Варто було раніше написати про це, та пробило чомусь лише зараз.
Відгриміли бої, пролунали крики, пролилися сльози. Вірні сини та дочки України поклали своє життя за краще майбутнє. Вся Україна оплакувала та ховала своїх героїв. Оберемки квітів та тисячі язичків полум’я свічок вкрили країну… Та й не лише країну – весь світ.
Коли читаєш про повстання в підручнику історії, воно все виглядає якось так, наче ніколи не торкнеться тебе. Ну, було таке. Більше не буде. Але так не буває… Історія повторюється по спіралі. Зрештою, виходить так, що мало не кожне покоління переживає повстання, революцію, злами.
Раніше я завжди раділа, що живу в мирний час, що немає війни, що моя країна вільна. Коли всі ці події торкнулися мене, я просто жахнулася. Мир розпався, наче картковий будиночок. Із завмиранням серця я слідувала за новинами, і з кожною побаченою, кожною почутою звісткою щось важке та тривожне закрадалося в мою свідомість.
Перша смерть на Майдані. Страх охопив мене. Та тоді я все одно ще не розуміла, наскільки все серйозно. За нею друга, третя… Смерть пройшлася Україною та своєю рукою забрала до себе борців за життя.
Я не знала нікого із загиблих. Але з кожною новою звісткою про вбивство сльози наверталися на очі та щемило серце. Ці люди – герої. Кожен із нас має пам’ятати їх і шанувати.
Біля міської ради розвішані портрети загиблих. Стоять лампадки. Щодня люди приносять свіжі квіти. Проходячи повз, я мимоволі сповільнюю крок, вдивляюся в обличчя героїв і дякую їм за їхній подвиг.
У Шевченківські дні в університеті проходив конкурс літературних читань. Надзвичайно багато обраних творів було присвячено революційним подіям. Слухаючи вірші, було відчутно, що декламатори читають від серця. Який дух, яка сила! І який біль… Багато викладачів і студентів не приховували сліз.
Так! Треба пам’ятати! Згадувати, плакати! Але ні в якому разі не забувати…
Ця зима змінила всіх нас. Це була наука на все життя.
Небесна Сотня спостерігає за нами. Живімо ж гідно і пам’ятаймо їхні геройські вчинки.
