*Скорботна медитація над чайною гущею у зливу*
 
У вікно зазира повновид блідолиций,
Перші яблука падають в літню траву,
Від дощів прибуває вода у криниці,
Візерунки лягають на білу канву.
 
Світ прекрасний і досі, хоча і жорстокий,
Світ прозорий, як кисень, щільний, як алмаз.
Бруд духовний змивають небесні потоки –
Там, вгорі, певно, пальці схрестили за нас.
 
Не глушімо мотор, не кидаймо багнети,
Надто довгою наша дрімОта була.
Вже на півдні відкраяно наші Судети,
Вже і так летимо без одного крила.
 
Відлік часу фіксують серцеві удари,
І напружено нерви, немов тятиву.
І хотіли б думки поблукати за хмари,
Та вертають постійно у жах наяву.
 
Не зарадять нещастю заламані руки,
Не сягають мети міріади проклять.
А  у тиші вечірній, де губляться звуки,
Зорі падають вниз і вмирати летять.
 
Битим шляхом крокують намучені душі
І ступають у вирій крізь трепетну синь.
Ані словом, ні жестом ходи не порушу,
Ні сльози, ні печалі від пізніх прозрінь,
 
Бо в очах пересохли солоні озера
І закусано губи до крові давно.
Хай кришАться списИ і поламано пера –
Тільки зустріч зі злом випадА все одно.
 
… Оселюсь на відлюдних, занедбаних кручах,
Обладунки замовлю майстрам-ковалям
І ненАвисть задавнену, люту й пекучу
Замолю-відішлю на ліси і поля.
 
Заховаю гризоти за внутрішні ґрати.
Вже дракон бовваніє за товщею злив.
Не жадаю смертей, цьому герцю не рада,
Але іншого вибору ти не лишив.
 
Дисципліна, і вишкіл, і піст, і аскеза,
І, плекаючи помсту, лягаю й встаю.
Тут не водять танкІв, і не чуть полонезу.
Кожен день – як по лезу – в похмурім краю.
 
Кожен день добровільного самовигнАння –
Як прощання з усім, чим учора жила,
Перш ніж підступ (не перший, але й не останній)
Спопелив у мені милосердя дотла.
 
І настане той день вирішальної битви,
І вітри утечуть в степову ковилу,
І розсунуться хмари, спинивши гонитву,
І здригнеться земля в світанкову імлу.
 
Уберусь в непробИвні, у панцирні шати,
Помолюсь до схід сонця прадавнім богам,
Вийду в поле, де будеш ти хижо кружляти,
І за всі твої кривди уповні воздам.
 
І, спустошена, важко зітхну після бою,
Упаду, наче сніп, із натомлених ніг.
Цим фіналом знекровлені будем обоє.
Бачить Бог – не хотіла. Та ти наполіг.
 
… Більше нас не триматиме мертва потвора.
І поменшає в клопотах мІсця журбі.
Та, просякнуті наскрізь отрутою горя,
Ми повинні збороти дракона в собі.
 
13-19.07.2014.