Чудеса бувають.
І коли це відбувається саме з тобою, то...
Це тяжко описати, свої відчуття...
Значить, як це було.
 
Заходжу по дорзі в сільпо, а там трохи збуджена купа народу загружається компонентами до традиційного в новорічну ніч кошерного блюда - олів'є, плюс мандарини і шампанське.  
Тиняюся і я собі собі по сільпі в пошуках чи то новорічного щастя, чи то сенсу життя... Проходжу біля поличок, дуже щільно заставлених горілкою. Дуже акуратно, прошу замітити, проходжу.
На самій верхній (здається, п'ятій) поличці стоїть уцінений скотч (що він там робить?). Нормальний скотч, "Глен сільвер". Ностальгічно (бо ми колись його з Славою під смажену телятину...) протягую руку і акуратно так беру крайню пляшечку, навіть не знаю навіщо... Так, подивитися...
А у тих пляшечок на горлі - такий зашморг з круглою блямбою-магнітом. І ото я беру одну пляшечку, так акуратно-акуратно, і тягну до себе. А у нєї ота блямба на шиї - несповідимі путі господні! - якось умудрилася зачепитися за таку саму на шиї сусідньої пляшки.
І ото її так ненароком потягнула.
І вона тупо падає.
Але не зовсім тупо, а як оті з трампліну - крутиться в повітрі...
І це така картина я тобі скажу...
Я таке тільки в кіно бачив, як ото сама верхня пляшка падає і з кожної нижньої полиці увлікає за собою ще трохи скла, причому кількість увлікаємих вниз від полиці до полиці зростає в геометричній прогресії. А вони, що характерно, не просто падають вниз, а ще пускають хвилю по полицям вліво і вправо. А оскільки стоять щільно, то ефект доміно - також як в кіно. Просто не встигаєш дивитися за всім - так швидко і ефектно... Люди підтягнулися, дивляться зачаровано, а я стою в епіцентрі подій з протягнутою рукою, тримаючи пляшку скотча "Глен сільвер"... І відчуваю, що це - мій момент слави; як мінімум - в масштабах окремо взятого Сільпа. І ото, коли все відгриміло, відбулькало і відхлюпало, коли дзенькнув останній осколок скла і настала біблейська тиша, чорна тінь охоронця постала перед моїми очима. І був його погляд немигаючий, було бліде лице його і голос його прозвучав, як крик ворона з підземелля:
- Мужчіна, прідьотся заплатіть... - проскрипів охороець і замахав крилами радикально чорного кольору...
Тут я кінцево зрозумів, що карму я собі десь таки круто понівечив. Може, коли ще їздив на жигулях?..
Я спробував порахувати оті металеві голови-закрутки від пляшок, але це все рівно, що на куликовому полі рахувати шоломи павших воїнів. Вивчати цінники вже не став, бо серце, знаєте, воно у мене таке - балуване...
Залишилося уповати на милість божу. Я смиренно склав свої умілі руки натруженими долонями одна до одної (я бачив таке у кіно "Ім'я рози" по однойменному роману Умберто Еко), підняв очі догори, там де Бог, і невміло, з фальшивим підвиванням, захнюпив:
- Ти, що є на небесах, подивися на це скло, подивися на цю калюжу під ногами - ну і шо, скажеш, шо це також я?.. За что?.. Шо я таке зробив? Давно не був у тебе в церкві? - так зайду, яке питання. І свічку.. ні, дві! А краще - три, всім відразу - і Отцю, і Сину, і Святому Духу... І безбожника Морозова, Миколу Олександровича - нафіг з "кіндела"!.. При чому разом з Лео Таксілем і Амброджо Доніні.
І тільки я оце сказав, як тут зверху - дзелень! - як трамвай, - і стовп світла... В вухах відразу - мелодійні різдвяні дзвоники, і на душі так радісно стало...
Охоронець закотив очі і як закричить несподівано голосом Аделаджі:
- Шалом, православні!.. В смислі - алілуйя, брат!..
Тут у мене за спиною щось так залопотіло, як на звірофермі "Гаврилівські курчата" ... І я ото озираюся - а з неба, прямо з-під стелі сільпа, спускаєтья прекрасна і експресивна, як Анжела Девіс, панянка; на голові у неї - лавровий вінок 583 проби, на пальцях - мельхіорові перстні з бурштином, в якому попадаються дохлі мухи епохи раннього пліоцену, а за спиною у тої панянки - крила, але не такі, як у хароноподібного охоронця, а вже білі - як моя душа (це коли зранку тільки встав, п'єш каву з вершками, цукром і чистою совістю, бо на твоєму рахунку - ні одного гріха... ну, ще не втиг, бо день тільки починається...).
І приземлилася панянка, і дивилася строго-строго, і завмерло все сільпо при її появі... І сказала вона мені, тяжко зітхнувши:
- Бог почув тебе!
- Алілуйя, сцуко! - юродиво екзальтував охоронець.
- Хоча, як на мене, міг би і проігнорувати таку дохлу молитву, - скептично глянула на мене пані. - Але він милостивий, особливо перед святами. То ж, поки ліміт чудес ще не вичерпано, списати оте, - кивнула вона на бите скло під ногами.
- Але ж він тойво... - запопадливо протягнув охоронець, копіюючи виразом очей чи то Горлума, чи то Путіна.
- Списати! - гиркнула пані, і на небесах загриміло - списати!... сати!.. ати!.. и!..
- Єсть! - хвацько, як Швейк, козирнув охоронець, злобно подивився на мене і зник, - тільки сіркою засмерділо...
Я оглянувся навколо - нікого... Ні людй, ні пані, - тільки ароматизована калюжа під ногами, в якій ретельно відфільтрованої води було рівно 60 відсотків.
- В сторонку! В сторонку!..
Захрустіло скло по бетону і в ноги мені ткнулася пластикова швабра.
- Ну, чого став? Проходь вже!.. - прибиральниця ще раз зіграла в більярд своєю шваброю, дивлячись на мене з-під лоба.
- І вас зі святом!..
- Стібаєшся?.. Ну-ну... - ще раз тьмяно блимнула очима прибиральниця.
Десь я вже бачив цей погляд...
Точно, так і є - охоронець...
 
Я подився на скло під ногами і згадав улюблену іграшку свого дитинства - калейдоскоп. Так ось ти який, цвіточік алєнькій!..  
Я ще трохи помилувався своєю інсталяцією і обережно перевів погляд на полицю зі скотчем.
Трохи подумав, і вирішив ще раз ризикнути...
...акуратно взяв пляшку "Глен сільвер", поклав в корзинку і, обходячи по великій дузі полички з коньяком, неквапливо пішов до каси.
А ви кажете - не буває, не буває...