Ні, серйозно. Все, що твориться навколо, - справжній дурдом. Навіть у мене в голові.
      Усе ж влучно я обрала собі нік Зварйована. Від такого життя реально їде дах. Постійно переживаю за країну, не в силах нічого змінити. Нервуюся через університет та держіспити. Стикаюся із певним неприйняттям себе іншими та нерозумінням через певну відмінність у поглядах. Коротше, я просто втомилась.
      Втомилась усе тягти на собі сама, втомилась від постійних невмотивованих докорів на свою адресу, втомилась від постійної нестачі часу… Хочеться десь на тиждень кудись зникнути. Сісти у поїзд поїхати у якесь маленьке містечко. Побути наодинці із собою та своїми думками. Але, на жаль, я не можу дозволити собі такої розкоші.
      Ні, я не можу сказати, що я асоціальна людина. Мені потрібне спілкування, я люблю проводити час із приємними мені людьми. Але часом усе так задовбує, що просто хочеться відпочити. І, як показує практика, не я одна така.
      Справді, як можна не втомитися, живучи у постійному напруженні? Як можна спокійно жити, боячись вкотре почути погані новини? Не нервуватися, коли дістають на роботі чи навчанні, а треба мило посміхатися і заховати свої емоції куди подалі? Зрештою, як можна бути добрим та милим, коли життя закрутило так, що хочеться його стукнути, зупинити ту карусель і піти просто пройтися без цих атракціонів життя?
      Хоча, з іншої сторони, труднощі загартовують людину. Я майже не боюся сесії, бо маю їх не дві на рік, а чотири (вчуся ще на заочному). Якби не ці страшні події в Україні, я би далі боялася заявити про свою позицію. Якби не критика, я би не йшла далі до своєї мети всім на зло. Навіть якби не срачі на ДД в коментах, я би боялася доводити свою думку, не писала би далі і не стала би лікарем.
      Хоча…
      Може, мені лікуватися треба..?