Знаете ли Вы какая статья за сегодняшний день стала лидером на Линкодроме? Не знаете? Так я вам скажу "Челябинские туристы в Польше избили медведя по полусмерти "http://linkodrom.com/links/102106.htm. Ее лайкнуло и прокомментировало максимальное количество посетителей.....
Лично у меня сразу после прочтения возникла только одна мысль - фейк.
WOODWOOW.
* * *
За великим рахунком Ровський був самим звичайним мужиком. Звали його, звісно, Вася. Тисячі таких, каліброваних тілом і духом, розкручували в сіруватих ранкових сутінках турнікет прохідної челябінського металургійного комбінату. Якщо дивитися зверху, то картина була сюрреалістична: в горловину прохідної подавалася суцільна людська маса; вона, коливаючись, затягувалася пластифікованою пастою в отвір, де стояв секатор вертушки. І вже ось цей самий секатор зі звуком металевих щелеп кремсав своїми лопастями ту пасту, відриваючи від неї окремі атомізовані елементи, щоби пізніше, кожен на своєму місці, вони знову об`єдналися у строго функціональні, як вітаміни, молекули.
Челябінський металургійний був не просто виробничою базою – це був, практично, колективний егрегор; попадаючи сюди ти мусив стати таким, як всі, або - зникнути звідси.
Ровський став таким, як всі – йдучи після роботи в душову, автоматично загрібав рукою стружку від токарного станка, пресуючи її долонями в мочалку, при нежиті полоскав хворе горло електролітом, в робочій столовці щедро поливав холодну асфальтоподібну перловку редукторним мастилом, а після обіду сонно колупався в зубах електродом, зацікавлено вивчаючи ватні штани штукатурниць.
Втім, Ровський навіть на фоні своїх братів-металургів дещо виділявся своїми рубленими шкафоподібними формами. Напевне, йому би органічно підійшла роль Собакевича.
Можливо саме через це колеги дали йому сакральне кельтське ім`я – Дуб. Бо оте його рідне „Вася” якось не дуже тулилося до квадратичних форм. То ж його так і звали – Дуб Ровський.
Була у Васі–Дуба одна характерна і досить небезпечна для навколишніх риса – він не любив, коли на нього „ричали”. Свої то це знали, а от чужі – ті іноді попадали в халепу. Одного разу таким „чужим” випала доля стати його новому майстрові – Юліану Сігізмундовичу. Юліан Сігізмундович, нещодавній випускник якогось провінційно-невідомого для Гугля вузу з залізоплавильним присмаком, був, по суті, пацаном інтелігентним. Але тут йому несподівано захотілося стати крутим челябінським майстром, який на раз-два „строїть” крутих челябінських мужиків.
Власне, цього йому захотілося після того, як він проходив стажування на сусідньому участку. Там одноосібно правив місцевий... навіть не скажеш хто: авторитет?.. монарх?.. барон?.. - у всякому випадку не звичайний майстер; звали його – Міхалич.
Той Міхалич сам відпахав років двадцять металургом, і майстром став, не маючи освіти, під кінець своєї робітничої кар’єри. Напевне, Міхалич все ж таки був авторитетом – в „харошом смислі”, звісно.
А ще Міхалич не був зроблений, як всі нормальні люди, себто тими ж методами і з того ж матеріалу, а, скоріше за все, був викуваний десь у грубій сільській кузні – з деяким порушенням пропорцій, кривувато, без найменших натяків на естетику, але – дуже міцно. Такий собі монолітний шматок чорного кованого заліза. Міхалич відчував, що у нього „тяжка рука”, тому бив він рідко. Так, іноді клав руку на плече і короткими точними епітетами обмальовував опоненту небачені горизонти для екстріму...
...Юліан Сігізмундович, як будь-який самовпевнений салабон, не мав уявлення, що це таке – відпахати років двадцять п’ять металургом. Він не знав, що метал якимось метафізичним образом дифузує в організм, накопичуючись там роками.
Зате він був спортсменом – ходив на якесь модне азійське бойове мистецтво (чи то фен-шуй, чи то караоке...). Звісно, в купі з кіношною промивкою мізків про Брюса Лі і Джекі Чана це добавляло самовпевненості, але позбавляло адекватності.
...Дуб Ровський сьогодні запізнився, бо спав біля стінки. Не набагато запізнився, але ж кінець року, а у начальства, як відомо, в цей період стоїть задача – економія фонду тринадцятої зарплати. Ровський вже отримав пістон на прохідній, потім – в табельній, що й так опустило загальний рівень Васиної толерантності до червоної критичної риски; і от тепер у нього над душею отут, прямо в роздягалці, стоїть новий мастак – Юліан, блін, твою мать, Сігізмундович. Якби він ще тупо стояв мовчки, то ще нічого, терпіти можна. Але ж він, сцуко таке, говорить всілякі слова, нанизуючи їх, як намисто, у довгі і нудні речення – про нечисту робочу совість, про прєдану Родіну і про адміністративно-фінансову анатему, яку він, Юліан, накладе на Васіну голову. І голосно так говорить. Вслух. Націлившись прямо у Васю. І ось ця звукова хвиля, піднята Юліаном, неквапливо побившись головою об всі ДСПешні ящички, зацвілу стелю і мокру слизьку підлогу, утворивши пристойну реверберацію, доносить всі до єдиного слова Юліана до Васіних вух, де все це нервово перезбуджене дрижання повітря вмикає якийсь осцилограф, чи барограф, який, здригаючись, вишкрябує на Васіних мізках рвану лінію, несумісну з поняттям душевної рівноваги у даосизмі.
Вася, по кличці Дуб, не дивиться на мастака. Він мовчки сопе і зосереджено переодягається. Юліан Сігізмундович, захоплений своєю адміністративною піснею, як весняний соловей, не помічає цього специфічного сопіння, не відчуває зростання градусу і тиску. Юліан, наївна душа, вважає, що мовчазне сопіння – то є своєрідний фонемічний прояв мук робочої совісті, що, в свою чергу, є результатом його вербальних потуг по перевихованню окремо взятого члена трудового колективу - Васі „Дуба”. Залитий по самі вінця героїчно-батальними емоціями, він не помічає, як поступово переходить на Crescendo. Це вже був явний перебор. Прозвучала Васіна сакраментальна фраза: „Не ричи на мене”. Ті, хто добре знав Васю, зрозуміли, що це – останній попереджальний дзвоник.
Колеги, що були присутні при цьому, казали, що Вася „Дуб” в цей час якраз шнурував катанкою свої робочі черевики. Якось він так необережно смикну за кінці катанки, щоби зав’язати вузлика, катанка й порвалася...
Потім Вася щось таке говорив Юліану – здається, про плавку, куди він буде заливати розпечений метал пану Юліану. Той нічого не відповідав Васі „Дубу”, бо асфікція не сприяє веденню діалогу на паритетних умовах. Він тільки старанно кивав, з жахом наводячи плаваючий фокус на залиті кров`ю Васині очі. Коли Вася виговорився (на щастя Юліана, у Васі не багатий словарний запас), то трішечки послабив свої пальці. Повітря засвистіло через тонкий отвір в горлі, як з пробитої камери, і у Юліана появилася можливість найщиріше запевнити Васю у повній своїй лояльності до його шановної особи. Звісно, з переліком тих маленьких матеріальних проявів лояльності, які він може собі дозволити. Прозвучали слова „премія”, „поляна” і „турпутьовка”, (як передовику виробництва). „Куди?” – перепитав Вася. „В Польш-ш-шу”, - змією прошипів Юліан.
Вася мовчки кивнув і відпустив інтелігентну шийку. Юліан безхребетно розпластався, наче недбало кинуте на підлогу пальто.
...Вагон, повний різномастих передовиків і передовиць, віз Васю з Росії в Польщу. З любов`ю.
В купе, окрім нього, ще був один мужик з Челябінська і двоє передовиків з Нижнього Тагілу – Вован і Гена. З ними було весело; нижньотагільці дали зрозуміти, що не перший раз їдуть за бугор. „Всьо будєт Тагі-і-іл!..” – запевняв його Вован. Відчувалося, що в цьому йому можна вірити на слово.
До Польщі доїхали, практично, без пригод –лише два рази сміху раді смикнули за стоп-кран і на якійсь станції копняками погнали провідника за водярою, бо у того вже закінчилася.
Польща зустріла Васю тишею і спокоєм провінційних міст і небаченою до сих пір чистотою.
Вася зустрів Польщу пост-алкогольним синдромом.
Цивілізаційний обмін відбувся.
Що цікаво: давно відмічено, що деякі туристи, особливо мешканці всіляких грандіозних промзон (непристосованих для життя в принципі), попадаючи вперше закордон, впадають в депресивно-тривожний стан. Вони не можуть самі собі пояснити причини цього роздратування. Між тим це звичайне не сформульоване формально усвідомлення того, в яких умовах проходило його власне життя. Чому?.. За що?.. – задається він питанням і не може знайти відповідь. Він згадує роздовбані вулиці і загиджені тротуари, згадує різнокольоровий дим заводських труб, згадує похмурі наелектризовані лиця своїх співвітчизників і гидливо-зверхні погляди ментів, згадує той психологічний стан перманентної готовності відповісти агресією на агресію, якого він зміг позбавитися тільки тут і лише на третій день... Що називається – попустило...
А ще іноді появляється немотивована лють до цих – ситих, спокійних, ухожених, що спокійно кидають свої авто не запертими і тихо попивають каву на відкритих терасах. Він відчуває, що в цьому є якийсь кайф і навіть спробував якось відколотися від своїх, щоби посидіти отак за кавою. Каву попив, але кайф не піймав. Не відчув, в чому його суть. Тоді він зробив логічний висновок – то все дешеві понти і випендрьож перед простими і класними пацанами, як от Вася.
Напевне, саме з цього моменту місцеві почали глухо дратувати Васю. Відчуття тої невидимої стіни, яка назавжди відокремлює його і таких, як він, від ось цього розміреного життя з традиційною ранковою кавою, - це відчуття почало розвивати своєрідний комплекс мешканця гетто, людини іншого сорту... Кінцево добило Васю те, що місцеві, як вияснилося, взагалі не цікавилися його великою Росією. Вони навіть не знали, що таке Челябінськ!.. Якось він зі своїм пивом підсів до компанії місцевих – для встановлення дружніх стосунків на міжнародному рівні і донесення в їхні вуха чисто конкретної правди про миролюбну політику Путіна. Контакт не відбувся – місцеві були нової, пост-совкової формації і майже не розуміли його челябінський діалект; він, в свою чергу, не зміг розшифрувати „братню” слов`янську мову. Вася зумів тільки повідомити, що прибув на контакт з Челябінська. „Челябінськ?..” – перепитав один з місцевих, на що другий йому відповів: ”То є за Львовом.” Третій відразу поправив: „То є за Москвою!” На що перший відреагував досить збуджено: „Матка боска!.. То є Китай?..” Третій на це відповів досить дипломатично: „Поки що – ні”.
Вася зрозумів, що не доб’ється від них того, чого так добивався Костя Остен-Бакен від Інги Зайонц – себто, взаємності, і повернувся назад до компанії славних і зрозумілих його душі нижньотагільців – Гени і Вована. От, класні пацани!..
З того моменту Дуб Ровський кінцево зрозумів, „Запад є Запад, Восток є Восток”. Звісно, не в такій конкретно формі, бо вечірні серіали (основний канал інформації про всесвіт) про Кіплінга по російському ящику не демонстрували. Але по суті він відчув саме це. І буденна для російського телебачення сентенція про злобний „Запад”, який завидує, а тому не любить Росію, сентенція, в якій рельєфно випирав віковічний ментальний антагонізм Московії по відношенню до Європи, наповнилася для Васі вагомою емоційною конкретикою.
Відтепер, грюкачи своїм стаканом об стакани Гени і Вована, він згадував недобрим словом (а то й двома...) і Катинь, і Смоленськ, і все, що було хоч якось пов’язане з Польщею. При цьому не забував випити за здоров`я як Мінібаєва з Пожарським, так і Суворова – адже ті накостиляли пшекам...
Загалом, Вася поступово „заводився”...
В ньому, на противагу провінційним комплексам, почав прокидатися отой ординсько-імперський суворовський солдат, предметом гордості якого є жорстоке придушення повстання Костюшко. Це була віковічна жорстокість звіра в клітці. Не знаючи, що таке свобода і не маючи можливості добитися її для себе, він ненавидів будь-який прояв свободи чи навіть бажання цієї свободи у інших народів. Відповідно, його підсвідомо дратували й реальні плоди суспільства вільних людей.
Вася – „Дуб” Ровський поступово заводився...
Якось йому навіть захотілося дати в морду одному пшеку офіціанту – той надто ввічливо посміхався, приймаючи замовлення і Васі здалося, що пшек над ним глузує. Ну, а чим це можна ще компенсувати, як не в морду?.. А тут ще нижньотагільські пацани так прикольно розповідали, як вони рік тому відбуцкали одного такого офіціанта прямо на варшавському стадіоні...
Але на той раз Вася надто мало випив, а офіціант поводився надто ввічливо і не дав такого поводу.
На виході з того пивного генделика до Васі причепився якийсь рекламний клоун у костюмі кота з пакетиком котячих сухариків в передніх лапах. Вася понуро обійшов його, тримаючи руки в кишенях, з потаємною надією, що той не відчепиться... Клоун не відставав; періодично натренованими рухами він хвацько кидав ті сухарики собі в пащеку, голосно плямкаючи від кайфу, а потім пропонував зробити те ж саме й Васі, пхаючи йому це під ніс. В один з таких моментів Вася невдало повернув голову і кіт таки тицьнув своїм сухариком Васі в носа. Цього було достатньо. Вася вхопив кота за хвіст. Той, як і належить коту в таких випадках, несамовито заверещав і почав крутити пальцем біля голови. Вася підтягнув кота до себе... Блаженна посмішка, мов сонячний зайчик, блукала Васіним фейсом – накінець-то!
Тут з генденлика вивалився Вован; миттєво оцінивши ситуацію, він проревів свій бойовий клич: „Тагі-і-іл!..”, і снайперськи метнув у котяру пивною банкою. Якісне німецьке пиво вже в процесі польоту видало на-гора ніжно-жовтувату піну. Кіт, почувши короткий зразок мови нападників, миттю ідентифікував їх національну належність і так же миттєво вирішив, що краще залишити в руках азійських агресорів хвоста, аніж живим попасти їм в лапи. Так і зробив...
...Вася з деяким розчаруванням крутив в руках поролонового, обтягнутого сірим авізентом хвоста. Таки втік, гад!..
Компанія розтягнулася на всю ширину тротуару, святкуючи свою маленьку перемогу. Гримуча суміш пива, водяри і адреналіну вимагала продовження банкету. Під`їхав автобус. Їм байдуже було, куди їхати, то ж сіли. В автобусі неквапливо доганялися пивом. На кінцевій вийшли. Якийсь парк... чи ліс... А, пофіг! – вирішила компанія, тим більше, що Вован по-хозяйськи захопив з собою чим догнатися і чим закусити. А тут – природа! Все було в касу.
Зайшли в лісок, знайшли не загиджену поляну. Власне, тут всі поляни були не загиджені, тож зупинилися на першій.
Це, напевне, був самий класний вечір за всю поїздку – ніяких тобі поляків з їхньою довбаною кавою, ніяких тобі полячок... гм... з їхньою довбаною кавою... Можна побазарити з пацанами по-людськи, можна анегдота неквапливо викласти по-людськи, а не озиратися – чи нема тут поблизу пшецького мента.
Ну, давай, пацани, за Росію!
День-дзень...
Глюк-глюк...
Плям-плям-плям...
Харашо-о!..
Бля-бля-бля...
Мать-мать-мать...
Васю трохи розморило... напевне, від свіжого повітря. Кажуть, що дехто умудряється від нього п’яніти, - оце економія!..
Вася „Дуб” Ровський навіть закимарив...
Розбудив його чийсь незнайомий голос поблизу. Слів Вася спросоння не зміг розібрати (от вже ця пшецька мова!..), але сама інтонація йому не сподобалася. Вася прокліпав очима і глянув у той бік – там стояв ще один рекламний клоун, тільки вже в костюмі ведмедя. Стояв і гиркав на Васю, зображаючи з себе справжнього ведмедя. „Ти на кого хрюкаєш, бидло?” – піднявся Вася, відчуваючи знайомий мідний присмак, як це часто у нього бувало перед мордобоєм. „Ну, давай, як мужик з мужиком! Чи може ти, чмо, тоже чухнеш звідси, як та котяра?”
Вася „Дуб” Ровський не став чекати, поки клоун відповість йому щось притомне. Вася вдарив, вклавши в цей удар всю свою генетичну лють до цієї чистоплюйської цивілізації...
Ну, і пацани з Тагіла також добавили свою порцайку...
Отак все це було. І це – чиста правда!..
* * *
Ну, а те, що на фото внизу – то вже зовсім інша історія...
