У попередній серії: полковник Шерберн посеред білого дня застрелив людину, яка його лаяла. І тоді місто вирішило його лінчувати...
 
Вони подалися до Шербернового будинку, шаліючи та вигукуючи бойові поклики, наче індіанці; всі перед ними тікали з дороги, бо розтоптали б, стерли б на порох, – жахливе видовище! Перелякані діти бігли перед натовпом і несамовито верещали, намагалися шаснути кудись убік; з усіх вікон висовувалися жіночі голови; усі дерева пообсідали негренята; хлопці й дівчата визирали з-за кожної огорожі, а коли юрмище наближалося до них, вони відскакували від огорожі й розбігалися хто куди. Багато жінок та дівчат, перелякані мало не на смерть, плакали й лементували, мов несамовиті.
 
Шалено галасуючи, юрба тиснулася біля Шербернового паркана – у тому гармидері годі було й себе самого почути. Паркан оточував невеличке подвір'я, двадцять футів завширшки. Хтось вигукнув:
- Трощіть паркан! Трощіть паркан!
 
І враз усі почали ламати, нищити, трощити, в одну мить паркан повалився на землю, і юрба хвилею ринула на подвір'я.
Аж раптом Шерберн вийшов на дашок свого маленького ґанку, тримаючи у руці дубельтівку, та й застиг, спокійний і незворушний, не зронивши й слова. Галас помалу стих, і хвиля відкотилась назад.
Шерберн не мовив і слова – він просто стояв та дивився вниз. Тиша була якась гнітюча, моторошна. Шерберн поволі перебіг очима по людях. Зустрічаючись із ним поглядом, декотрі намагалися глянути полковникові просто в вічі, але не змогли; вони опускали очі додолу й знічувалися. Хвилину помовчавши, Шерберн засміявся, тільки якось невесело – на серці було так, немов ти хліб із піском жуєш.
 
Потім він заговорив повільно й зневажливо:
– І як це могло впасти вам у голову когось лінчувати? Просто смішно! І як це могло впасти вам у голову, що вам стане відваги лінчувати чоловіка! Чи ви гадаєте, що, наважившись обшмарувати дьогтем та обсипати пір'ям якусь безпорадну ославлену жінку, зможете подужати чоловіка? Та справжній чоловік легко впорається з десятьма тисячами таких, як ви, коли надворі видно і ви не зможете напасти на нього ззаду.
 
Хіба ж я вас не знаю? Бачу вас наскрізь. Я народився й виріс на Півдні, а жив на Півночі; я добре знаю пересічного свого земляка. Пересічна людина завжди боягузлива. На Півночі вона дозволяє кожному збиткуватися над собою, а вернувшись додому, молиться богу і благає послати їй довготерпіння. А на Півдні один чоловік спинив серед білого дня диліжанс, повний пасажирів, і пограбував його. Газети стільки пишуть про вашу відвагу, що ви зрештою забрали собі в голову, ніби й справді найвідважніші на цілому світі – тоді як насправді анітрохи не кращі за інших. Чому ваші судді не засуджують убивць до шибениці? Бо вони бояться, щоб друзі засудженого вночі не вліпили кулю їм у спину, – і будьте певні, що саме так воно й сталося б.
 
Отож злочинця завжди виправдують, і тоді справжній чоловік іде вночі із сотнею замаскованих боягузів і лінчує негідника. Ваша помилка в тому, що ви не прихопили з собою справжнього чоловіка, – це одне, а друге, що ви не дочекалися, поки стемніє, і прийшли без масок. Щоправда, серед вас трапився один напівмужчина – отой Бак Гаркенес – і якби він вас не підбурив, то ваш запал розвіявся б, і ви пішли б собі звідси.
У вас не було думки йти сюди. Пересічна людина не любить клопоту й небезпеки. Ви не любите клопоту й небезпеки. А тільки-но якийсь напівчоловік – як отой Бак Гаркнес – гукне: «Лінчувати його! Лінчувати його!» – ви боїтеся пасти задніх, боїтеся, щоб не розпізнали, що ви насправді боягузи – і тоді ви й собі починаєте галасувати, і, чіпляючись за поли напівчоловіка, осатанівши, кидаєтеся вперед, нахваляючись таке вчинити, що – ого-го! – аж земля здригнется. Юрба – це найжалюгідніше зі всього на світі; армія – це теж юрба; солдати стають до бою не з вродженою своєю мужністю, а з відвагою, що нею вони заражаються, як пошестю, від свого ж таки гурту та від своїх офіцерів. А юрба, яка не має над собою справжнього чоловіка, – то нікчемна отара. Вам залишається одне: підібрати хвости, піти додому й заховатися по своїх закамарках. Якщо ви й насмілитеся когось лінчувати, то лише коли стемніє, як то ведеться на Півдні; ви маєте з'явитися в масках та прихопити з собою справжнього чоловіка. Ну, а тепер – усі гетьте і забирайте з собою вашого напівчоловіка! – додав він, підняв рушницю і позводив курки.
Юрба враз відринула й розсипалась, а Бак Гаркнес почалапав слідом за всіма, почуваючи себе ні в сих ні в тих. Я міг би залишитися, та не схотів.