сталін.
На Північному фронті проти англійців та французів оборону тримав Північний фронт червоних. Його командувачі – кофронта Парський Д. П. (дворянин і генерал-лейтенант царської армії) і комфронта Надьожний Д. М. (дворянин і генерал-лейтенант царської армії).
 
У вас іще не мерехтить в очах від «ваших високоблагородіїв» в лавах червоних? Тоді я вас зараз доб’ю.
 
Командування збройними силами Червоної Росії здійснював «Революціонний Воєнний совєт» - РВС. Його головою всю Громадянську війну був ідейний більшовик Лейба Троцький. Але безпосереднє керівництво військами та тилом здійснювали два його підрозділи: Всеглавштаб РККА та Польовий штаб РККА. Керівниками Всеглавштабу були за переліком: Стогов Н. Н, Свечін А. А, та Раттель М. І – всі як на підбір дворяни та генерали царської армії. Польовий штаб РККА очолювали: Раттель М. І, Костяєв Ф. В, Бонч-Бруєвич М. Д, та Лебедєв П. П. – всі такі самі дворяни та генерали царської армії. Начальником Оперативного відділу (планування операцій) Польового штабу РККА був Шапошніков Б. М. – дворянин, полковник царської армії, майбутній Начальник Генерального Штабу РККА, маршал Совецького Союзу, та одна з небагатьох осіб, яких Сталін називав виключно по імені-по-батькові.
 
У мене виникає дурне питання, а власне хто у Громадянську війну насправді був «білою кісткою»? Може все ж таки червоні? З такою кількістю дворян та колишній царських генералів, теза про пролетарське походження Червоної армії здається надто сумнівною. Але фактів ніде діти. Колишні царські офіцери склали 53 % командного складу Червоної армії. В лавах РККА перебувало 48,5 тисяч царських офіцерів та генералів, 10,3 тисяч царських військових чиновників та 14 тисяч військових лікарів. Усього – 72,8 тисяч осіб – 30 % офіцерів царської армії ("Гражданская война и военная интервенция в СССР", М., Советская энциклопедия, 1983 г., стр. 106). Небагато. Але ці 30% займалися в РККА саме тим, чим лічило займатися офіцерам – вони створювали військові плани та командували підрозділами. В Червоній армії не існувало частин на кшталт «офіцерських полків». Браку в солдатах РККА не відчувала ніколи. До речі, 3 тисячі осіб серед командирів РККА – дворяни. До Червоних долучилися навіть такі легендарні фігури, як генерали Фьодоров В. Г (автор першого автомата), Поліванов А. А та Брусілов А. А. Доходило до анекдотів. Коханка білого генерала Слащьова, Ніна Нєчволодова («юнкер Нєчволодов») була небогою тодішнього начальника Головного артилерійського управління РККА.
 
Яким же лихом вся ця маса генералів-дворян опинилася у Червоних? Вони ж начебто присягалися служити «За Віру, Царя та Вітчизну»? Перше, що спадає на думку – їх примусили. Та ця теза легко спростовується. Чимало колишніх царських генералів потрапляли в полон до білих, та обирали бути розстріляними аніж повернутися під золоті погони. У колчаківській в’язниці згинув барон фон Таубе А. А. - начальник головного штабу командування Червоної армії у Сибіру. Білими були розстріляні полонені комдиви Ніколаєв А. П, Станкевич А. В, Соболєв А. В. – колишні генерали царської армії. Так що примушенням тут і не пахло.
 
Треба усвідомити – перехід до червоних для більшості «колишніх» був аж ніяк не стихійним. Царський Генштаб перейшов на бік Червоних майже у повному складі, практично з перших же днів більшовицької влади. А для таких організованих переходив вищого командування армії на бік бунтівників існує простий та зрозумілий термін – заколот. Царські генерали не натовпом побігли в обійми нової влади. Вони – самі сприяли захопленню влади більшовиками. В ніч на 25 жовтня 1917 року Петроград був забитий військами. Але Зимовий Палац,  обороняли тільки юнкери та дівчата-«ударниці». Одного наказу було достатньо, аби роздушити Смольний. Але його ніхто не душив. Військам – не наказали. Самі військові обороняти ненависний офіцерам Тимчасовий уряд не мали й найменшого бажання. А наступної днини царські генерали масово зрушили на червоний бік.
 
Що ж їх штовхнуло на такий крок?  Приготуйтеся, зараз буде дуже дивно.
 
20 жовтня 1916 року начальник Головного артилерійського управління (ГАУ) Імператорської армії генерал Маніковський О. О. подав в уряд доклад № 165392 «Про будівництво військових заводів». Доклад спричинив ефект вибуху бомби. Царський генерал вимагав створення низки державних військових підприємств саме на яких пропонувалося розміщати військові закази для потреб армії. Буржуазію від військових заказів він пропонував усунути, а виробництво зброї на приватних заводах – поставити під жорсткий контроль держави в особі ГАУ. Генерал посилався на досвід націоналізації для потреб держави потужного Путіловського заводу, і на цьому прикладі доводив переваги державного виробництва зброї та стратегічних товарів, перед приватним. Іншими словами, генерал вимагав на час війни введення сталінського соціалізму в сфері військового виробництва. А оскільки на війну працювала більш-менш уся країна, реформи мали торкнутися майже усієї промисловості. Слабо?
 
Любителі «Росії которую ми потєрялі» забувають розповісти, що державний апарат Російської Імперії був роз’їдений корупцією мов старий совковий вагон – іржею. Через власне лобі в уряді, Військовому міністерстві, Генеральному Штабі та Державній Думі, за відповідний «откат» російські ділки оформляли багатомільярдні державні закази, які частіше за все зривали. Більше того – державна політика Росії почала формуватися саме інтересами ділків. Через бажання «зробити діло» Державна Дума до війни вимагала збільшення флоту та побудови лінкорів. На сухопутній війні лінкори знадобилися як лижи в лазні, проте хлопці «тему закрили». С початком війни ситуація переросла наново – тепер ділки взялися постачати в армію зброю та боєприпаси. Результат їхньої діяльності – в 1915 році російським солдатам в окопах бракувало навіть набоїв. Більшовикам часто дорікають «одною гвинтівкою на трьох». Більшовики можуть спати спокійно, у 1915 році в Імператорській армії було таке, що одна гвинтівка приходилася на десятьох і більше. В результаті – Російська армія зазнала низки поразок, шалених втрат, деморалізації, і була змушена відступати. Тільки тоді грянув грім. По ситуації у Військовому Міністерстві було проведено слідство і заарештовано військового міністра, генерала Сухомлинова.
 
Та справи це не поліпшило. Новим військовому міністру генералу Поліванову і начальнику ГАУ генералу Маніковському довелося ледь що не зубами відгризатися від скнарих ділків. «Генералів які не брали» нищіли наклепами. Їхні імена марала Держдума. Їх душив уряд. Нарешті Начальник штабу Ставки Верховного Головнокомандування генерал Алексєєв напряму наказав військовому міністру звільнити норовливого начальника ГАУ. Тільки тверда позиція генералів Поліванова та Маніковського змогла протистояти інтригам і результат було досягнуто – у 1916 році армія отримала все необхідне «для життя і бою». До речі, генерал Алексєєв був одним з лідерів Білого руху. А генерал від артилерії Олексій Олексійович Маніковський добровільно пішов у Червону армію і став першим Начальником артилерійського управління РККА та Управління постачання Червоної армії. Саме йому червоні завдячують створенням артилерії та системи постачання РККА. Нагадаю, протягом Громадянської війни Червона армія переодягнулася в нові однострої. А набоїв вона мала стільки, що вистачало не тільки для червоних але й для «союзників» (наприклад – для Махна).
 
Та в 16-му році ділки знайшли таки шлях до державної скарбниці – через Його Величність Государя Імператора. Лихо в тому, що безвольний Микола ІІ знаходився під жорстким впливом своєї істерички-дружини. А генерали Генштабу через колег з Військової Контррозвідки знали напевно, чого хоче імператриця – того хоче Микола. А імператриця часто-густо хотіла того самого, чого й Гришка Распутін та його бізнес-оточення. І далеко не тільки він. Проти лому – нема прийому. Генерали розуміли це, і певно лікті гризли від безсилля. Вони чудово розуміли, що неможливо протистояти корупції, якій сприяє сам цар. Більше того, серед членів царської родини, генерали (професійні військові та політики) не бачили жодної особи, здатної на рішучі дії. Себто, незалежно від результатів війни, Росію спіткало гинути від ненажерливих ділків та капіталістів. І це для генералів було найбільш боляче.
 
До Червоної армії пішли не просто генерали, а найбільш талановиті, рішучі та агресивні генерали. Було щось, що рухало ними усіма і спонукало саме до таких дій. І це щось – віра в ідеали Імперії. Російська Імперія, єдина й неділима, могутня й непохитна була для них найбільшою цінністю. І ця цінність на їхніх очах хиталася і загрожувала зникнути через корупцію в центрі та відповідний місцевий сепаратизм на місцях. Усунення від влади царя у 17-му, з головою вистачило аби Російська Імперія затріщала по швах. У самостійні держави миттю виділилися Польща, Фінляндія, країни Балтії, Україна, Кавказькі республіки, Країни Середньої Азії і навіть Сибір (http://gorod.tomsk.ru/index-1216257198.php). Такі процеси не створюються за один день, Військова Контррозвідка не могла не знати про такі тенденції. Тож генерали (апріорі – мілітаристи) бачили тільки один вихід зі становища – закрутити гайки. Промисловість – під контроль держави, державний лад – до нігтя, ніякої свободи преси, все для фронту, все для перемоги. Гадаю, на цю тему багато дискутували два брати Бонч-Бруєвичі – Володимир та Михайло. Перший – більшовик та близький соратник Леніна. Другий – генерал-майор Генерального штабу, колишній начальник Північно-Західного та Північного фронтів, а до 25 жовтня (7 листопада) 1917 року – командувач Могильовського гарнізону, на теренах якого знаходилася Ставка Верховного Головнокомандування Імператорської армії. Вже 25 жовтня (7 листопада) 1917 року він – Начальник штабу Ставки ВГК. Непокоїло становище в країні й заступника начальника Генштабу генерал-лейтенанта Потапова М. М. Він почав співпрацю з більшовиками ще в липні 17-го року.
 
Вам вже зрозуміло, чому на захист Тимчасового уряду не зрушила жодна військова частина? А чому царські генерали масово перейшли на червоний бік? Прагнучі за всяку ціну зберегти Імперію, усвідомлюючи повну деградацію державного апарату Росії та монархічних інститутів, розуміючи що люди в погонах дискредитовані в очах народу настільки, що військовий путч ніхто не сприйме, генерали-заколотники пішли на контакт з тою політичною силою, з якою в них збігалися цілі і яка була здатна створити нове ідеологічне прикриття на зміну збанкрутілим «православіє-самодєржавіє-народность». Ідеї більшовиків знайшли відгук у серцях людей, та такий, що брат нищів брата, в ім’я «нового світу». Результатом союзу більшовика з генералом стали Голодомор 33-го, кривава бойня 37-го, ядерний досвід на Тоцькому полігоні, тощо і тощо. В результаті втілення в життя жаданих мрій господ-генералів, Імперія відродила свою могутність, розширила вплив на значну частину земної кулі і… надірвала хребет слов’янським народам. Жарти в сторону, кількість власне «русскіх» у Росії зменшується шаленими темпами на тлі скаженого збільшення кількості і впливу кавказців та тюрків. У сучасній Москві кожна друга-третя пика – кавказька або татарська. В Україні єдиний регіон з приростом населення – Західна Україна, терен який менше всіх перебував під «совком». Слов’яни програють конкуренцію гостарбайтерам та мігрантам. Слов’яни спиваються. Стрижень слов’янських народів зламано. І це – результат «сталінської закалки» та інших експериментів більшовиків над народами великої країни.
 
Це – наслідок спроби зберегти Імперію, шляхом військового путчу та закручування гайок.
 
А хто ж тоді потрапив до білих, спитаєте ви? А всі ті, хто з певних причин не знадобився червоним, або принципово не схотів їм служити. Незграби, нікчеми, фанатичні монархісти, ліберали, сепаратисти-козаки, ідеалісти, картярі, бабії, п’яниці, тощо і тощо. Їхні подвиги – відомі. Громадянську війну вони програли вщент. Жоден терен з Білою владою не втримався під ударами більшовиків. Не допомогли ані допомога Антанти, ані наявність третьої сили – націоналістичних армій. Якщо на літо 1918 року більшовики контролювали лише центральну частину Росії - наприкінці Громадянської війни вони опанували терени УСІЄЇ Імперії, крім Балтії, Польщі та Фінляндії. Сміх та й годі! Останні боєздатні частини Білої Гвардії, кавалерійські корпуси генералів Бабієва та Барбовича, були знищенні навіть не «червоними дворянами», а кіннотниками колишнього унтера Міронова та махновського отамана Каретника.
 
«Оставьте поручик стакан самогона, ведь вы не найдете забвенья в вине…»
 
До 1923 року більшовики продовжували битися з українськими повстанцями у Холодному Ярі, з петлюрівцями Тютюника, з веселими хлопцями батьки Махно, тощо. Проте жодного «білого партизанського руху» на теренах «Країни Рад» так і не виникло. Не краща доля спіткала білих в еміграції. Вже згаданий Михайло Булгаков, виразно змалював її у п’єсі «Біг». Мучиться душевним болем генерал Хлудов (Слащьов), - «Подайте, ну... Я генерал, я жрать хочу...» Торгує іграшковими «комісарами» генерал Чарнота, - «Не бьется, не ломается, а только улыбается!» Трагічна доля Серафіми Корзухіної: «…только чудо вас спасет от института проституции!..» І так скрізь. Майже у всіх мемуарах.
 
«Ведь я институтка. Я дочь камергера. Я черная моль. Я летучая мышь…»
 
Диво й годі. В часи Громадянської війни на Захід втекло чимало російських ділків, банкірів і талановитих інженерів (напр. Ігор Сікорський). Та колишні білогвардійці були змушені виживати самі. Їх ніхто не підтримував. Їхні ідеї і прагнення нікого не цікавили. В першу чергу – співвітчизників. Може тому генерал Слащьов врешті решт повернувся до червоних, аби викладати тактику своїм колишнім ворогам?
 
Політичні надбання білих після Громадянської війни – мізерні. Поза владою більшовиків лишилися цілі терени – Фінляндія, країни Балтії, Польща. Ніде білі не створили ніякої політичної сили. Показовий приклад Західної України. Волинь та Полісся – колишні терени Російської Імперії. Там лишилося чимало офіцерів та службовців Імператорської армії. Там було чимало людей, які явно співчували «колишнім», особливо на тлі шовіністичного диктату встановленого поляками. Створили білі там рух власних прибічників? Привернули симпатії людей? Захистили їх від полонізації? Дзуськи! Симпатії людей привернули на свій бік члени Організації Українських націоналістів. Не колишня австрійська Галичина, а саме колишня російська Волинь стала місцем створення та розбудови Української Повстанської армії. Може саме за це УПА так ненавидять росіяни-імперці? За щире змалювання нікчемності білої еміграції?
 
Не змогли білі накласти лапу й на колишні закордонні активи Російської Імперії. Російський військовий аташе у Франції, граф Ігнат’єв віддав більшовикам гроші російського уряду – 225 мільйонів рублів золотом. Розлючені білі прирекли Ігнат’єва до страти, але як і усе інше, цю задачу вони з тріском провалили. Вся їхня подальша історія – самі «білі акації, квіти еміграції». Сльози, соплі та довічне оплакування власної незграбності.
 
Історія любить іронію. На сцену світової політики білим вдалося повернутися – у лавах Непереможного Німецького Вермахту. Генерали Краснов, Шкуро, Туркул та ще багато інших, таки лишили свій слід в історії російського колабораціонізму. Принципова відмінність білогвардійців від дивізії СС «Галичина» - галичани ніколи не були громадянами Росії. Взагалі, співпраця колишніх білих з Вермахтом та СС – тема окремої статті.
 
В наш час, в сучасній Росії, образ білих офіцерів всіляко романтизується. Час від часу на екранах кінотеатрів з’являються фільми «Господа офіцери», «Русскіє без Росії», «Адміралъ» та інші «Росії коториє ми потєрялі». З офіцерів-білогвардійців старанно ліплять образ «світлих лицарів цивілізації» та «останнього опору більшовицькому варварству». Єдине питання, на яке геть не відповідають ці фільми – як же ж «лицарі світла» продули все що мали, якомусь бидлу? Як вони пустили до влади більшовиків? Про «червоних дворян та генералів» в Росії нині не згадують. Причина очевидна. Розкриття ролі царських генералів в Жовтневій Революції поховає вщент легенду про «німецького шпигуна Леніна», та «революцію як спецоперацію Британських спецслужб».
 
Стане зрозуміло, саме «галубая кровь и бєлая кость» - «ґааспада генерали», здійснили для більшовиків всю технічну частину процесу захоплення влади у Росії. Саме частина еліти Російської Імперії – керівники Імператорської армії та Генерального Штабу, насправді винні в семидесятирічному більшовицькому диктаті. А коли так, то на порядку денному просте питання. Чого варта імперія, збереження якої навертає ТАКУ ціну?
 
А «витончені аристократи – білі офіцери», це просто гарненький міф. Не було ніяких шляхетних офіцерів, в яких «в честі були закони честі». Були – поручики Голіцини та корнети Оболенські. Зграя ідеалістів та невдачників, які протринькали все, що тільки мали. Решта – соплі емігрантських мемуарів та міфи від російського кінематографу. Не більше.
 
«И вы капитан не тянитесь к бутылке, юнцам подавая ненужный пример…»
 
Нам же варто пам’ятати інше. Не всі уламки Російської Імперії спіткало повернутися до її більшовицької реінкарнації. Певним теренам таки вдалося побудувати на своїх землях нормальні національні держави. Україні цього не судилося, і не в останню чергу через численні помилки лідерів Української Народної республіки. Але зрештою, у війні на три фронти схибив би і Бонапарт. Більше за всіх пощастило Фінляндії. Читати про неї – справа захоплююча. Фінляндія 20-30-х, це майже Україна зараз. На очі видно всі ті самі проблеми. Скнарість ділків та банкірів. Бідність та злидні більшості населення. Корупція. Шалена проблема російськомовних. Гармидер у державному управлінні. Надто прискіпливе сусідство з москалями. І врешті решт, коли завітало лихо, – нечувана хвиля патріотизму, яка просто видрала з пазурів ворога право на життя для своєї держави. Це було тоді. Зараз Фінляндія – найбільш квітуча країна світу.
Так що не беріть в голову. Україна іде повільно, незграбно, роблячи численні помилки. Але йде в єдиному вірному напрямку. Іншого шляху, крім побудови демократичної національної держави в природі не існує.
 
Шанувальникам же «Росії которую ми потєрялі» побажання одне - збагніть що її не повернути. Не можна оживити труп зшитий з казочок та міфів.
 
«Не надо грустить, господа офицеры. Что ВЫ потеряли – уже не вернуть…»