Частина друга: Як Ковпак діду Данилу життя рятував
 
Світлій пам’яті прадіда Чухрая Данила Івановича, справжнього українця із незламним козацьким духом,  присвячується
 
Читати вступну частину та першу частину
 
На відміну від радянських партизан, бандерівці – переважно місцеві уродженці, котрі не могли розраховувати на допомогу якої-небудь англійської чи американської Великої землі, а спирались на підтримку земляків, свої бойові дії та диверсії намагались здійснювати таким чином,  щоб населення при цьому страждало мінімально.
 
Наприклад, якщо справа стосувалась диверсій на яких-небудь місцевих об’єктах, то все обставлялось так, щоб німці такі неприємності трактували, як виробничий недогляд чи недбальство, тобто, якщо горіла електростанція, то від короткого замикання, а якщо вибухав склад ГММ, то в результаті пожежі від недопалка.
 
А вдало провадити такого штибу бойові дії воякам УПА дозволяла надійна і розгалужена агентурна мережа, ефективності котрої могли би позаздрити і енкаведіст, і гестапівці. Ну, а окрім того, на відміну від радянських партизан, які, часто густо втікаючи в лісові нетрі, із легкістю залишали місцеве населення наодинці із карателями, бандерівці за контрольовані ними території билися відчайдушно, даючи можливість поселянам-землякам із родинами, скарбом та скотиною переховуватися в лісах та горах.
 
Як наслідок дотримання такої тактики партизанської війни, бандерівці на кінець 43-го - початок 44-го рр.., спираючись на підтримку місцевого населення, фактично контролювали сотні сіл та десятки районів Західної України....
 
Хоча спочатку місцеві жителі і ставились до ковпаківців достатньо стримано (квітами та хлібом із сіллю, поселяни червоних партизанів не зустрічали), але й в такій-сякій допомозі харчами та фуражем не відмовляли. Упівці ж стосовно радянських колег тримали до часу нейтральну позицію.  
 
Але, після того, як хвацькі ковпаківці провели декілька операцій, що за великим рахунком не мали жодної тактичної доцільності, розтрощивши в прах пару-трійку  слабо потужних  німецьких гарнізонів, націоналісти  пішли з „червоними” на переговори, попередивши, що ті знаходяться на підконтрольній бандерівцям території і поводитися  тутечки, як російський ведмідь на пасіці не гоже.
 
Ковпаківці спочатку поставились до цього попередження скептично і продовжували свою, як їм здавалось бойову визвольну місію в тому ж дусі. Оскаженілі ж німці почали за ковпаківські гріхи відіграватися на місцевому населенні. І тоді упівці влаштували радянським колегам показову головомийку,  добряче потріпавши декілька ковпаківських авангардних загонів.
 
На щастя у Ковпака вистачило розуму не дослухатися до порад деяких своїх заступників, а в першу чергу комісара Руднєва **,  котрі фактично пропонували війну на два фронти – і проти німців, і проти націоналістів, і він відправив до бандерівців парламентарів.
 
В результаті цих повторних переговорів було узгоджено, що упівці безперешкодно пропускають ковпаківців через контрольовані ними території, а радянські партизани не провадять на цих землях бойових операцій без крайньої на те необхідності. Ну, а проведення серйозних вилазок проти німців ковпаківці мусили були узгоджувати із бандерівцями, а останні  в свою чергу зобов’язувались, аби запобігти накладкам, попереджати червоних колег про свої акції. Не виключались і бойові спільні антинімецькі операції.
 
Для координування ж подальшого бойового співіснування бандерівці та ковпаківці обмінялись своїми представниками. В їх числі опинився і дід Данило. Незабаром діда, під час однієї із бандерівських акцій,  прошила дурна німецька куля. От таким чином діду довелось не тільки повоювати у націоналістів, але й затриматися у їхньому таборі десь на рік.
 
Поранення було важке, і дід Данило до кінця днів дякував долі за те, що біда ця трапилась в упівському загоні. Як тільки дід трохи оклигав, хтось із упівців повідомив йому, що по його душу приходили ковпаківські посланці. Але, бандерівці, червоним діда не віддали, мотивуючи відмову його тяжким станом.
 
Втім, їм вже тоді було відомо, що ковпаківське командування із важкопораненими бійцями особливо не цяцькалось. На вимогу Руднєва,  їх не залишали на піклування місцевого населення, як це практикувалось на теренах підсовіцької України, а тягали за собою, прирікаючи таким чином на неминучу смерть. А в екстрених випадках, якщо поранені ставали надмірним тягарем в рейдовому поході, їх просто пристрілювали.
 
Свою ж позицію Руднєв пояснював тими обставинами, що залишаючи на бандерівській території своїх бійців, ковпаківці їх у будь-якому випадку безповоротно втрачали.
 
Справа в тому, що націоналісти незабаром завоювали у пересічних ковпаківців чималий авторитет, і було очевидно, що залишені у них поранені, як тільки-но одужають, увіллються до лав бандерівців. Що, до речі, і сталося із дідом.
 
А пізніше дід Данило дізнався, що Руднєв наказував спорядити за ним ще один, як підозрював дід, ліквідаційний загін. Але, Ковпак, дізнавшись, що у бандерівців залишився саме дід Данило, руднєвський наказ скасував. Так Сидір Артемович врятував життя Данилу Івановичу вперше.
Про те, як він партизанив у націоналістів, дід розповідав скупо, але якщо і згадував про той шматок свого життя, то обов’язково підкреслював: бандерівці були чудовими вояками і вже напевне, навіть по уявленням того часу, не горлорізами.
 
А на початку осені 44-го, напередодні приходу радянських військ сотник Сірий затіяв із дідом Данилом відверту розмову та запропонував тому на вибір. Дід міг залишитися у бандерівців, але при цьому мусив усвідомлювати, що йому доведеться воювати із совєтами, - ні, не з регулярними військами, фронт прокотиться  на захід досить швидко, а, швидше усього, із енкаведістами, смершівцями, міліцією та іншою ГБ-шною сволотою.
 
Ну, а якщо діду не з руки воювати зі „своїми”, то він міг без усяких образ з боку його нових побратимів, податися додому, до родини. При цьому Сірий пообіцяв спорядити діда Данила надійними документами, аби той помандрував додому не партизанськими манівцями, а легальними шляхами. Сірий також порадив діду, якщо той вирішить повертатися додому, дочекатися повернення червоних, аби зайвий раз не ризикувати, перетинаючи фронт.
 
Свою відповідь Сірому дід часто-густо потім  згадував: „Які свої? Свої усі на фронті, а серед гебні в мене ніколи своїх не було, і не буде. Так що лишаюсь.”
 
Але незабаром діда знову поранило, цього разу в правицю. І хоча поранення було не важке, воно все ж таки на тривалий час вибило діда із ладу. Куля пошкодила сухожилля, і дідові Данилу довелося вчитися поратися лівицею. З роками дід все ж таки розробив і праву руку, але тоді в 44-му із нерухомою правицею він почував себе тягарем у бандерівській сотні тому й вирішив рушати додому.
 
Бандерівці, як і обіцяли, забезпечили діда надійними документами, але він від гріха переважну частину шляху все ж торував лісовими стежками та шляхами. І тільки вже десь з Чернігівщини він ризикнув діставатися попутками, зайвий раз пересвідчившись  у підпільних хистах бандерівців та їхньої агентури, котрі забезпечили його бездоганною липою, котра в жодного із чисельних патрулів не викликала і тіні підозри.
 
Повернувшись додому, дід Данило знову  пішов працювати лісничим. А на початку 45-го його викликали до військкомату. Виявилось – для вручення Червоної зірки, що десь заблукала у військових канцеляріях ще із 1943-го року.
 
Потім, військком, запросивши діда до себе в кабінет, почав мучити того питаннями, від котрих за кілометр тхнуло енкаведешним духом: як був поранений, як пощастило вижити, хто піклувався і в кого переховувався від німців, як із окупованої території додому діставався?
 
У діда Данила була на такий випадок, висловлюючись шпигунською лексикою, своя легенда: мовляв, поранили у розвідці, підібрали та виходили місцеві, прізвищ не називали лише імена, село вказав, знаючи, що в 44-му його заразом із мешканцями спалили німці, додому ж досвідченому ліснику та партизану дістатися, „що недужому чхнути”...  
 
Але, розуміючи, що вислухавши за його ж висловлюванням „ці побрехеньки”, гебісти навряд чи заспокояться, і можуть доритися не лише до його партизанщини в упівців, але й до більш ранніх антирадянських подвигів, дід вирішив підстрахуватися і подався у Київ до Ковпака.
 
Сидір Артемович на той час вже двічі Герой, не тільки був відомим, сьогодні б сказали, популярним в народі діячем, але й перебував у певному фаворі у самого Сталіна.
 
Діда, у власному робочому кабінеті члена Верховного Суду УРСР, він спочатку зустрів не дуже привітливо. Але на вечір запросив в гості до себе додому – згадати недавні партизанські часи.
 
В домашніх умовах Ковпак виглядав приязнішим і за чарчиною дід розповів йому не тільки, як воював у бандерівців, але й про те, як і за що вибивав дух із енкаведіст Ройтман, і як колгосп розпускав.
 
Відразу спохмурнілий Ковпак вислухав діда, і після мовчазних роздумів сказав: „Що у западенців проти німців воював, а проти своїх ні – добре. Вірю тобі. І хоча у мене принцип – своїх не здаю, затям – ти мені усього цього не розповідав. Тримайся того, що раніше військкому набрехав. Зайдеш завтра до мене, чим зможу – допоможу”.  
 
А наступного дня у себе в кабінеті Ковпак вручив діду відмінну характеристику на нього ж із власноручним підписом, переліком  усіх придбаних на той момент регалій та з печаткою Верховного Суду УРСР.
 
Правда, вже випроваджуючи діда Данила, в достатньо просторому, аби розмістилися двійко чоловіків, міждверному отворі високопосадового кабінету, зачинивши одні двері, і тільки взявшись за ручку, аби відчинити інші, Ковпак зашепотів на вуху своєму бійцю: „Як хочеш, але цю писульку тільки покажи військкому, хай навіть копію зніме, але не віддавай. Потім знищ. Бо, у випадку чого, сам розумієш, мені теж гаплик може статися. І ці цяцьки не допоможуть...”, і Сидір Артемович побрязкав двома зірочками на кітелі. На тім вони і розпрощались.
 
Дід Данило усе зробив, як домовились. Завітав до військкома, дав почитати „писульку”. Залишити характеристику відмовився, пославшись на необхідність її пред’явлення в інших, більш високих кабінетах, але скопіювати її власноруч військкому дозволив.
 
Після цього тривалий час діда ніхто незручними запитаннями не діставав. Правда, ковпаківською характеристикою цікавились, буцімто для якогось стенду у військкоматі, але дід сказав, що онуки папірець десь заграли, на тому гебешні  посланці до часу не чіплялися.
 
Дід, втім, своєї мовчазної обіцянки Ковпаку все ж таки не дотримався, і характеристику зберіг. І вже через багато років, незадовго до смерті, демонструючи чергового разу пожовклий папір  із гербовою печаткою, не випускаючи її, як дорогоцінну реліквію, із тремтячих від старості рук, дід Данило вкотре  говорив мені із батьком: „Треба ж, усього лише папірець, а життя мені, дякувати Сидору Артемовичу, врятував”.
 
Так Сидір Артемович врятував діда Данила від більш, ніж вірогідної смерті у сталінських таборах, вдруге, а написаний ним папірець вперше.
 
** Звідки виникла легенда про те, що Руднєв буцімто був прихильником тісної співпраці із націоналістами, за що й поплатився заразом із своїм сином Рудиком життям, мені невідомо. Але, за свідченнями діда Данила, усе було як раз навпаки. Вже після війни його шляхи випадково перетнулися із ад’ютантом Ковпака, на ім’я, якщо мені не зраджує пам’ять, Іван. Це вже окрема історія, але цей самий ад’ютант, незабаром після війни знову подався до лісу і самостійно партизанив десь до 57-го року, потихеньку відстрілюючи гебістів, активістів-комуністів та іншу совкову наволоч. Так от Іван розповів діду, що Руднєва пристрелили за прямим наказом Ковпака із-за того, що партизанський комісар погрожував Діду доповісти на Велику землю про його зв’язки  та співпрацю із бандерівцями. Заразом пустили у розхід і комісарського сина, позаяк той був в курсі батьківських намірів. За іншою ж версією, Руднєва із нащадком уконтрапупили бандерівці на прохання все того ж таки Ковпака, А історія про те, як ковпаківський комісар із сином прийняли останній бій у якійсь печері, відстрілюючись до останнього набою від цілої орди фашисті, що невідомо звідки з’явились у лісових нетрях, не більш ніж красива казка, вигадана небезталанним  сценаристом та письменником Вершигорою.
 
                                                                                                  Далі буде...
 
Валерій Семиволос,  Харківська обл., село Губарівка, 2008-2012 рр.