Висока вірогідність обрання наступним Президентом України Петра Порошенка та ймовірні результати-наслідки (потрібне підкреслити) цього мають ще й той вимір, що кільканадцять місяців тому, коли рейтинг вказаного кандидата був на порядок скромнішим, я був одним із перших, хто висловлював аргументи про переваги саме цієї кандидатури. І нині, коли президентство Порошенка у навколополітичних розмовах стало майже доконаним фактом, не бачу підстав втішатися своєю «далекоглядністю». Бо кандидат в Президенти, який мав протистояти Януковичу, і кандидат в Президенти за відсутності Януковича, як кажуть – дві великі різниці.
 
Ще до Євромайдану і навіть до «угоди від 21 лютого» реальність була такою, що для перемоги над Януковичем потрібно було знайти йому опонента, який би міг реально протистояти «силовому» ресурсу провладного кандидата –  не лише адміністративно-фінансовому, а й відверто кримінальному. Фактично «вибити» Януковича з крісла могла лише людина, яка не поступається йому впертістю, безпринципністю і матеріальними ресурсами. Інакше кажучи, тут міг спрацювати лише метод «клин клином» і на таку роль видавався придатним лише Порошенко.
 
Попри певну схожість «темпераментів» Януковича та Порошенка, останнього пересічний націонал-ліберал сприймав як «свого». Бо якщо Порошенка (перефразовуючи відомий вислів) «сволота», то – «наша сволота»: він ментально зв’язаний з цим народом й попри те, створював свої статки завдяки вмінню «паразитувати» на цій ментальності, являє собою лише варіант більш успішного «доброго господаря» – в міру ощадливого, в міру метикуватого, в міру нечистого на руку, якому проте не байдужий його авторитет у «громади».
 
Для порівняння: ментально Янукович міг залишатися «своїм» лише для людей з кримінально-совковою ментальністю – на них він «паразитував», проте й намагався стверджувати серед них відповідний «авторитет» (вміння «взяти своє» і готовність «захищати своїх»).
 
За багатьма своїми рисами (і навіть зовнішніми ознаками) Порошенка нагадує «бульдога». Беручкий, рішучий, впертий, корисливий, цинічний, підступний – й водночас обережний, гнучкий, компромісний. Очевидно також, що справжню втіху йому дають не «маєтки», а влада і вплив, в ширшому сенсі – потреба публічного визнання. Не позбавлений нарцисизму, всю свою енергію та амбіції він спрямовує на демонстрацію своєї успішності й (у контексті суспільних очікувань) готовності «віддати себе» чомусь більшому, ніж накопичення багатств.
 
За перманентної монополії на владу, яка культивувалася в Україні за всі роки її існування, Порошенко «без мила» мімікрував в існуючу систему влади, однак постійно витіснявся на задвірки політики, звідки рано чи пізно «повертався». При цьому досвід його вимушеного або добровільного перебування в різних політичних «таборах» показав, що роль «функціонера» його обтяжує – йогу потрібна хоч маленька, але «своя» ділянка роботи, де він міг показати всім, що він ефективний, перспективний, надійний. Саме це визначало його перманентний дрейф до «ліберального» політичного середовища, де він слушно міг очікувати, що своїми талантами «затьмарить усіх».
 
Заради справедливості слід сказати, що амбіції – це не добре і не погано. Потреба «визнання» є природнім мотиватором для будь-якої діяльної людини. Так само природнім є вкладання грошей у політику, яке конвертується в «золото» публічного визнання.  Інша справа, чи все ще потрібний Україні такий «клин» як Порошенко, якщо іншого (Януковича) «вибивати» вже немає потреби? І відповіді на це питання я поки що не знаю.