Дуже часто датою народження політичного чи громадського руху стає якийсь символічний момент, що співпадає з початком партійного з’їзду, чи публічним проголошенням вождем програми і мети нового об’єднання. Як правило, в такі моменти пафос зашкалює, велич поставлених цілей зриває дах незміцнілим адептам, фотогенічність лідерів затьмарює змістовне навантаження промов. Саме так народжувалася більшість українських політичних партій, виключенням з правила можна визнати лише «Рух» кінця 1980-их. Тим банальніше буде звучати історія створення «Правого сектору», національно-патріотичного руху, що з’явився під час Української Революції Гідності та загартувався в боях, зайнявши одне з чільних місць на політичній карті країни.
 
Від дитинства до зрілості.
 
«Правий сектор» («ПС») було сформовано 30.11.2013 на Михайлівській площі столиці. Причини, з яких на українському політичному полі правого толку існувала на той момент ціла купа партій та рухів, включно з найбільш потужним- ВО «Свобода», ми в рамках цієї статті розглядати не будемо. Так само, як і вивчати помилки «свободівців», що призвели до появи серйозного конкурента в одному електоральному сегменті. «ПС» виріс з об’єднання декількох громадсько-політичних організацій, основними з яких були- найстаріша за віком УНА-УНСО, «Патріот України», «Тризуб», і ще купа всіляких неформальних рухів, не існуючих у вигляді юридично оформлених, але об’єднуючих, як правило, радикально-налаштовану молодь, угрупування футбольних фанатів та тому подібні «клуби за інтересами». Чисельність прихильників цих рухів та угрупувань по всій країні не перевищувала декілька сотень, а можливо навіть і десятків активних членів. Створення «ПС» стало вимушеним кроком, відповіддю лідерів національно-патріотичних рухів, що не покладали великі надії на тодішню парламентську опозицію та розуміли необхідність організації реального спротиву насильницьким діям режиму Януковича, який за допомогою озвірілого «Беркуту» напередодні, застосовуючи абсолютно неадекватну обставинам силу, жорстоко розігнав студентський ЄвроМайдан.
 
Відповіддю на садистський розгін молоді, що намагалася сховатися від переслідування за стінами Михайлівського Золотоверхого Собору, став стихійний мітинг киян, що ввечері вже нараховував близько 50 тисяч осіб. Наступного дня Майдан Незалежності побачить наймасштабнішу протестну акцію в новітній історії України, яку назвали «Маршом мільйонів», і за різними оцінками об’єднала від 500 тисяч до 1 млн учасників. Але це буде завтра. 30 листопада під вивіску «Правий сектор» зібралося півсотні юнаків, озброєних держакам від лопат та дерев’яними саморобними бітами, віком переважно від 17-18 до 25 років. Їхні тренування, шикування у лави виглядали якщо не дитячим садочком, то своєрідною скаутською грою, відомою народженим в СРСР під назвою «Зірниця».
 
Бойове хрещення «Правого сектору» відбулося вже наступного дня на вул. Банковій під стінами Адміністрації Президента. Про ті події багато написано, відзнято фото та відеоматеріалів. Не можна сказати, що «ПС» виступив тоді в сутичках з бійцями Внутрішніх військ та «Беркутом» в якості організованої, керованої сили. Більше того, давно доведено, що початок бійки було чітко спровоковано людьми, які вийшли на Банкову з будівлі Адміністрації, змішалися з натовпом та активно підбурювали протестувальників до насильницьких дій. «Випадковий» навантажувач, який використовувався людьми, що закликали і молодь з «ПС», і звичайних витріщак до штурму, «працював» лише на телевізійну картинку, що пішла в ефір контрольованих тоді владою українських каналів та пропагандистського московського каналу «Россия» під геббельсівські коментарі Д. Кісєльова. І П. Порошенко, і В. Кличко, які намагалися припинити бойові дії, розуміли, що вони спровоковані, але не мали жодного уявлення про реальний склад та наміри агресивно налаштованої молоді, яка втягнулася в провокацію. Результатом стало демонстративне побиття «Беркутом» десятків журналістів, що злетілися фільмувати Історію, як метелики на яскравий вогонь. Під гарячу руку обвинувачення в організації безладів і з боку влади, і з боку опозиції, потрапив Д. Корчинський, колишній керівник УНА-УНСО та лідер партії «Братство», яке занадто часто було поміченим у провокаціях на користь влади ще за часів тандему Кучма-Медведчук та «злитті» квот у виборчих комісіях на виборах 2010-2012 років.
 
Подальше розгортання діяльності ЄвроМайдану, організація набору добровольців до складу Самооборони, умовно «легалізувала» «ПС» в якості окремої 23 сотні. Не зайвим буде нагадати не дуже обізнаному читачеві, що реальна чисельність сотень Самооборони рідко перевищувала 60-70 чоловік. Враховуючи те, що частина бійців сотень протягом грудня-січня перебували на Майдані вахтовим порядком, то іноді сотня могла нараховувати всього лише 30-50 осіб. Але чисельність «ПС», який став своєрідним майданчиком, що об’єднував активну молодь, вже на 10 грудня, коли владою була здійснена «м’яка» спроба розгону ЄвроМайдану, формально нараховувала близько 300 осіб. Поступово «ПС» почав збільшувати свої лави за рахунок прихильників, які не вбачали сенсу у мирному характері протестів, перетворених на дискотеку і молитовні меси.
 
Нездатність парламентської опозиції вийти за рамки мирного спротиву, їхня творча імпотентність у виборі засобів та форм спротиву, тотальне ігнорування Януковичем вимог Майдану, занадто аморфна, наївна позиція Європи та США щодо розв’язання політичної кризи в Україні та зволікання з застосуванням фінансових санкцій щодо керівників Режиму, невідворотно наближали мить силового протистояння. Пауза, присвячена феєричному святкуванню Нового року на Майдані, лише підігріла настрої протестувальників. Бездіяльність вбивала саме в той час, коли ніхто не хотів відступати. Влада прискорила своє падіння, грубо порушивши регламент ВРУ та Конституцію, і продавила 16 січня 2014 року пакет «диктаторських» законів. Вибух став неминучим.
 
19 січня 2014 року стало сакральним моментом, який назавжди розділив історію Незалежної України на час «до» силових протистоянь «Народ проти Влади» та «після». Сутички на вул. Грушевського, що переросли у чотириденний бій, розвіяли існуючі табу та стали моментом перетворення мирного ЄвроМайдану на Революцію Гідності. Спалена колона міліцейських автомашин, масове використання «коктейлів Грушевського», неочікуваний «Беркутом» сміливий, іноді навіть зухвалий спротив, який чинили повстанці, вступаючи в рукопашні бої, повністю змінили характер протестних акцій. Після появи важкопоранених та вбитих майданівців всі мости для відступу були знищені.
 
Чи були всі активісти, що брали участь в силовому протистоянні на Грушевського 19-22 січня членами «ПС»?. Точно ні. Ядро повстанського загону на Грушевського складалося з 300-500 чоловік, приблизно така сама кількість час від часу підключалися до фаєр-шоу. Декілька тисяч активно допомагали будувати барикади,  розбирали бруківку та забезпечували «передову» на Грушевського шинами, дровами, засобами захисту, тощо. Керівників «ПС» не можна уявляти в ролі таких собі стратегів військової операції. Вони стали лише модераторами процесу, людьми які хоч і дуже поверхнево, але намагалися вносити координацію до неконтрольованих і хаотичних дій різних груп протестувальників. Окремо необхідно зауважити- в перші дні протистояння на Грушевського сотні Самооборони Майдану, які були сформовані ветеранами ЗС, воїнами-афганцями, «свободівцями», не брали безпосередньої участі в боях. Вони лише допомагали в забезпеченні, витягували поранених. Імена перших загиблих- Сергія Нігояна, Михайла Жизневського (активіста УНА-УНСО, члена «ПС»), Романа Сеника стали відомими всьому світу і відкрили список «Небесної сотні».
 
Ім’я керівника «Правого сектору», Дмитра Яроша, перевернуло уявлення мільйонів громадян про ієрархію повстанського руху. Ярош вміло скористався ситуацією, в якій популярність опозиційної «трійці лідерів» була підірвана, Рада ВО «Майдан» була приватизована основними політичними партіями і непродуктивна, альтернативні позапарламентські лідери, в т.ч. активісти АвтоМайдану, Громадського сектору, «Демократичного альянсу» не допускалися до керівництва та прийняття рішень тією ж «лідерською трійцею», а більшість організаційних моментів вирішувалося фантастичним рівнем самоорганізації Майдану. Якщо казати відверто, то Ярош привласнив собі і «ПС» частину бойових заслуг, що здобувалися на Грушевського  нереєстровими бійцями Майдану, представниками самостійних молодіжних угрупувань з відверто екзотичними назвами («Воїни Нарнії», «Вікінги»), більшість яких взагалі не входила формально до сотень Самооборони і того ж «Правого сектору». До того ж, зараз варто нагадати, що з початку керівниками «ПС» приблизно на рівних правах було обрано відразу декілька чоловік- лідера «Білого Молота» Владислава Горяніна (Горан), лідера УНА-УНСО Ігоря Мазура (Тополя), одного з провідників «Патріоту України» Олега Однороженка та провідника «Тризуба ім. С. Бандери» Дмитра Яроша. Майдан вимагав лідера і він його отримав з несподіваного боку. Але необхідно разом з тим усвідомити- саме «ПС» цілеспрямовано готувався до подій 19 січня і проводив ідеологічну мобілізацію серед прихильників, вербуючи їх на повстання. Більше того, саме активісти «ПС» були чи не головною рушійною силою, що прокотилася по всім обласним центрам Заходу, Центру та Півночі України, і дозволила місцевим Майданам взяти під контроль обласні Ради або будівлі обласних держадміністрацій.
 
Після боїв на Грушевського країна занурилася в тотальні репресії, організовані владою. Викрадення людей, підпали автомобілів активістів, обшуки та завідомо незаконні судові рішення стали нормою. Чого Янукович точно не очікував, то це нової, ще більш масової хвилі зростання протестного руху і якісної зміни обличь- дівчата-студентки змінилися суворими чоловіками, а також неймовірного росту популярності «ПС». За декілька днів реєстр колишньої 23-ї сотні Самооборони складав вже понад 500 активістів. В регіонах почали стихійно формуватися загони, об’єднані єдиним брендом, який проявив себе реальною силою спротиву. До Яроша нарешті напряму прийшли небайдужі спонсори, які не просто хотіли витрачати гроші на бутерброди і креативні наліпки, а приносили пухкі конверти, цілі стоси бронежилетів, протигазів, шоломів. Вчорашній дитячий садочок, що розмахував палицями на Михайлівській площі, все більше ставав схожим на парамілітарне угрупування. Ярош був ідентифікований відповідними структурами СБУ, МВС та УДО, як найбільш небезпечний ватажок Майдану. По обидві сторони барикад стало зрозуміло- або вони нас, або ми їх. Як і раніше неадекватно сприймали ситуацію лише парламентські опозиціонери. В це важко повірити, але переважна більшість з них, за виключенням Парубія, навіть не знайшла можливості зустрітися з самопроголошеним командиром «ПС». Кажуть, що лише Кличко і Порошенко приходили висловити жаль с приводу смертей активістів на Грушевського. Щодо останнього, то саме про Петра Олексійовича з’явилися чутки, що він почав «підігрівати» революційно-налаштоване крило Майдану.

 
Про що просив Янукович?
 
Ключовим моментом Української Революції Гідності стали події 18-21 лютого. 16 лютого на черговому майданівському Віче «лідери» проголосили про початок «мирного наступу на Верховну Раду». Планувалося, що 18.02 ВРУ буде розглядати питання повернення до Конституції-2004. Те, що відбулося 18 лютого в Маріїнському парку, на вулицях Інститутській та Грушевського з боку ст.м. «Арсенальна» стало наслідком безвідповідального відношення тодішньої парламентської опозиції до організації проголошеної акції. Жодна з партійних структур не забезпечила необхідної масовості. Жоден з нардепів не очолив «мирну» ходу, а переховувався в стінах ВРУ. Більше того, сотні Самооборони, що вийшли на протест, який фактично відразу перетворився на силові сутички, були нечисленними, неорганізованими та діяли без жодних ознак управління чи командування на зразок бойових одиниць.
 
Свідчення по безпосередню участь бійців «ПС» в подіях 18 лютого різняться. Є заяви, що «ПС» чинив опір бійцям «Беркуту», які штурмували Жовтневий палац. Ходять чутки, що саме там вперше була використана гладкоствольна мисливська зброя з боку повстанців. Чи були бійці «ПС» серед сотень, які спочатку були розстріляні в Маріїнському парку, а потім безслідно зникли за кордонами ВВ, «Беркуту» і банд «тітушок», наразі не відомо.
 
Щодо ключового моменту протистояння, яке вирішило долю Революції- Битви за Майдан в ніч з 18 на 19 лютого. Переважна більшість свідків, які вистояли на захисті барикад до 6 години ранку, не ідентифікували хоча б частину захисників Майдану в якості бійців «ПС». Особливо це стосується саме нічного періоду. Декілька свідків, які безпосередньо надавали авторові пояснення, взагалі не бачили впливу організованих структур Самооборони і вважають переважну більшість захисників барикад тієї ночі звичайними пересічними активістами, іноді навіть випадковими, які в основній своїй масі не мали ні бронежилетів, ні металевих шоломів, ні протигазів. Знову ж таки, справедливості заради необхідно пояснити, що після підпалу спецпризначенцями Будинку профспілок, саме там було знищено штаб і основні запаси «ПС»- коктейлі, шоломи, бронежилети. Сам Д. Ярош заявляв пізніше, що особисто захищав тієї ночі найближчу до Будинку профспілок барикаду. Зважаючи на те, що бойові дії йшли в надзвичайно складних умовах, люди, ті 400-500 чоловік, що захищали Майдан до ранку, були настільки втомлені і знесилені, і падали спати прямо на бруківці в якихось 50 метрах від «беркутівських» лав, можна пробачити їм цю проблему ідентифікації учасників бою.
 
На популярне запитання: «Чому серед загиблих чоловіків з «Небесної сотні», які полягли під кулями 20 лютого на Інститутській немає представників «ПС», часткова відповідь буде такою- в наступ на Інститутську пішли якраз неорганізовані повстанці, які не підкорялися чиїмсь наказам. Це було інстинктивне, алогічне рішення на межі справжнього геройства і нерозсудливості. Іншу частину цього ж питання щодо загальних втрат, яких зазнав «Правий сектор» в ті дні, залишимо відкритою для Дмитра Яроша. Пояснення про «високий рівень підготовки бійців «ПС», який дозволив уникнути втрат, не приймаються.
 
Неоднозначно виглядає візит Яроша 20 лютого до Януковича на вул. Банкову, підтвердження якого було знайдено вже після втечі межигірського недофюрера. Не видно логіки в конспірологічній версії про якусь подвійну гру «ПС», але з іншого боку, одноосібність у прийнятті рішення про такий крок, незрозумілий перебіг тієї розмови викликає певні підозри. Скоріше ця подія доводить- або Януковичем була остаточно втрачена керованість ситуацією і він покладав надії на припинення силового протистояння руками польового командира противника, або це була наївна спроба «розводу кошенят» за аналогією з «розводом» парламентської «трійці» яка відбулася вже наступного дня. Стратегам Диванної сотні не варто плюватися жовчу, вже зараз нам відомо, що евакуацію Янукович почав ще напередодні, в розпал бійні, зрозумівши, що коло його підтримки навіть серед силовиків тане з кожною годиною, тому підстав для підозр про «договірний характер» боїв явно не достатньо. Чи може бути причетним Ярош до організації вбивств працівників «Беркуту» і повстанців руками невстановленої снайперської групи? Це тема окремого розслідування, але переважна більшість слідів доводить, що постріли здійснювалися виключно з території, яка контролювалася силовими підрозділами влади. Наявність снайперів в готелі «Україна»- поки що не доведена версія, є лише одне не дуже переконливе відео, яке показує попадання кулі в дерево, що прилетіла до повстанців зі спини.  Не знайдено слідів від куль, які летіли зі сторони Майдану.
 
Паралельно з трагічними київськими подіями в багатьох регіонах країни піднялася нова хвиля, набагато серйозніша в намірах від січневої, на якій активісти повстанського руху, серед яких була велика частина прихильників «ПС» брали штурмом будівлі обласних представництв СБУ, МВС, прокуратури, облрад.
 
Кульмінаційним моментом появи провідника «ПС» перед Майданом став його виступ 21 лютого. Саме в той вечір, коли десятки тисяч людей прощалися з тілами загиблих з «Небесної сотні». Саме в той день, коли «Млявий сектор» парламентської трійці допустив епічну помилку, даруючи шанс Януковичу на продовження його президентської каденції до грудня 2014 року, підписавши без узгодження з Майданом Угоду про розв’язання політичної кризи. Саме в той момент, коли влада Януковича вже ледве висіла на волосині, коли банди проплачених кримінальних солдатів-«тітушок» втікали, полишаючи свої табори на призволяще, а ще вчора вірні силові підрозділи ВВ і «Беркуту» хаотично намагалися вирватися зі столиці. Саме в той день, коли палка̍ промова молодого сотника Самооборони Володимира Парасюка стала останньою краплею, що переповнила чашу народного невдоволення Режимом і недалекоглядності опозиціонерів, і засвідчила, що Майдан вже не зупиниться, доки не змете кримінальну владу. Саме в той вечір, коли народ, відкинувши намагання вийти на сцену багатьох вчорашніх авторитетів, вимагав лише одне прізвище- Ярош. Ярош, який вийшов на сцену в оточенні декількох охоронців та нагадував скоріше команданте визвольної боротьби часів Че Гевари, сказав те, що від нього очікували- боротьба буде продовжена до повного звільнення країни від режиму внутрішньої окупації. Через 4 години потому Самооборона мирно взяла під контроль всі органи державної влади, а через 7 годин перші активісти дісталися Межигір’я. Для «Правого сектора» прийшов час пройти іспит мідними трубами.
 
Швидкість з якою повтікали з України колишні керівники держави, правоохоронних структур та Кабміну, вражала. Нова влада не мала права гаяти час і невідкладно приступила до заповнення вакансій на посадах керівників ВРУ та уряду. Майдан ставив свої вимоги не тільки до принципів формування влади, а і до персоналій, що мали б увійти до оновлених державних структур. Серед них одне з чільних місць народна прихильність віддавала Д. Ярошу.
 
Але, як несподівано для багатьох виявилося, головну скрипку в цій партії почала грати Тимошенко. Немає жодних сумнівів в тому, що саме з її подачі у владу були призначені «її» люди- вкрай непопулярний на Майдані Турчинов, розумний, але теж страждаючий дефіцитом народної довіри Яценюк, відданий Юлії Володимирівні ще з часів президентства Ющенка Аваков, члени уряду Шлапак, Денисова, Продан, керівники областей Тарута, Коломойський, і очільник Адміністрації т.в.о. Президента Пашинський. Вона не зрозуміла до кінця, що саме відбулося на Майдані і в Україні за 3 місяці, і тим більше, не захотіла робити ставку на абсолютно незнайому людину, що претендувала не тільки особисто, а і квотно на розподіл посад у силових структурах і армії. Так «Правий сектор» опинився поза офіційними владними структурами.
 
На противагу цьому шаленими темпами зростала чисельність руху як в столиці, так і в регіонах. «ПС» заволодів вогнепальною зброєю, яка була відібрана в підрозділах СБУ та міліції під час народних штурмів на Заході країни, та зброєю, яку вимушено здавали повстанцям бійці ВВ і «Беркуту», що фактично втікали з Києва до місць постійної дислокації. Вже на середину березня провідники «Правого сектору» декларують майже 10-тисячну армію прибічників по всій країні.
 
Особисті риси лідера «ПС» більше приховують, ніж розкривають співбесіднику його характер. Зовні спокійний, урівноважений, навіть дещо сором’язливий чоловік, що твердо карбує слова своїх переконань. Такою поведінкою він принципово відрізняється від більшості запальних спікерів «Свободи». З перших же публічних промов відкидає будь-які звинувачення «ПС» в наслідуванні нацистській чи расовій ідеології. Більше того, факт, що польовим командиром «ПС» був доброволець, відставний офіцер ізраїльської армії, так само відкидає будь-які можливі інсинуації щодо наявності антисемітських проявів серед прибічників руху. Що казати про образ для «внутрішнього» споживання, якщо команданте Ярош зумів заслужити повагу лояльно сприймаючих Українську Революцію росіян, та навіть спромігся стати героєм епічної балади, написаної відомими апологетами «русского міръа» та чистого «русского рока», фронтменом  гурту «Калінов мост» Д. Ревякіним.

 
«Вартові Революції» чи знахідка путлєровської пропаганди?
 
Те, що відбувалося навколо «ПС» протягом наступних 3 тижнів можна назвати еклектичною сумішшю дезінформації, відвертих провокацій, маленьких патріотичних подвигів, реальних фактів допомоги відновленню Справедливості, помилковими спробами скористатися революційною доцільністю, вигаданих сенсацій та маніпулятивних інсинуацій. З одного боку, «ПС» затьмарив в очах кремлівської кісєльовщини-геббельсівщини навіть «розкручених фашистів зі «Свободи» і перетворився на ще більший жупел для і без того зазомбованих російським ТБ мешканців Сході, Півдня України та Криму. Відеороликами з Сашком Музичком, провідником «ПС» на Рівненщині, мало не лякали неслухняних дітей по всій Росії. Д. Ярош вперше стикнувся з силою віртуального протистояння, гарно організованого «чорного PR-у», який крапля за краплею підточував довіру людей до руху, а також сіяв сім’я сумнівів та відрази. Гірше за все те, що сам провідник руху старанно підливав масла у вогонь, відмовляючись роззброїти своїх людей, а також ідентифікувати своїх прибічників, знявши маски та відкинувши партизанські форми лінчування адептів поваленого режиму.
 
Кожен день, що приховував обличчя активістів під масками, крок за кроком руйнував рейтинг «ПС» як політичного руху. І Київ, і деякі інші великі українські міста заповнили часто неагресивні, але озброєні люди в новеньких костюмах кольору хакі, в чистеньких бронежилетах, саме таких, яких життєво не вистачало на Майдані 18-20 лютого. Штаби «ПС» переповнилися людьми, які по-справжньому не брали участі в головних революційних битвах січня-лютого, але спливли на поверхню, намагаючись вхопити свій шматок Слави. Справжнісінькі бандити, що виповзли на світло вже після закінчення бойових дій, розпочали відверті рейдерські захоплення та пограбування, прикриваючись іменем Революції та належністю до лав Самооборони та «ПС». Все важче ставало відрізняти в численних повідомленнях ЗМІ про захоплення майна корумпованих чиновників влади Януковича хоч і не легітимні, але щирі і безкорисні дії активістів «ПС», від кримінальних злочинів,  які вчинялися перевдягненими в балаклави і камуфляж рекетирами.
 
Видається так, що Ярош бачив бійців «Правого сектору» в якості української версії «Вартових Революції», особливого парамілітарного формування, що забезпечить на перехідний період торжество не юридичного, а істинно народного Правосуддя, підмінить собою в деякій мірі оперативні слідчі органи та стане інструментом тиску на корумпованих членів команди ПР, які у великій кількості залишилися на різних рівнях влади. Але нова влада дуже швидко забулася завдяки кому вона посіла зручні кабінети та м’які крісла.
 
Стало зрозуміло, що подальше вагання з легалізацією руху буде грати виключно проти нього. Цей процес Д. Ярош  почав одночасно на декількох напрямках. По-перше, з числа формальних лідерів «ПС» було усунуто Горана, ватажка «Білого молоту», якого за дивним збігом обставин вже через декілька днів було затримано слідчою групою МВС за нібито організацію вбивства працівників ДАІ на Броварському проспекті столиці 2 березня. Люди, що добре знаються на стані справ у «ПС» ставляться до цієї інформації  з величезною недовірою та в приватних розмовах повідомляють, що необхідні покази з підозрюваних вибивали силою. Недарма розгляд справи в суді про запобіжний засіб зібрав доволі численний мітинг прихильників «ПС». По-друге, Ярош нарешті оголосив про перетворення «Правого сектору» на повноцінну політичну партію на основі існуючої УНА-УНСО, яка анонсувала його участь в майбутніх президентських виборах. По-третє, публічна риторика, символіка «ПС» почала очищатися від незначних, але наявних до того символів, що можна було тлумачити як нацистські чи расистські. Саме «Вовчі гаки», якими лякали останкінські зомбо-канали обивателів Забайкалля, що були властиві «Патріоту України» (Соціал-національній асамблеї), найбільш радикального націоналістичного руху з елементами ксенофобії та расизму, вже не траплялися в символіці «ПС». Кажуть, що щедрі спонсори принесли Ярошу не тільки гроші, але і команду політтехнологів, які почали роботу над створенням нового бренду, не обтяженого старими страшилками, до того ж інформативно спрямовано і на російськомовну аудиторію. І нарешті, сам факт висунення лідера «ПС» кандидатом в Президенти міг би остаточно легалізувати рух і потіснити конкурентів. Але тут з’явився Брат у воріт.
 
Не варто шукати «ПС» серед винуватців воєнної агресії Путіна до Криму. Зрозуміло, що підготовка анексії велася роками. Необхідно визнати, що доволі поміркована риторика «ПС» щодо сепаратистських проявів на Сході на початку березня відіграла в певний момент стабілізуюче значення та пом’якшила емоції, заляканих російським ТБ харківських, донецьких та луганських гомо совєтікус. Навіть відверто бандитський напад бойовиків кернесівського «Оплоту» на офіс «Просвіти» і «Правого сектору» в Харкові не вивели Яроша з емоційного стану рівноваги. Стало зрозуміло, перед нами не імпульсивний ватажок партизанської банди, а політик, що здатен прораховувати на декілька ходів наперед.
 
Ситуація навколо Сашка «Білого» Музичка підірвала довіру до «ПС» навіть з боку активістів-революціонерів Майдану. Публічна, не виправдана ситуацією, демонстрація зброї, риторика на рівні базарного «смотрящєго», а ще більше фактичне схвалення Ярошем та іншими лідерами «ПС» такої поведінки їх представника в Рівному, яскраво висвітила перспективу перетворення революційного контролю за оновленням влади на найгірші зразки «лихих 1990-их». Достойний Революціонер не має права залишатися в пам’яті народу за напівкримінальною клікухою. До того ж, фактична війна, що ведеться путлєровською Росією проти України це не лише війна зброї, фактів та дій. Це війна картинок, сенсів та образів. Відеороликам з Музичком мабуть аплодували стоячи всі члени Совєта Федерацій, що одноголосно освящали окупацію Криму. Кращого інформаційного фону не зміг би створити ні К. Ернст, ні Вл. Сурков.
Але парадокс заплутаного сьогодення в тому, що саме смерть Музичка, яка дуже схожа на замовне вбивство, може повернути Яроша на вершину народної довіри в якості національного Робін Гуда. Якщо тимчасова слідча комісія ВРУ, що розслідує обставини затримання Музичка, виявить ознаки злочинної недбалості під час проведення операції «спецами» з МВС, або ще гірше, підтвердить слова свідків про замовний характер вбивства, інсценованого під невдале затримання, то Майдан не просто отримає гучну відставку міністра Авакова, але і вхопить потужного козира, що змусить нову владу повернутися лицем до тих, кого вона сьогодні маргіналізує та всіляко відсторонює від впливу на процеси в країні.
 
Все тільки починається…
 
Що зможе запропонувати суспільству Ярош-кандидат-в-президенти і особливо тим, хто не підтримував Майдан чи з пересторогою відноситься до націоналістичних рухів? Формування такого типу як «ПС» апріорі не витрачаються на розробку економічних програм чи пошук компромісів з політичними силами інших спектрів. До честі Яроша необхідно визнати, що на протязі 3 місяців Майдану він доволі толерантно висловлювався щодо єдності всіх опозиційних до Режиму Януковича сил. Але в якості кандидата в Президенти під час такої короткої виборчої кампанії йому просто не вистачить часу на пошук союзників. До того ж, необхідно не забувати, що провладна тепер «Свобода» і її кандидат,Тягнибок, зроблять все можливе для нівелювання потенційного росту рейтингу конкурента. Крім цього, необхідно розуміти, що «ПС», як будь-який дужешвидкозростаючий рух, точно стане жертвою «хвороби росту». Без сумнівів, до його лав затесалося чимало випадкових людей, зрадників, провокаторів, «засланих козачків», які ще проявлять свої хижі наміри в критичні для партії моменти. Зважаючи на те, що до кінця 2013 року про особу Яроша, як відомого провідника українського національно-патріотичного руху країна нічого не чула з вуст відомих дисидентів чи ветеранів «Народного Руху», УНП, партій «Собор», КУН та інших, його особа теж викликає чимало запитань. Як ми вже встигли переконатися, агентурою ФСБ останніми роками були переповнені всі політичні та державні інституції України і тому навіть натяк на відсутність публічних даних про біографію дореволюційного періоду теж додасть лідеру «ПС» клопоту. Так само, як і джерела фінансування його кампанії.
 
Не варто апелювати до Яроша щодо його негативного сприйняття вступу України до ЄС і НАТО. Це його тверда політична позиція і вона не пов’язана з агресорськими загрозами з боку Кремля. Праві партії традиційно є «інтровертами» в політиці і не захоплюються ідеями глобалізації, знищення кордонів, розмивання національної самоідентичності та лібералізму у всіх проявах.
 
Президентські рейтинги Яроша скоріше за все прогнозовано залишаться в межах 5%. Але навіть якщо він досягне такого результату, це дозволить йому апелювати до влади в якості рівноцінного гравця. Україні зараз варто боятися не виходу нового гравця на політичний ринок, а маніпуляції навколо нього і «ПС» інформаційних кілерів як у ворожій Росії, так і в самій Україні. Кажуть, що за широкомасштабною кампанією по дискредитації «ПС» в Україні стоять вимоги ЄС і США про необхідність роззброїти українських радикалів. Чи не щодня ЗМІ повідомляють про нові «злочини та зловживання» «ПС». Але щирий подив викликає той факт, що ефективна боротьба МВС та СБУ, яка поширюється на активістів «ПС», слабо стосується численних проявів сепаратизму з боку колишніх та дійсних членів ПР, безкарними залишаються лідери банд «тітушок», які вчиняли злочини в січні-лютому в Києві, і так само продовжують працювати «п’ятою колонною» Путлєра сьогодні на Сході України. Все це виглядає як цілеспрямована акція нової влади по знищенню добре організованого політичного конкурента, до того ж, володіючого зброєю, та готового до люстрації злочинців попереднього режиму не на словах, а на ділі.
 
Якщо лідер, що вийшов на авансцену української політики, привласнивши частину Слави, яку здобували на полі бою пересічні майданівці, зараз хоче вибудувати базис для свого майбутнього, він повинен не експлуатувати пам’ять «Небесної сотні», не вчергове ворушити славне минуле Неньки-України, а творити свою платформу, зрозумілу програму дій для реалізації людьми без масок і темних плям в біографії.
 
Інколи дуже важливі не офіційні заяви. Не пусті задекларовані цілі з партійних програмних буклетів. Не відзняті політтехнологами ролики. Інколи, дуже важливі непомітні неозброєному оку тихі слова, які йдуть з самого серця. Такі як Ярош живуть серцем. Сумнівно, що його прізвище є серед суперагентів ФСБ чи в зарплатному списку жирного олігарха. Навіть попри те, що олігархи зараз щедро фінансують «Правий сектор». Чого варті лише два орендовані поверхи готелю «Дніпро» на Європейській площі під офіс партії. Таких як Ярош використовують «в темну», експлуатуючи його переконання, ідеологічну рефлексію на події та специфічну інформаційну атмосферу навколо.
 
19 січня 2014 року, Дмитро Різниченко, відомий активіст, що колись прикрасив своїм зображенням обкладинку «The New York Times», який має багато близьких контактів як в бойовому, молодіжному крилі «Свободи», так і в «Правому секторі», ще під час незакінченого майданівського Віче, напевне знаючи про плани початку силового протистояння, написав на своїй сторінці ФБ: «Все тільки починається».

 
Саме такі слова весь час повторюють активісти молодіжного «свободівського» угрупування С14. Саме такими словами звертається до світу Дмитро Ярош, презентуючи діяльність «Правого сектору».

 
Тому найбільш очевидною відповіддю на питання «Що саме готовий запропонувати «Правий сектор» і його лідер Україні?» є слово «Війна». Всеосяжна. Тотальна. На два фронти- з зовнішнім агресором та внутрішньою контрреволюцією, частиною якої стала вчорашня опозиція. Через очищувальний вогонь війни «Правий сектор» бачить спосіб остаточного формування української нації, яка пройшовши шлях найскладніших випробувань, змогла б стати самодостатньою та остаточно незалежною.
 
Лише будівельники живуть холодним розумом. Серцем палають воїни. Іноді навіть не замислюючись про ціну, яку необхідно заплатити за гартування нації.
 
©ЦЗ
 
31.03.2014 20:00