Перший раз я пишу щось оптимістичне... І не тому зовсім, що все йде добре. Зовсім навпаки. Зараз у сусідньому примешканні сплять наші вояки. Їм нелегко було сьогодні. Навіть дуже нелегко. Ворог, щоб там не писали в новинах - ще й близько не здоланий. А кожна наша втрата - втрата на віки. Весь день, що пробіг, як мить - спілкувався з мешканцями Львова, Стрия, Радехіва. Хай не брешуть усілякі паскуди, що не може львовянин знайти спільної мови с донетчанином. Брехня це все. Якщо є спільна мета та спільний ворог... Та навіть не так. Спільної мети вистачає. Знаєте, як люблять цитувати Кіплінга - "Захід є Захід, Схід є Схід", забуваючи про продовження, коли немає вже не Заходу не Сходу, але є люди. Сильні, що відстоюють спільну країну. Чогось подумалось - увесь день спілкувався українською мовою - можливо с помилками - хлопці переправляли - але не бачачи в цьому ніяких для себе та інших проблеми...
Йшли удень навпростець - поля сонячника. Сергій встав - дивиться - й каже "Боже ж ти мій, як гарно. Чого оце вони полізли, невже їм дома не сидиться, не робиться." Питаю, чим він займався до всього цього. Каже, що ветерінар. Петро - будівельник. Зовсім цивільні люди. Робили б і робили собі. І діла, здавалося б, не було їм щодо отого далекого Донбасу. Але ось вони, поруч зі мною. Що сказати ще... А те, що не вірю я, що зламають нас, поки є в нас в країні отакі Сергії та Петри. Ось навіть і все.
Сиджу собі, дивлюся на небо та й лізе у голову всяке... Ні, не здолають нас. Попри все. Попри те, що робиться у Києві, попри генералів, що собі гешефти роблять, попри отих падлюк, що на нашу землю полізли. Бо завжди є просто люди. Українці. І радісно чомусь на душі. Аж вірші українською складаю, поки всі сплять.
Чомусь Господь сказав тобі,
Країна долі і недолі,
Щоб невеликим ти цабе,
Була у світі, тільки молю,
Щоб не страждала ти віки.
Були руїн лихі століття,
А щастя мирного роки,
Зірвались знову в лихоліття.
Життя твоє по колу йшло.
Від волі до забуття злого.
І це було, це вже було.
І не підправиш тут нічого.
І хай немає вже того,
Що не зуміли відстояти.
Полтавський бій і клич монгол -
Це коло зможем розірвати.
Ми переносимо усе,
Що випадає нам на долю
Серця безмежнії людей
І нездолане Дике Поле.
Ми різні всі на цій землі
І різна доля, різні судьби
Блукали довго ми в імлі,
Та Україні жити й бути.
П.С. Прошу пробачення, якщо я роблю помилки українською. Ще більше прошу пробачення у колег, що коментують мої імхо, а я навіть здебільшого відповісти не можу. Звиняйте, зовсім рідко вай-фай ловить, а щоб стаціонарний - як сьогодні - це справжнє свято.
П.П.С. Не хочу навіть нічого казати про проблеми та злидні. Світанок. Сонце всходить. Вірю у сьогоднящній день і що всі його переживуть. Десь так.