Проти Анастасії Дмитрук, автора вірша «Никогда мы не будем братьями», який так талановито переклали на музику й виконали литовські музиканти, в Московії порушили кримінальну справу.
Вірш (і пісня звичайно) викликали шалене обурення серед московітів і одразу ж купа віршомазів заходилися строчити відповіді на нього та викладати в Інтернет. До цього параду відповідей долучилася маса народу – від гопника, який навчився римувати «луна-она» та «кровь-любовь» до поета-пєсєнніка Юрія Лози, котрий давно на своєму плоту виплив в тираж, а тут з’явилася нагода нагадати про себе.
Вони образилися, що українці не бачать в московітах братів. Як, блін, так, обурюються ватніки. Ану, хохол, марш назад в братья. Ми велика нація ватників і ти, сука, повинен з нами дружити. І плювати, що ми віджали у вас Крим (він все одно зажди був наш), і начхати, що ми здійняли бузу у вас на сході країни – ви повинні, хохли невдячні, нас любити, бо ми рятуємо вас від фашизму та американської експансії.
І якщо Грузію в 2008 році шляхом війни Москва примушувала до миру, то Україну, схоже, хочуть шляхом насильства й тої ж війни примусити до братства.
Вони знову сподіваються, що їм все зійде з рук, як вже не раз сходило за сотні років.
2 листопада 1708 року в Батурині московські війська вирізали, за різними оцінками, від 11 до 15 тисяч українців – в ім’я православного братства двох народів.
4 лютого 1918 року більшовицькі частини під командуванням Муравйова, застосовуючи отруйні гази захопили Київ та розстріляли близько п’яти тисяч мирних жителів. Теж в ім’я братства?
Голодомор 1932-33 років - 3 мільйони 941 тисяча знищених українців на місце яких завезли з Московії народонасєлєніє, нащадки якого зараз мутять воду в східних регіонах.
В 1939 році увійшовши до Західної України московські війська почали масово винищувати українців. В 1941 році, перед відступом перед натиском німецьких військ в Західній Україні розстріляли більш ніж 10 000 чоловік, в Вінниці біля 9000 чоловік. В ім’я все того ж братства?
Про масові репресії і масове виселення українців в Сибір та Казахстан після війни вже можна і не згадувати.
Це лише маленька частка з того, що робили московіти в ім’я братньої любові. І, що цікаво, вони завжди відмазувалися. Це не ми це – царат, більшовики, лєніни-сталіни, зелені чоловічки. А ми, курва, брати. Ні, «курва» вони б не сказали. Вони б сказали «й.. твою мать!».
Вони примушують українців до братства, яке нам, українцям, приносило лише біди й нещастя протягом століть.
Але чи можна бути братом з примусу. У самих же московітів є прислів’я «насильно міл нє будеш». Але їм хочеться.
Звичайно – можна як і раніше скоритися й далі терпіти образи та приниження – в ім’я неіснуючого братства. Але скільки можна?
Йти за вітром, який штовхає тебе в спину значно легше, ніж навпаки. Але одного разу вітер штовхне тебе так, що ти впадеш навкарачки і зрозумієш, що в такій позі удари вітру в спину не надто дошкуляють. Так навіть легше пересуватися.
А проти вітру йти важко. Вітер весь час намагається відкинути тебе назад, в обличчя летить різне сміття, пилюка застить очі. Щоб встояти на ногах треба міцно впиратися ногами в землю і йти, вперто виставивши назустріч вітру лоба. Крок за кроком, крок за кроком.
Що виберемо ми? Життя навкарачки, коли вітер підбадьорливо дме в дупу? Чи може все ж, нехай і нелегкий, але вірний шлях у зворотному напрямку. Подалі від нав’язливого братства, до якого нас вкотре примушують.
©
R`n`R [30.04.2014] |
Просмотров: 11171