Невеличкою площею /Praca da Rose/ непевною ходою йдуть двоє.
- Палала сосна - спробував було затягнути один. Та й обірвав. Важка голова, важкий язик, важкі ноги. Хміль.
- Ну ты певец, ну певец..., слова спиши - п"яно кепкує другий. Голова другого смикається, імітуючи вдоволення власним почуттям гумору.
  Посеред площі - посо /басейн/ з чомусь недіючим фонтаном. Але вода є. У воді плаває риба. Кольору червоного, норову неляканого, в підводному положенні здається вдвічі крупнішою, ніж насправді.
- А что, Роман, поймать тебе рыбку на ужин - схиляючись через мурчик, питає той, що не Роман.
- Хто ? Ти ? Мені ? А заб"єм, що я швидше за тебе злапаю ? Оцю, Льончик ? Жирну ...
Полізли. Як були в джинсах. В кросівках. Шубовсь Роман. Не далась. Шубовсь Льончик - мимо.
- Да с тебя такой рыбак, я вижу, тут аккуратно нужно, нежно, кис-кис-кис, оп-па !  - Льончик завалюється на бік, мочить футболку, але здивована таким нечуваним нахабством, рибинка знову вислизає.
  Через деякий час обізвався хтось із зовнішнього світу. Голос був жіночий. Голос був занепокоєний.
- Уш сенйоруш, фаш фаворе, подирія ажудар а алгума койза ? / сенйори, будь ласка, чи не змогла б я чим- небудь допомогти ?
  Та звідки хлопцям знати такі мудрі слова. За три місяці заробітчанства лексикон не надто розшириш. Махнули рукою-йди собі. Але сенйора не відставала.
- Пара ке ? / для чого?/
- Параке, параке, - передражнив Льончик, - поймаем, жарить будем, ну кумырыть /комер - їсти/, показав жестом.
- Кумер ??? - вразилась сенйора - ця пейша / риба/ не для їжі, це декоративна, та й шкідлива для здоров"я, якщо чесно, а до столу - продається в пейшарії (рибний магазин). Марно. Хлопці й вухом не вели.
  Підійшла ще одна. Щось стали між собою говорити. Бідкались про долю укран"янушів, а заодно переймались і дикістю того, що відбувалося. Прозвучало й слово "полисія". Наївні ! Ще не народилася в Європі така поліція, якої б злякалися наші заробітчани на підпитку. Нарешті до першої, здається, щось дійшло.
- Ей, анда-ка, тома ла, вао кумпрар пейше ! З цими словами дістала банкноту в 1000 ешкудо (через півроку стане 5 євро),
протягнула. Це, як не дивно подіяло.
- Не надо, мы не бедные, сами купим - гордо мовив Льончик, вилазячи з басейну. Роману, схоже, соромно, поліз вибачатися, терміново підшукуючи хоч якісь пристойні слова, чуті не на будівництві, де він тяжко працював.
- Сенйора, дешкулпа /вибачте/  -, і ще чомусь (джентльмен-бо), - а сенйора боніта /гарна/.
  Від компліменту Анна-Софія (а це була саме вона) зашарілася. Компліменти ніколи не зайві для жінки, але сьогодні почути таке ій було особливо важливо. Бо сьогодні вона чекала. Ще напередодні, повертаючись ввечері додому по жовтій лінії метро, підняла на пероні кимось загублений папірець. Пробігла очима по написаному в папірці, фрагмент тексту, без початку і без кінцівки. От що було там написано (не дослівно, прошу вибачити):
...Кохана. Я вдався до цього способу, як до останньої відчайдушної спроби не втратити тебе. Моя жінка довідалась про твоє існування. Вилучила мій телефон. Контролює кожен мій крок. Я би міг приїхати до тебе особисто, але ж і ти не вільна. Днями мушу їхати по роботі в Анголу. На пів-року. Якщо не побачу тебе перед тим, рахуй втрачу назавжди. Тож я благаю тебе, кохана, прийди в цю неділю на Praca da Rose, до фонтану. Твій.....далі йшла якась закорючка, бо папірець кінчався, але й прочитаного було досить, щоб Анна-Софія зрозуміла ким і для кого це було написане.І от вона тут.
   Ми сидимо в кав"ярні "А каміза негра"/Чорна сорочка/, та що на Praca da Rose, з Т"ягу Сімойшем. Перед нами фонтан. На столі біля Т"ягу недопита кава, склянка води, ноутбук. Біля мене чарчина мого улюбленого тінту /червоне/ із винарні"Воrba". Це вже шоста.
- Твоя ? - питаю я Т"ягу, киваючи в бік Анни-Софії. І допиваю чарчину (що то за міра, так - сльози)
- Моя - каже Т"ягу, і задоволено уточнює - десіма-сегунда /дванадцята/. І занотовує в ноутбук.
  Т"ягу - голова. Т"ягу аспірант на кафедрі чи то з психосоцології, чи то з соціопсихології. До того ж він пробує себе в публістиці, а перо в нього гостре, блискуче і мріє написати книжку. Те, що зараз відбувається, він пояснив мені, як "екшперімента". Не далі, як в п"ятницю Т"ягу власноруч написав сто екземплярів тих папірців, один з яких підняла Анна-Софія і розкидав їх по всім трьом лініям лісабонського метрополітену. Зараз "екшперімента" добігає кінця і я вже починаю нудьгувати. (12 із 100 це ж непогана статистика).
  Тим часом Анна-Софія прямує до нашої кав"ярні. А то й правда, і звідси все видно, а стовбичити понад міру на площі - у них так не прийнято. Опускається за три столики від нас. В очікуванні офіціанта, запалює сігарінь"ю, неуважно гортає суботній номер "Експрессо".
- Слухай, Т"ягу, це негуманно. Піду я розважу жінку. - піднімаюсь я.
- Стоп, стоп, стоп ! - чіпляє мене за руку Т"ягу. Зиркнувши на моя порожню чарку, вдається до хитрощів..
- Взяти тобі ще чогось ? Ей, моса ! - в прочинене вікно, - кажи, чого, ще тінто ? а слухай, може водка ? га ? ви ж любите водка?
- Та ні, - кажу, - зараз ні, бо як намішаю, то полізу в басейн ловити рибу.
- Як, Андре ? І ти ? Та ви що, всі однакові ? - хвилюється Т"ягу.
- Чого ж однакові..., різні..., поки тверезі....- зітхаю я.
   Наша пара рибалок, стікаючи водою на бруківку, пройшла мимо нас і ось-ось зникне в провулку. Чути обривки розмови.
- Бонита...Слышь, нашел бониту !  - чувся Льончик, - Неужели бонитее твоей Гали ?
- Галя ? ! - Роман став. - Я мушу подзвонити, - потягся до кишені з Нокією.
- Куда звонить, куда звонить...что у тебя за дурная привычка, набухаться и звонить Гале ?! Отдай сюда телефон !
  Что ты хочешь услышать ? Как она в очередной раз плачет, слушая мычание своего п"яного "человика" ?
- Відстань, Льончик ! Я мушу ! Відстань, тобі кажу ! Я мушу подзвонити. Галя! Моя Галя ! Я мушу !
...забрав...., чи й не курва ти, Льончик, га ?!
- Не плач, Ромка, не плач..., ну не будь, как баба, пошли, мы им еще покажем.          
- Я мушу, Льончик, я мушу.
- Мушу...