Кремлівські ліліпути не дадуть заснути
 
Наприкінці 2006 р. в інтернеті з’явився запис розмови К. Затуліна зі своїм київським агентом В. Карнілавим. Нагадаю бодай уривки з того незабутнього спічу московського гостя: «Сколько говорилось, что финансирование пророссийских сил по СНГ – вот реальный запас его прочности и залог успеха. А что на выходе? Кукиш в кармане и по «Прорыву» и по «ЕСМ» («Евразийский союз молодежи», союзник Наташі Вітренко.). Поэтому для нас очень важна поддержка с Украины. Выборы не за горами, а хохлятский вопрос электорат любит. Их уже чуть не пол-России».
«Янык ваш – жидовская морда… к американам свалил. Не понимаю, он что, хочет и на х.. сесть и пряник съесть? Видимо забыл, кто ему помог. Вот с Грачём приятно иметь дело. Действительно, сказал – сделал, или Витренко, хоть и ёб..тая на две головы, но слово держит. А этот мудак, один п..дежь. Видать, у Ющенко с Тимошенко научился? А результат где? Дерьмо… Меня опять подосрал. Я тащу из России х.еву толпу депутатов. Неужели «регионы» не решают прессу вообще?.. Вова, то ли ты дебил, или меня за идиота держиш».
 
А ось ще одна цитата з недавнього виступу Д. Мєдвєдєва: «В ряде соседних государств не прекращались попытки расширения НАТО, в том числе и за счёт так называемого ускоренного вступления в альянс Грузии и Украины. Всё это, разумеется, потребовало чёткой и слаженной работы всех специальных силовых структур, правоохранительных органов и весьма высокого уровня координации их деятельности. Должен сразу сказать, что Федеральная служба безопасности в целом успешно выполнила поставленные перед ней задачи».
 
Тепер знаєте, чому НАТО нас не квапиться приймати?
 
Відомий російський журналіст, редактор газети «Завтра» Алєксандр Проханов, друг Путіна, заявив ще прозоріше: «Мы добились вот этого кризиса на Украине». А першорядне завдання, яке він сьогодні бачить: «Нейтрализовать Ющенко».
 
Кожні президентські чи парламентські вибори в Україні викликають посилену мобілізацію потужних імперських сил. Бабло так і пре на підтримку різних політичних повій, які мають відтягнути голоси у Ющенка. Бо нема для Росії більшого ворога.
 
Д. Медвєдєв в інтерв’ю журналу Spiegel сказав про Ющенка, що той «занял неконструктивную позицию по отношению к России», «у него доминируют русофобские представления. Всё, что он делал в последние годы, было направлено на то, чтобы разорвать традиционные связи между Украиной и Российской Федерацией».
 
Але він має надію, що «через некоторое время в Украине состоятся выборы. Я надеюсь, что в конечном счёте у руля этого государства встанут силы, более прагматично настроенные по отношению к нашим контактам».
 
Питаєте, для чого усі ці цитати? А це відповідь тим, кого дуже цікавить, за кого Юзьо. Для кожного свідомого українця ворог його ворога – друг. Якщо хтось мислить інакше, то він хрунь.
 
Мели, язичку
 
Наші кандидати в президенти намагаються стати якомога ближчими до народу. Янукович на кожному кроці переконує, що дослухається до кожного. Тільки не пояснив, яким чином. Де те вухо, куди можна до него докричатися, га?
 
На останньому політичному шоу Яценюк заявив. «У нас все рішають гроші, і цю мораль треба викорінити». Але хто б казав! Той, хто усе життя тільки тим і займався, що робив з повітря гроші? Хто, ще перебуваючи в інституті, заснував фірму і заробляв стільки, що й окремим директорам не снилося?
 
Та нє, я не кажу, що це зле. Це навіть дуже добре. Замість того, жиби шапки здирати, хлопець заробляв гроші. Але не треба вдавати з себе народного героя, який уже розчарувався у їхній силі.
 
Потягло в народ і Юлю. Вирішила згадати свою полум’яну юність, мовляв, я така, як і всі. І... дійшла до тихого маразму. Розповідь про те, як вона розвантажувала шини, може зворушити тільки недоумка. Повірити, що 18-літня невістка партайґеноссе районного рівня мусила так тяжко гарувати – це вже з репертуару блаженної пам’яті «Озимого покоління». Там дамочки теж розповідали сльозливі історії про те, як вони чесно заробляли свій перший мільйон.
 
І врешті решт для того, аби заробити гроші, молодій жінці необов’язково було розвантажувати величезні шини. Савєтська власть представляла для цього широкий спектр можливостей від овочевої бази до картонної або швейної фабрики. Але ж тоді картина буде не така вражаюча. Для того, щоб описати, яких страждань зазнала Юля, перебираючи бульбу, шиючи фартушки чи складаючи картонні коробки, треба куди потужнішого таланту, ніж талант Ю. Рогози, який і вигадав усю легенду про шини в своїй книзі про Юлю. А шини – які більші за неї! – це вже практично Діккенс, Гюго і Марко Вовчок разом узяті. Доля Олівера Твіста, бідолашки Козетти і Козачки – як на долоні. Забув ще про Попелюшку.
 
Ридай, Україно!
 
Волга... мать
 
Ще один масовік-затєйнік Волга, який немарно носить це прізвище, потряс мене новиною: Росія входить у двадцятку найбагатших країн!!! Звичайно, за ресурсами так і є, але народ поза великими промисловими містами, а понадто у глибинці живе у страшній бідосі. Тут ми маємо бодай якесь вікно у Європу, а вони далі своєй дєрєвні і районного міста й носа не потикали. Досить переглянути фільми про сучасну русскую глубінку. Телебачення, звичайно, такі речі приховує, але в окремих некасових фільмах можна побачити, як насправді живе ота багата країна. Жахливо живе. В дєрєвнях більшість мешканців – жінки й баби, а мужики рідко хто до 50-ти років доживає, усі п’ють, молодь наркоманить. Зрештою, те саме й на батьківщині Януковича, яка начебто нас усіх годує.
 
В Росії страшні демографічні проблеми. Серед росіян приріст у мінусі. А той, що є, стосується неросійських народів. Гарматного м’яса на війну з непокірними кавказцями бракує. Біда.
 
І як я вже при тій темі, то повідомлю своє епохальне відкриття. Про те, що нас уже не 52 мільйони, знає кожен. Але я не полінувався, заліз у статистику і виявилося, що недорахувалися ми зовсім не українців. Українці мають постійний, хоч і невеликий приріст. Причому найбільший приріст саме у помаранчевих областях за принципом: що далі на Захід, то більший. І то не зле, нє?
 
Зате недорахувалися ми багатьох представників різних народів, і найбільше росіян. А чому? А тому, що вольний рускій чєлавєк в нєволє нє размнажаєтся!
 
Регіони нам поможуть
 
Приїхала Юлця, привезла марлю. Ви ще не цьомкали нашу Афродіту в її ідеальну сідничку? Тоді ви пролетіли. А ось, хто встиг поцілувати – той герой. Львівські ректори, директори, чиновники, дохтори – всі побігли вклонитися богині, припасти до ручки, вдихнути аромати чергової шанелі й віттона і завмерти у солодкому хрунястому блаженстві.
 
Тут же ж і Садовий. А як же без нього? І він відспівав свою натхненну оду на честь візиту столичної дами. Але так виглядає, що пан бургомістр готовий співати оди усім. Ганця Герман на «Інтері» продала дуже файну ідею Садового: він звернувся до Партії регіонів з проханням забезпечити Львівщину лікарями з-за кордону, аби ефективно боротися з небезпечним вірусом. Виходить, що наші лікарі не справляються.
 
І знаєте... Я згадав, що вже десь тото чув. Про нашу медицину, котра ніц не варта. Кілька років тому колишній голова ОДА Петро Олійник, котрий лікувався за кордоном, сказав, що наші дохтори не годні навіть апендицита прооперувати. Най йому легко гикнеться.
 
Не знаю, чи наш пан бургомістр лікував котрусь деталь свого організму за кордоном, але висновку дійшов того самого: наші ніц не варта. Цікаво тільки, чому саме прдони мають тим заопікуватися. Досі відомо було, жи єдиним закордоном, з яким вони перебувають на постійному зв’язку, є Росія. Невже саме цей закордон і мав на увазі наш бургомістр?
 
А ми – регіонам
 
І тут маємо ще їдну новину. Боря Калєсніков, котрий крім депутатства є ще й віце-презиком «Шахтаря», вибовкав в одному з інтерв’ю дивну річ. Виявляється, «Шахтар» зобов’язується збудувати футбольну академію, а львівська міськрада зобов’язується знайти відповідну земельну ділянку, на якій можна було б розмістити комплекс будинків і 8-10 тренувальних полів.
 
Тобто йдеться про яких добрих 10 га у межах міста. О, де розмах! Можна тільки уявити, скільки висоток можна було б на тих гектарах звести. Але нє, нарід зачекає, головне – футбольна академія. Тільки незрозуміло, чому це щастя має впасти саме на наші голови? Що має пірник до вітряка, а «Шахтар» до Львова? І якою мовою мало би вестися викладання в тотій донецькій какадемії? І чим за тото має заплатити Львів? Якими гектарами? Будівлями? Парками? Городами?
 
Про це у нас ні мур-мур. Пацани порішали і шлюс. А чи поїзд вже рушив, чи ще йно на колії – не знати.
 
Цікаво, що про будівництво футбольної школи йшлося не раз. І то мала бути ніби Академія під керівництвом Лужного. Наша. Садовий обіцяв пляцком лягти, але посприяти. І що? І ніц. Потім наш Самопомічний обіцяв дати землю для будівництва житла для журналістів. То був дуже файний хід. Перша кляса – одним махом задобрити цілу громаду своїх потенційних ворогів. Так би потім хто хтів на Садового наїхати, а йому зараз тоті, жи помешкання не отримали: – А гуджа! Стуль писк! Шо ті – на два квадратних метра обчикрижили?
 
Хто б дзявкав!
 
Але й та ідея хляпнула. Така сама доля чекала й виділення землі під будівництво житла для вчителів. І то теж була геніальна ідея. Уявляєте, як така щаслива вчителька приходе на урок і вповідає: «Дорогі дітки, наш пан бургомістр подарував учителям цілу вели-и-ику хату. Тепер усі вчителі будуть жити вкупі, як бджоли. Ану-ну, хто складе кращого вершика про нашого бургомістра?» А потім дітки прибігають до хати і хваляться тими вершиками перед батьками. А батьки: «О-о, то люкс! Замість того, жиби льотати з їдного кінця Львова до єншого, аби привітати вчительку з днем космонавта, можна то всьо здійснити раз-два!»
 
Але і вчителі лишилися з пшиком. Іно донецькі пацани – то єнша пара ґальош. То не вчителі. Ті можуть і за товово взяти і так легонько стиснути, жи очка на лоба полізут. Ая.
 
Старі шпарґали
Якими ми є
 
Аполінарій Маршинський (1865–1929), громадський діяч, фінансист і педагог, відвідавши Галичину у 1889 р., залишив цікаві спогади, у яких між іншим дав характеристику галичан.
 
«Вражала в студентському житті відсутність родинної і хатньої основи, так звиклої для нас: весь час воно тут було, так би сказати, публічним. Учиться студент – в бібліотеці; наш у мансарді‚ простягнувшись на ліжку або на затишному горбочкові Ботанічного саду; їсть тутешній студент у ресторації, в каварні та молочарні, наш – переважно, коли не вдома, то у якоїсь вдови, що дає «домашні» обіди, в «студентській столовці» або у батьків лодаря, якому дає лекції за обід; побачення з товаришем тутешній студент призначає не в себе і не в нього, а десь теж у публічному місці; збирається собі молодь погуляти, випити‚ попоїсти – знов же не у когось з товаришів, а як у нас говорилось, – на невтральному ґрунті: в загородньому садку в ресторації...
 
Того, що у нас водилось – заходити в гості не в показаний час один до одного, на чарку під ковбасу, чи просто, на вогник» – тут я не помічав.
 
Товариська гулянка в публічному місці носила знов таки якийсь инший характер. У нас – складчина або рівний розподіл загальної суми, а як відбувалась десь поза містом, кожен постачав, що міг: той ковбасу, той горілку, той або та – бо поза містом брали участь і товаришки – печеню, пиріжки або ще щось таке з родинної кухні. На бенкетах їли, пили, не розбираючи, хто скільки, часом і забувши, чи є чим платити. Потім мац-мац по кишенях... «Слухай-но, Іване, заплати за мене: я тобі віддам!» В тих «віддам» заходила така плутанина, що жаден римський цивіліст не добився б толку, чи Іван винен Петрові, чи Петро Іванові. Часом хтось урочисто оголошував, що він платить за всіх, а инший знов доводить до відома, що він сьогодні – «на рахунку ґрафа Шереметьєва».
 
Инший вигляд все те мало тут. Мішанини, комунізму не було. Кожен сам за себе. Бенкет проходив порядно, немов по розпису. Коли дозволите таке порівняння, наша молодь в гульбі була розперізана, розпатлана, галичане – защібнуті на всі ґудзики, підстрижені й обголені».
 
І тримаймося того.
 
Львівські Обсервації
http://www.zik.com.ua/ua/news/2009/11/11/204101