Щось тіло ломить… Голова болить… Тягнуся за термометром… Ну от, так і є! Температура підскочила…
      Шукаю аптечку. Набираю гору ліків, іду в кімнату, починаю розбиратися, що я маю.  Тепер вся тумбочка завалена таблетками, пляшечками, вітамінками.
      Лягаю. Тіло ломить все більше. Починає закладати ніс. Сльозяться очі. Мимоволі виникає асоціація про революцію в організмі. Наче якісь маленькі зелені чоловічки влізли у тіло і хазяйнують там. Хоча цього права їм ніхто не давав! Але їм все одно…
      З цими думками засинаю.
      Ранок починається з нового симптому – болю в горлі. Зелених чоловічків більшає, - із сумом подумала я та змусила себе встати, щоб поснідати та випити ліки. Тішить лише те, що сьогодні вихідний, отже, можна погрітися вдома.
      Жменьку ліків випито. Що ж, чекаю, поки полегшає. А то щось самооборона не справляється… Потрібна підмога… Давай, військо, не підведи!
      Намагаюся відволікти себе книжкою. Але думки плутаються… Не можу сприймати інформацію. Краще подрімаю. Уві сні ж видужують. Сниться мені щось дивне, заплутане… Якась війна… Крики, постріли… Чи то насправді, чи то ілюзія… Чи то хвороба свідомість плутає… Не розумію.
      Прокидаюся. Голова тріщить… Певно, знову температура піднялась. Доведеться збивати… Що ж  мій організм не опирається? Де ж ті лейкоцити? Чи заснули… Чи загинули всі… Та не може бути… Що ж то таке…
      Здається, ліки потроху діють. Думки вже ясніші. Але горло все болить… Говорити важко… Важко тоді, коли голос конче потрібний… Якщо до завтра не полегшає, буде погано… Тоді вся підготовка до захисту дипломної злітає нанівець. І ніхто нічого не почує…
      Отак день минає. У ліках та дивних думках. Чи не дивних… Час покаже. А поки треба зібрати себе докупи, набратися сил та йти завтра захищати диплом. Бо від цього залежить майбутнє…
 
***
Часом у алегорії відбивається життя…