Я люблю поїзди. Люблю їздити у них і люблю дивитися на них. Люблю гуляти пероном, рахуючи шпали. От і сьогодні, випадково опинившись біля вокзалу, я вирішила пройтися повз рейки і подивитися на поїзд Софія-Москва, який якраз за 10 хвилин мав відправлятися зі станції Чернівці.
      Задля розуміння оповідки варто зазначити, як я виглядала. Отже, на мені були звичайні джинси, звичайна чорна футболка, сумка… Нічого особливого, правда?  Але на сумці висіла жовто-блакитна стрічка, а нігті на правій та лівій руці були нафарбовані блакитним і жовтим лаком відповідно.  Коротше, бандерівка бандерівкою.
      Отож, ходжу я собі пероном туди-сюди, сонечко світить, люди з валізами сідають у поїзд , на вагонах якого великими червоними літерами намальовано: «РЖД» (Российские Железные Дороги). Українських вагонів було всього три: два в голові поїзда і один у хвості. Російські провідники дивилися на мене з цікавістю та легким подивом.
      Я вирішила пройти ближче до локомотива. Дорогою помітила на собі погляд одного російського пасажира. Він, червоний і товстий, сердито дивився на мене своїми маленькими очима. Звісно, то ж бандерівка пройшла. Я вирішила не псувати собі настрій, тому просто посміхнулась йому і пішла далі.
      Ось і локомотив. Гарненько вифарбуваний бордовою і жовтою фарбами, тепловоз М62 із написом «Львівська залізниця. Депо Ковель» випускав пару і давав гудок. Двері були відчинені, наче у кабіні когось чекали. І справді, до локомотиву підбіг молодий чоловік (певно, помічник машиніста) із пляшкою води, хвацько застрибнув до кабіни і зачинив за собою двері. Побачивши мене, він привітно посміхнувся мені та помахав рукою. Потім пролунав голосний гудок. Поїзд поволі рушив. Коли він зник з поля зору, я пройшла у зал вокзалу, вийшла на вулицю і пішла додому, думаючи про щирість, стереотипи та ще багато всього різного...