Росія однозначно признала Україну і її сучасні кордони. Це було підтверджено в:
   - Алма-Атинській Декларації від грудня 1991 року, де Радянський Союз був списаний у історію,
   - Будапештському Меморандумі 1994-го року, запропонувавши гарантії безпеки України в обмін на видалення ядерної зброї з її території,
    - Угоді 1997-го про розташування Чорноморського флоту в портах Криму.
   Угода 1997-го року, продовжена на додаткові 25 років у 2010-му році, санкціонує присутність кораблів Росії в портах Криму разом з присутністю великої військової інфраструктури, включаючи навчальчі полігони, артилерійські полігони та інше. Однак, основні пересування Російських сил вимагають консультації з Українською владою і кількість угоджених військ не може збільшуватись односторонньо.
   Всупереч цих зобов'язань, Росія збільшила свої військові сили в Криму без згоди з боку України. Росія розташувала свої сили за межами угоджених баз, беручи під контроль ключові об'єкти, такі як аеропорти, і оточила Українські підрозділи.
   Дії Росії влаштували простір для про-Російських місцевих влад Криму витіснити законні державні органи України. В правовому сенсі цього достатньо щоб розцінюватись як значний акт інтервенції - дійсно, так як Російські військові частини є задіяними, то це являється військовою інтервенцією.  
                                                                                        Військова агресія?                                                                            
   Чи присутність закордонних військових сил без згоди суверенної місцевої влади порушує міжнародну заборону на використання сили, якщо не зроблено ні одного пострілу?
    Відповідно до визначення ООН 1974 року, використання закордонних військових сил на території держави в порушення угоди, визначаючої їх присутність, являється агресією. Все ж, в діючих умовах, "військова атака", яка є визначним пунктом Статуту ООН для застосування права на само-оборону, можливо, ще не сталася.
    Спочатку, Президент Владімір Путін отримав дозвіл Російської вищої палати парлаленту використовувати сили для захисту етнічних Росіян в Криму (тут помилка Weller - Крим у тому "дозволі" не згадується, а мова йде про всю Україну, прим. Пилипко). Він згодом вказав, що застосування сили для гуманітарних цілей чи для захисту Російської власності ще не сталось. Це може бути необхідним в майбутньому.
   На даний момент, Росія заявляє - непереконливо - що її регулярні війська не втручаються в протистояння і що не контролюють місцеві угрупування які, ніби-то, відповідальні за протистояння.
   Претензії Москви про захист своєї меншини за кордоном не мають підстав. Це був би обов'язок України, перш за все, захищати всіх своїх громадян від заявлених загроз.
                                                                                 Захищаючи "Росіян"
   Коли Угорщина хотіла зміцнити свої зв'язки з етнічними Угорськими меншинами, проживаючими в сусідніх державах, то був сильний опір зі сторони Ради Європи та інших організацій.
   Росія пішла навіть далі в Абхазії і Південній Осетії, де про-Московські сепаратисти були проти Грузинської влади. Росія просто роздала паспорти етнічним Росіянам, а пізніше прикинулася ніби-то рятує своїх громадян від Грузинської агресії. Цей виверт демонструє зловживання доктриною "порятунок співвітчизників за кордоном".
   Ця доктрина порятунку не охвачує іноземців проголошених громадянами головним чином задля силового порятунку. Більше того, це тільки дозволяє переміщення громадян назад до їхньої батьківщини - Росії. Доктрина не оправдує окупацію частини сусідньої держави.
   Москва не може покладатися й на доктрину гуманітарного втручання. Згідно цієї доктрини, держава може втрутитися виключно у випадку надзвичайно серйозної гуманітарної кризи для того щоб зберегти все населення, саме виживання якого є під загрозою. Немає ніяких доказів такої ситуації зараз.
   Якщо така ситуація появиться, то це буде результат інтервенції, яка вже сталася. Більше того, держава, яка втручається дійсно з гуманітарною метою, не має права причинити зміни у статусі території втручання.
                                                                                          Запрошені?
   Російський міністр закордонних справ Сєргєй Лавров також розмахував листом перед Радою Безпеки ООН (насправді це був посол Росії в ООН п. Чуркін, прим. Пилипко), стверджуючи що відсторонений Президент України Віктор Янукович попросив військового втручання.
   Однак, так як пан Янукович втратив ефективний контроль над подіями у країні, він надалі не може санкціонувати втручання. Аргумент Росії що він був незаконно усунений від влади є непереконливим у цьому контексті. Хоч він і не був усунений через довгий процес імпічменту, який забеспечується конституцією України, він був, проте, одноголосно відсторонений парламентом. Він більше не може стверджувати, що представляє дійсного правителя України - народ.
   Однаково, нова Кримська регіональна влада, прохання якої про втручання також було задіяне Росією, не має достатньої правової сили щоб робити такий крок.
   Замість того щоб ще більше використовувати силу агресії, Росія, швидше за все, намагається заставити владу України зробити перший крок. Це б дало їй право стверджувати про право захищати свої війська і етнічних родичів. Тому влада України має добру пораду діяти з надзвичайною обережністю.
   Як доля Південної Осетії і Абхазії продемонструвала у 2008-му році, будь-яка спроба вирішити питання шляхом військової сили, дуже можливо, закінчиться втратою Криму назавжди.
                                                                       "Розлучення під дулом автомату"
   Автономна Кримська територія може дійсно мати право сперечатися за зміну свого статусу. Однак, згідно міжнародних правил (тут використане слово precedent, але не впевнений що так можна сказати - згідно міжнародного прецеденту, прим. Пилипко), Крим не може просто, в односторонньому порядку, відокремитись, навіть якщо це бажання буде підтримане на референдумі місцевого населення.
   Натомість, йому треба почати справжню дискусію про можливе відокремлення з центральною владою у Києві. Альтернативи, такі як розширення автономії, повинні бути розглянуті.
   Міжнародна практика зазвичай старається задовільнити сепаратистські вимоги в межах існуючих територіальних кордонів.
   Більше того, міжнародне право не визнає розлучення під дулом автомату. Крим не може просуватися до можливого відокремлення чи навіть входження до Росії поки Москва контролює цю землю.
   В цьому сенсі ситуація відрізняється від дій сил НАТО у Косово в 1999-му році. Косовські Албанці зазнали величезних репресій і згодом були вигнані військовими Сербії.
   НАТО втрутилося зі справді гуманітарною метою. Воно не окупувало територію в результаті гуманітарного втручання. Натомість, ООН управляла Косово на протязі майже вісьми років, створюючи нейтральну обстановку, в якій майбутнє може бути вирішене. Косово в кінці кінців отримало незалежність, базовану на засадах запропонованих посередником ООН Martti Ahtisaari.
                                                                          "Заморожені" конфлікти
   Звичайно, включення до складу Росії не може статись поки Кремль не погодиться на це. Москву може задовольнити новий статус кво, який додасть Крим до списку "заморожених" конфліктів Східної Європи. Таким шляхом Москва уникнула б звинувачень у більш прямій агресії.
   На протязі двох десятиліть Росія підтримує Придністров'я, яке було фактично відокремлене від Молдови, і Нагорний Карабах, який проголосив незалежність від Азербайджану внаслідок інтервенції Вірменії.
   Для запобігання такої загрози, Заходу требе буде запропонувати такий пакет мір який дасть можливість Кремлю послабити хватку Криму "не потеряв лица".
   Ідея угоди здасться одіозною для декого. Зрештою, Москва не повинна бути винагородженою за свої ведмежі дії. І історичне минуле погане.
   План мирного врегулювання для Абхазії і Південної Осетії, який був підтриманий ЄС (переговори вів Ніколас Саркозі - Президент Франції) у серпні 2008-го року, мав майже нічого кращого ніж ратифікації результатів Російського вторгнення у дві Грузинські провінції. Обидві проголосили незалежність і зостаються під опікою Москви.
   Однак, саме цей приклад робить необхідним досягти справжньої угоди. Якщо не буде знайдена формула відводу Російських сил до їх баз у Криму, уряду України буде важко повернути контроль над цією територією.
                                                                                Погоджуючись на угоду
   Києву також потрібна співпраця Росії щоб зберегти стабільність у інших частинах східної та південної України. Якщо Москва підпалить багаття анти-Українських настроїв по всій східній Україні, громадянська війна можлива.
   Угода між Києвом і Москвою включала б:
   - улагоджений механізм для запобігання інцидентів між протистоячими сторонами  у Криму, і контроль радикальних груп з обох сторін, за участю Організації Безпеки і Співробітництва у Європі (ОБСЄ);
   - зобов'язання України продовжувати виконувати угоду по розташуванню Чорноморського флоту у Севастополі, а з Російської сторони відновлення дотримання угод, включаючи відведення з території додаткових військ і повернення в казарми;
   - гарантії України що вона не торкатиметься існуючих мовних прав російсько-мовного населення - натомість, зобов'язання підвищити і втілити в життя права всіх меншинств України;
   - спільна Російсько-Українська комісія для захисту спадщини Російського Православ'я в Україні;
   - угода втілити деякі ключові елементи перехідних домовленностей, про які домовились 21-го лютого, напередодні втечі бувшого Президента Януковича. Київ міг би подумати чи це було розумно і переглянути рішення про роздачу місць у перехідному уряді ультра-націоналістам. Натомість, перехідний уряд був би якомога більше розширений;
   - перегляд конституції, відповідно до перехідних домовленостей, щоб зменшити президентську владу і розглянути розширення автономного статусу Криму, надання більшого самоврядування для частин східної України;
   - ефективні гарантії проведення вільних і чесних виборів, пропонуючи рівні шанси для всіх партій і громад.
   Більшість з цих кроків не були б поступками зі сторони Українського уряду. Натомість, вони являються стандартними мірами, які приймаються після етнічного конфлікту чи навіть громадянської війни.
   Це може бути єдиним шляхом для Києвської влади зберегти свою країну.
 
   Marc Weller являється професором кафедри політичних і міжнародних досліджень Кембріджського університету і був  радником у великій кількості міжнародних мирних перемовин. http://www.bbc.com/news/world-europe-26481423