Сиджу, ганяю гами на клавіатурі, періодично кидаючи пів-тверезий погляд  на партитуру монітор. Подивився новини з Москви і якось самі собою полилися вірші... :
 
Байрам-курган! Как много в этом звуке
Для сердца русского слилось!..
 
Але ото два рядка – і застопорилося... Відклав, думаю - потім допишу.
Ну, тиняюся далі нетом і, ясен пень, заходжу на дд – а може яка розвага достойна під вечір, щоби під каву з фісташками? Шо б да – так ні. Але око зачепилося за фразу „відкритий лист”. Воно, правда, не зовсім щоби „відкритий лист”, бо пише львів’янин, а тому – „открытое письмо”. Львівяни - вони такі, листи не пишуть а тільки пісьма.
Перечитав того пісьма і думаю: то мене не стосується, то – „журналістам”. Бо „журналіст” - це хто? Правильно, - той, хто пише за бабло. А якщо даром – то це не журналіст. Даром – це по любві! А от журналіст – то за бабло, бо проститутка.
А ще є дописувач. Хоча хто там за ким дописує?.. Також дурня якась...
Загалом, прочитав я того пісьма. І таке якесь подвійне відчуття: от був би наїзд на висотників – підписався б за висотників, а за журналістів... начебто і самі мають клави під рукою, захочуть – відмажуться. Але, як каже містер Майкл Щур - є одне „але”. А саме: не можна, каже „галычанын”, критикувати опозицію, бо то є, практично, наша священна корова - може їсти що хоче, може ходити куди хоче, може гидити де завгодно. І якщо опозиція десь нагидила, то вказувати їй на це – то є верх непристойності. Так от, як казав Мурзік – „...різні случаї єсть”. Абсолютно різний соус у блюда „критика опозиції”, коли його готують Чаленко і Лосєв. І до тих пір, поки є такі критики як Ігор Лосєв, існує слабка надія, що опозиція буде змінюватися на краще (чую цинічний сміх в залі...). При чому в тому сенсі, в якому потрібно нам, хто не кормиться біля практичної політики.
Особисто я вкрай негативно відношусь до того ж Яценюка і можу пояснити чому. Заперечень по суті я не чув, тільки щось на кшталт „не наразі критикувати...” А коли? Відсутність критичного ставлення допомагає політиці гнити з непристойною швидкістю. При чому це стосується будь-якої політичної сили. Коли я питаю фанів Свободи: а що спільне мають намір будувати Фаріон і Звягільський, на мене починають дивитися відсторонено-загадковим поглядом лемура: тат ти шо!.. то є велика політика!.. їм видніше!..
Та ясен пень, що видніше...  Але ви мені просто поясніть: це Фіма ділиться досвідом використання подвійного громадянства чи Фаріон його охмурила і зробила адептом українського націоналізму?
Так от: на даний момент мене вже не дуже парить янукович зі своєю регіональною бандою, тому що є певні закономірності розвитку економіки і суспільства, які скинуть цю „правлячу партію”; натомість мене цікавить: хто прийде їм на заміну? А можна і так поставити питання: кого вони підготують собі на заміну?
Що практично вони мають намір робити? Яких депутатів приведуть у парламент? Знову безграмотних і тупуватих бізнесменів, як той же Скосар? Чи ви дійсно вважаєте, що не треба заважати „скосарям” керувати країною?  
 
П.С.  До речі, бачив ролик, де Майкл Щур тролив „Бандерштат”. І нічого, нормально...    
 
П.П.С. А ще таке питання: а ті, хто працюють на заводах Ахметова, Пінчука і далі по списку, чимось принципово відрізняються від журналістів? Адже вони заробляють хозяїну бабло, з якого потім і оплачують медіаресурси.