*Уривок із ненаписаної п’єси*
 
Ніч. Занедбана й закинута садиба десь у лісостепу. Від непрозорого молочного туману відокремлюється й оприявнюється висока розмита постать – з’являється привид холодноярівського Воїна.
 
ВОЇН (говорить стишеним голосом, що поволі гучнішає).
 

Такі тепер часи, панове й пані,
Що толерантність більше не в пошані.
Такі закони боротьби й війни,
Що неминучий поділ «ми – вони»,
Що християнська заповідь любові
Здебільшого лишається на слові.
Ми в цій борні, жорсткій, невипадковій,
З гарматами завжди напоготові.
Нема наказу, а чи є наказ –
На нас чатує ворог повсякчас.
Та що це я? Давно вже серед бою
Наклало товариство головою…
За мною довго плакала й чекала
Та, що кохала. Та, що пам’ятала.
Ліси мені – зелена домовина.
Ні дому, ані саду, ані сина.
Я пОхорон, мабуть, не заслужив.
Бо що я встиг? До болю мало жив.
І за століття цих кривавих жнив
Бенкетував тут той, що я не вбив.
Дорвався він до грошей і посад,
Забравши в нас майбутнє, спокій, лад
(Хоч ця свиня й скінчИла свої дні
В занепаді, пияцтві та багні).
Та мову не про це я заведу.
Йдете, сини, по тонкому льодУ,
Де кожен нерозумний, хибний крок
Реанімує морок і «совок».
Дозвольте ж дати дружню вам пораду –
Відтак до свого повернуся саду
(Там раз на рік Господь мені дарує
Побачення з тією, що сумує.
Бо вічність без нектару і єлею
Вікую поміж небом і землею…)
 
… Росія розуміє тільки силу.
Якщо її ви в гості не просили,
А в хату вашу пре оця сволота,
То – ніц не вдієш! – маєте роботу.
Лупіть їм зад, щоб чобіт ваш упрів,
І відішліть нахаб до праотців.
Коли ж поткнуться вдруге, втретє, вп’яте –
Знов доведеться бОки їм нам’яти,
Щоб покидьки забути не змогли,
Які у гніві «укри» і «хахли».
Розбійників з широкої дороги
Віддухопельте щедро, до знемоги.
Ті, що втечуть, розкажуть доньці й сину,
І всій ріднІ до сьомого коліна,
Що хто з мечем прийде до України,
Від нього ж, безталанний, і загине.
Тримайте цих почвар собі на оці.
Не гайте часу, не шкодуйте моці.
Минають дні, короткі й невблаганні,
А з ними, може, блідне й шанс останній.
Найперша ціль – не занепасти духом,
Не виказати відчай жодним рухом.
Земель своїх – усіх осель оселю –
Не дайте обернути на пустелю.
Ви – сіль землі, душа її питома.
Ви тут господарі. Поводьтеся ж як вдома!
Не повторіть колишніх помилОк.
У вас є ви, завзяття, правда й Бог.
 
Схиляє голову й розчиняється в тумані.
Обрій рожевіє. Світає…
 
Завіса.