Війна – то страшне. Війна – то біль, горе, сльози, відчай та смуток. Війна – то коли розлучаються, страждають і вмирають десятки тисяч, а то й мільйони людей. А ще коли ти розумієш, що чи не кожну хвилину гине передчасною смертю твій земляк – чийсь син, батько, брат. От ти сидиш на роботі – у затишному офісі, а він там, десь лежить на землі, поранений, і згадує все своє життя і жалкує про слова, які не встиг сказати найближчим людям і розуміє, що вже ніколи не скаже…І ти намагаєшся не думати про це, а не можеш. Ти вмовляєш себе, що по-іншому не може бути, бо це – війна, і без жертв вона неможлива, так не буває. І сама собі не віриш. Я, безсумнівно, нічого нового не написала. Природні емоції звичайної жінки, землю якої поливають кров’ю найдостойніших її синів. Звичайно, гірко, звичайно, все це проситься з душі, виливається якщо не слізьми, то словами на екрані комп’ютера.
 
Та все ж я спробую про хороше. По-перше, я свято вірю у те, що ми не програємо цю війну. Тому що мова йде про війну за право України на життя. Ні більше, ні менше. Немає сумніву, що занадто багато сильних і чудових людей не дадуть цьому життю обірватися. За право Життя нам доводиться платити данину смерті. Не нами обрана плата, але нам призначена.
 
Війна прирікає нас на створення боєздатної армії, без якої ми приречені на нові війни. Вона сьогодні вчить тих, кого ми вже з повним правом називаємо захисниками, жорстокому, але, на жаль, необхідному навику жертвувати життям і позбавляти життя. Вона розбудила чоловічу гордість в тих, у кому вона дрімала. І занурила її в безпробудний летаргічний сон в тих, у кому вона ніколи не мала ні найменшого шансу прокинутися.
 
Думаю про те якими іншими людьми повернуться після війни на сході України наші хлопці. Я маю на увазі іншими в порівнянні з російськими, які повернуться звідти ж.
Одна, але різні війни. Одна - справедлива, людська. Друга - підла, нишком. Різні мотивації, різні моральні установки. Одні захищають і підставляють себе під кулі, інші прикриваються жителями. Одні беруть полонених і роздають хліб недавнім сепаратистам (хоча чому недавнім, багато хто з них до цих пір отруєний). Інші, російські недолюдки фотографуються на тлі вбитих українців і риються в закривавлених речах впалих з неба.
І ці різні солдати повернуться.
До нас – ЛЮДЬМИ.
А до Росії – виродками.