Свято останнього дзвоника не стосується мене вже четвертий рік поспіль, тому я була трохи здивована, побачивши вранці організований натовп із бантиків та букетів. Малюки з батьками, веселі компанії старшокласників… І я іду їм назустріч із заліковою в сумці та вуликом у голові. Думки про залік дивним чином переплелися зі спогадами про моє останнє свято останнього дзвоника.
    Теплим травневим днем чотири роки тому я у шкільній формі з дурнуватим атласним фартушком (чогось деякі надто діяльні мами наполягли саме на атласних фартушках) і з бантиками на голові (до речі, тоді я єдиний раз у житті почепила бантики) стояла на лінійці поряд зі своїми однокласниками. Варто зазначити, що мій клас був найгіршим у школі. Так, це вчителі кажуть кожному класу. Але наш клас насправді був найгіршим. Роки два ми навіть були під шефством директорки. Тому очевидно, що на лінійці все пішло через ж шкереберть.
      Почалося все з того, що наші десь розбрелися, і їх довго шукали. Через це початок лінійки дуже затягнувся. Але ніхто цього не помітив, бо офіційні заходи ніколи не починаються вчасно. Потім ми всі по черзі читали віршики (ненавиджу одні й ті самі сценарії щороку, ще й з віршами, написаними абияк). Віршики, до речі, були геть примітивними. А кілька дівчат (не надто… гхм… пристойних) їх геть забули! Стоять, глипають очима,  одна з них із дурнуватою посмішкою говорить прямо в мікрофон: «А я слова забула…» Класна керівниця хапається за голову, директорка хапається за серце, вся школа лягла від сміху. Ну, то якось зам’яли.
      Настав час дзвонити у дзвоник. Мами не надто пристойних дівчат поклопотали і купили нового дзвоника, гарного такого, сріблястого і зі стрічечкою. Дзвонимо ми усі по черзі в той дзвоник, аж раптом його язичок відривається і летить у невідомому напрямку. Класна керівниця мало не непритомніє, директорка починає бігати і галасувати. Завуч виявилася найбільш кмітливою і швиденько принесла нам старого дзвоника. Школа лягла від сміху вдруге і остаточно. Однокласник весело вигукнув у мікрофон: «Зате нас усі запам’ятали!»
      Апогеєм цього дійства став той факт, що половина класу забула слова пісні і не вступила вчасно у музичний супровід. Але багато хто ще бився в істериці від історії з дзвоником, тому це не надто помітили.
      І вже у самому кінці, коли мало настати логічне завершення цього сорому, всіх пробило на сльози. Плакали всі. Усі вчителі, завуч, директорка, весь клас (у т. ч. всі хлопці)… Всі. Окрім мене. Бо я щиро раділа тому, що я нарешті закінчила цю кляту школу і більше не побачу моїх НЕлюбих однокласників. Тому я стояла і посміхалася. Зламала систему.
      За цими думками я незчулася, як дійшла до університету. Що там відбувалося, оповідки не стосується, тому я це опущу. Лиш скажу, що залік я склала.
      Дорогою додому я побачила купку випускників біля міської ратуші. Відразу було видно, що клас хороший та дружній. Я мимоволі зупинилася подивитись на них. Вони собі щось жартували, фотографувалися. І раптом один із них вигукнув: «Слава Україні!» І всі, як один, підхопили: «Героям слава!»
      «Свідома молодь підростає» - посміхнулася я собі та поквапилась додому…