"Ось вже двадцять років я переконаний, що по справжньому пекучі проблеми роду людського вирішуються в Азії, і більше ніде"

Моя перша зустріч з В'єтнамом відбулася, коли мені було 16 років. Степовичка з найглухішого села широко розплющеними очима дивилася на зібраний в університетському гуртожитку інтернаціонал: монголи, венесуельці, японець, афганці, німці, болгари, африканці і дуже багато в'єтнамців.  В нашому Степу, який заселяли ледь не всі народи Європи, національність нічого не значила. В суворих умовах на межі виживання сутність людини визначається тим добра вона чи зла, працьовита чи ледача, готова допомогти чи ладна втопити. Свою життєздатність довели добрі, працьовиті, готові допомагати. Студентський інтернаціонал вписувався в концепцію степового всеохоплюючого братерського гуманізму.
 
У національному розмаїтті в'єтнамці  виділялися. Вони не пропускали пари, до пізньої ночі сиділи в читалці з конспектами і підручниками, на противагу нам, часто влаштовували зібрання у Ленінській кімнаті. При цьому портрет нашого улюбленого вождя Леніна відправлявся у заслання під стіл, а його місце на стіні займав інший улюблений вождь Хо Ши Мін.
Часом коридори гуртожитку наповнював особливий сморід - смажилися солоні оселедці. Доводилося їм пояснювати, що оселедців не смажать, що редиску не варять, а листя з редиски слід викидати, а не їсти. Хто ж знав, що в їхній випаленій війною країні не їдять досхочу. Там їстівне все, що неотруйне. Голод у багатьох поколіннях, хронічний дефіцит білків і недостатня кількість калорій роблять мірилом життя доступність їжі. Голодна людина жорстка, безжальна, відсторонена від інородців, інакодумців, непохитна у ставленні до чужих і готова віддати життя за своїх.
В'єтнамці прийшли з війни чужими і чужими повернулися у війну. І все ж навіть така віддалена присутність зробила історію їхньої країни небайдужою на все подальше життя.
 
В'єтнам став незалежним ще у 1954 році, але війна за створення єдиної держави тривала до 1973 року, коли згідно з Паризькою конвенцією останній американський солдат безславно покинув цю не переможену землю. Найпередовіші воєнні технології, найпотужніша у світі зброя, найвишколеніша армія не змогли здолати древній народ із джунглів.  
У червні 1976 року Північний і Південний В'єтнам об'єдналися в Соціалістичну Республіку В'єтнам. Дуже скоро молодій державі довелося доводити своє право на незалежність ще одному могутньому ворогові - Китаю. Китай і В'єтнам ніколи не були добрими сусідами, вони воювали завжди.
 
Китай - 9 597 000 кв. км, 1 млрд. 350 млн. чол.
В'єтнам - 329 560 кв. км,              90 млн. чол.
 
Соціалістичні перетворення в економіці В'єтнаму вдарили по китайській общині і вилилися у міжетнічне протистояння, що спричинило виникнення напруги у китайсько-вєтнамських відносинах. З В'єтнаму були депортовані понад 20 000 етнічних китайців, які займалися торгівлею (чисельність китайської общини 1 200 000 чол.).
Китай вирішив провчити  В'єтнам. Весною - літом 1978 року Китай провів операцію "Наньцяо" - виїзд з В'єтнаму 170 000 етнічних китайців - хуацяо. Операція була задумана "для умертвлення живого організму без відкритого кинджального удару і без прямого підсипання отрути" нестачею робочих рук при збиранні рису, на роботах у портах і т.д. Хуацяо розміщували у спеціальних воєнних таборах на території Китаю і готували до війни. Коли почалося вторгнення, вони у перших рядах "народних хвиль" пішли на в'єтнамські мінні поля і під кулеметний, мінометний, артилерійський вогонь ("народна хвиля" - тактичний прийом бою, коли вояки натовпом біжать на ворожі кулемети, розраховуючи, що у противника закінчаться набої або не витримають нерви).
 
29 червня 1978 року В'єтнам вступив до Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і в листопаді підписав договір про дружбу з СРСР, де йшла мова і про ефективні дії з гарантування безпеки обох країн.
У січні 1979 року в'єтнамська армія чисельністю 120 000 чол. вторглася в Камбоджу, де червоні кхмери, очолювані Пол Потом і підтримувані Китаєм, з ідеологічних міркувань за чотири роки знищили 1,7 млн. чол. з 7 млн. населення.
 
Ден Сяопін відвідав Вашингтон (29.01.-05.02.1979), де одержав підтвердження, що США не будуть втручатися в конфлікт Китаю зі В'єтнамом.
До початку бойових дій поблизу кордону з В'єтнамом Китай багаторазово проводив військові навчання у масштабах корпус-дивізія. В прикордонних воєнних округах Китаю були створені ударні угрупування, до складу яких  увійшли: 22 піхотні дивізії, 6 дивізій місцевих військ, 600 танків і САУ, більше 4000 гармат польової артилерії і мінометів, 520 бойових літаків, 211 бойових кораблів і літаків. Співвідношення сил на основних напрямках складало: 4,8:1 за особовим складом, 7:1 за танками й САУ, 12:1 в артилерії на користь китайців.
 
При протяжності спільного кордону близько 1460 кілометрів, існують лише два вузьких проходи між горами і густими хащами джунглів, якими могли рухатися китайські танки і важка техніка. В'єти  мали на цих проходах мінні поля і артилерію з пристріляними квадратами. Швидкий вихід на простори Північно-в'єтнамської рівнини при значній перевазі у чисельності, міг стати вирішальним фактором успіху військової операції. Ця традиційна китайська тактика нападу на В'єтнам майже без змін використовувалася понад 700 років. Китайцям важливо було прорватися, не рахуючись зі втратами.
 
17 лютого 1979 році китайські війська вторглися у В'єтнам, почавши першу в історії війну між двома соціалістичними державами. Командував вторгненням Ден Сяопін. Перший удар двома корпусами був нанесений у напрямку міста Каобанг вздовж долини річки Червона. Головний удар п'ятьма корпусами йшов на місто Лангшон, звідки до Ханоя залишалося 141 км. Третій удар був спрямований на місто Лайтяу. Наступаючі війська 19 лютого захопили Лаокай, 2 березня - Каобанг, 4 березня - Лангшон. Численний навчений резерв був базою для формування нових з'єднань і поповнення втрат, що дозволяло китайському командуванню не зважати на значні втрати особистого складу ( до 2 - 3 тис. чол./добу.) На глибину до 60 км закидалися диверсійно-розвідувальні групи, замасковані під місцевих жителів або в'єтнамських військовослужбовців.
Не зважаючи на те, що значні сили (85 %) в'єтнамської армії знаходилися в Камбоджі, трьохсоттисячна китайська армія наразилася на впертий опір міліції і народного ополчення прикордонних провінцій. Вони спричинила значні втрати в китайських військах і зірвали план блискавичної китайської акції, вони демонстрували зразки стійкості і масового героїзму.
 
5 березня у В'єтнамі була об'явлена загальна мобілізація всіх чоловіків віком від 16 до 45 років і жінок від 18 до 40 років. Терміново почалося перекидання військ з Камбоджі в район бойових дій.
2 березня в "Заяві Радянського уряду" Китай був попереджений, що у разі продовження агресії йому доведеться воювати на два фронти.
6 березня китайське командування почало виводити війська з В'єтнаму.
12 березня на території Монголії поряд з китайським кордоном СРСР почав військові навчання, в яких було задіяно  близько 250 000 чол. особового складу, 2 500 танків, близько 900 літаків.
16 березня Китай повідомив про завершення виведення своїх військ з В'єтнаму (бойові дії тривали ще 17 і 18 березня).
 
За даними Генерального штабу В'єтнамської Народної Армії втрати китайських військ склали 62 500 чол. вбитих і поранених (з них 26 000 вбитих) , 260 танків і бронетранспортерів, 115 гармат і мінометів, 270 автомобілів. Китай назвав втрати - 15 тис. чол. За напівофіційними даними Китаю його втрати склали 22 000 вбитих і поранених.
За китайськими даними втрати В'єтнаму склали 20 тис. чол. загиблих і поранених. В шести провінціях знищено 45 тис. будинків у селах, понад 600 тис. кв. м житлової площі у містах, 350 тис. осіб залишилися без даху над головою, повністю знищено 164 села, 57 мостів, 25 шахт, 55 промислових підприємств.
Зарубіжні експерти називають людські втрати Китаю і В'єтнаму однаковими - близько 20 000 загиблих з кожного боку. Точні дані про втрати обох сторін невідомі.
 
Обидві країни заявили про свою перемогу: В'єтнам вигнав загарбника зі своєї землі, Китай змусив В'єтнам вивести війська з Камбоджі і таким чином послабити натиск на червоних кхмерів. Про шляхи вирішення міжетнічного конфлікту китайців і в'єтнамців ніхто не згадав.
 
"Автомат став надійною і абсолютно універсальною мірою для ідеології, влади, політичної лінії, системи управління. Якщо в багатьох районах В'єтнаму автомат за спиною є майже у кожного селянина, який їде на велосипеді, то висновок з цього можна зробити лише один: озброювати народ може в Азії лише така влада, яка на щоденному мовчазному загальному голосуванні одержує від всіх прошарків суспільства мовчазне схвалення своєї діяльності. Наявність зброї у мас і загальне уміння вести партизанську боротьбу виключає яке б то не було маніпулювання і є перевіркою кожного окремо взятого пункту будь-якої програми."