Не могла, колеги, не поділитися одним враженням. Хоч і не пятниця.
Воно і не імпресінг, і не імпритінг, і не всяка така психолабуда, типа інсайту... Не знайду вдалої наукової назви.
Найкраще – враження, бо вразило і освітило у свідомості шлях, яким іде і падає країна.
Вопчім, так. Іду я з роботи, вся така задумлива, вся поглинута співпереживанням з внутрішнім світом моїх пацієнтів-клієнтів. Попереду йшов хлопчик, такий собі пацанчик років вісьми-девяти, розмовляючи по телефону. Передаю його розмову (з його, зрозуміло, боку) з максимальним збереженням лексики і інтонаційної пунктуації. Схоже, що розмова точилася про двійку з математики, а говорив з мамою.
"- Так а что же она, дура, блин, хочет? Я же написал все задачи, блин!..
- Ну и что, что неправильно? Блин, сколько задач, дура, задает, две страницы, блин!.. я нашел такие задачи в интернете, блин!
- Да такие же!!! Ты не шаришь, блин, в интернете! А там задачи!..
- Ну и что??
- Я ВСЕ ОТВЕТЫ НАПИСАЛ!!! (у голосі - істеричні нотки, пацанчик почав зупинятися, увесь тіпатися і стукати ніжкою об асфальт). Дура она, блин, говорит, неправильно! Ну и что, что неправильно, я же ВСЕ написал!! И у Вовки так же, бли-и-и-н! А она, дура, говорит, что неправильно!!! Две страницы, блин! У-у-у-у!....
- Задолбала, блин, дура она, блин, и Вовке, блин, тоже сказала неправильно!
- Две страницы, дура! Блин, две страницы, весь вечер, блин, как дурак!.. И Вовке, блин, двойка!
- Сама проверяй, блин, я не собираюсь! Две страницы! Я, блин, все написал, дура, не понимает, дура, блин!
- И Наташка дура! Ну и что? Ну и пусть... . И Эдик дура... дурак! Ну и пусть!..
- Не буду! Не буду! Блин, не буду!!! И не надо!..
- И она тоже дура! Мне оно совсем не надо все это абсолютно и нафиг, блин, что я - дурак?!..
- Ну и что??? (істерика вже маніфестує, видно навіть ззаду, що вуха червоніють від праведного школярського гніву).
- Задолбали вы все!!! Ну и не надо!!! Блин! И не надо! Блин!.. И без плейстейшена обойдусь!!!..."
І такий діалог триває добрих десять хвилин.
Потім мобілка летить в траву обабіч асфальту, пацанчик щось бурмоче собі під ніс, потім піднімає телефона, бібікає ним і повертає у провулок. Його писка я так і не побачила.
За мого дитинства я знала від батьків і бабусі: вчитель розумний, він все знає, він завжди правий. Він Вчитель. Він – ніби батьки твої, поки ти в школі. Сумніватися і, ГОЛОВНЕ, ображати Вчителя – негоже. Як сказали б зараз – западло.
Ця замальовка – одна з багатьох з тих ситуацій, які можна спостерігати зараз часто. Не беруся (не те, що немає сенсу, а просто те – окрема тема) аналізувати, чому так складається. Якби не побачила подібне вчора (теж школяр верещав, що "училка – дура") і сьогодні вдруге, а вже у підїзді нашого будинку - втретє, і не чула часто від дорослих у присутності їх дітей – "вчителька – дура", не стала б і писати про таке. Вже звичне.
Здається, такі епізоди – симптоми недоброго. Це ознаки тотального виродження суспільства. І справа не тільки у зниженні престижності вчительської праці чи втрати професіоналізму школою, чи того, що диплом і освіта стали взаємно незалежними одне від одного… . Мова взагалі не про школу.
Щось недобре відбувається з людьми і країною в цілому. Смердить, повторюся, виродженням.
Господи, яке щастя, що нашим дітям ми передали відношення до знань таке, як наші батьки нам. Що з першого дня наш син знав - його вчителька найкраща, і слухати її треба, як тата і маму. А з першими вчителями йому дійсно пощастило, що є, то є.
Моєму синові сьогодні - 25. І на моє йому поздоровлення він написав:
"Я вас дуже-дуже люблю! Дякую за те, як ви мене виховали. Без вас у мене нічого б не було. Я радий, що саме ВИ мої батьки!".
Ні разу за всі роки він не сказав жодного недоброго слова про школу, про вчителів, про навчання. А про ліцей згадує, як ми про студентські роки. Ми виховували у ньому повагу до знань.
Перепрошую, якщо трохи "сумбурно". Це не імхо, це я просто ділюся враженням.
