В такий же день, 24.08, тільки два роки тому, на кожному перехресті біля університету Шевченка стояв ланцюг ментокрилих херувимів, які допомагали бабусям перейти через вулицю.
 
А трохи далі, за рогом, бив копитами засадний полк лицарів ордену святого Омону. Закуті в бойові лати, вони повільно підпрівали на сонечку, як тамплієри в Палестині.
 
Сьогодні, як бачите, тут пусто – менти поховалися, бо налякані опозицією. Вони поникалися в підземних переходах і віддирають лампаси від своїх синіх споднів, а також пхають погони в мешти – тіпа, стельки такі модні, аби ноги не пріли. Бо страшно налякані, аж фуражки спітніли і з них капає на чоло і далі тече солоним по всьому писку. Тремтять і озираються навколо – чи не йде, часом, мимо який лідер опозиції – Яценюк там чи хто...
 
А даремно вони тремтять, бо Яценюк в цей опозиційний час не спить – він на службі! Він так суворо дивиться далеко-далеко і бачить опозиційне майбутнє – воно барвисте і прекрасне, як акварелі Шьольберга. І сам він красівий і статний; скельця виблискують, як вогники маяка, що вказують шлях блудливому (ну, той, що заблудився) опозиціонеру. Іди до нас, - наче каже його добрий і трохи втомлений ленінський погляд – іди вже сюди, нещастя. Билив мі!
 

О, і потягнулися на це тепле інфрачервоне миготіння, на цю зарніцу зірниць з-під суворо накручених бровєй люди... Алілуя, брат! Ми віримо тобі! Веди нас по колу! Давай, вперед по часовій стрілці! Ми були тут, але де тепер те жавю?.. Де та морковка, брат, в яку ми мусимо вірити? А втім, фіг з нею, з морковкою – ти тільки за прапор забашляй... Бо вже рука бойцов тримать устала... Та й мітинг твій не останній сьогодні (це - кому  як повезе).
 
„Так, я поведу вас туди-сюди!” – відгукається лідер. Бо він – лідер, а лідер, це хто каже: вперед, вперед і ні кроку назад, бо куди ж ви всі ломанули? Пострибали у різні боки, як горді антилопи гну з мальовничого кратеру Нгоронгоро, коли лев, розморений полуденним африканським сонцем, спросоння задумливо поглядає – кого б сьогодні зжерти?
 
„Ми переможемо!” – каже лідер. Авжеж, авжеж... – погоджуються прапороносці.
 
„Треба вірити в перемогу!” – А то! Як бог свят!.. Віримо вам, пастори, всією душею.
 
„А хто не вірить, той не переможе і не попаде в опозиційний рай, а попаде на бабки у пекло до донецьких!” – Та який базар, Арсен? Лама азабтані!..
 
„А тепер – гімн, і по хатах, в родинне коло, святкувати!” – строго закінчує мітинг лідер.
 
Звучить гімн, але його звуки не виводять прапороносців зі стану нірвани.
 

Але – закінчився гімн. Прапороносці чемно його дослухали і з останніми мажорними акордами почали масово, як підсніжники на карпатських полонинах, подавати ознаки життя. Їх зацікавлені погляди цупко вишукували в натовпі своїх „бджолиних маток”; ті тримали в руках наготові якісь списки.
 


Зібравши до купи свій рій, „мамки” з тихим медовим гулом, під шелест паперів, відводили його в сторону.
Потім прапороносці, шеренга за шеренгою, кидали свої знамена на граніт.
 

Мимоволі пригадалася схожа картина – мавзолей... штандарти...
А ось бійці ідеологічного фронту рішуче здирають з себе свою уніформу. Зазвичай так поступають вояки на окупованій території.
 

Звісно, отримати бабло за Юлю – діло святе. А от отримати в табло – то є інша справа.
Кінець мітингу.    
Занавіска.        
 
Мда... Спочатку я почав писати щось таке серйозне-серйозне, з цитатами і цифрами... Але хіба ж можна до цієї вистави відноситися серйозно? Тут же, як в будь-якому театрі, всі на роботі - і Яценюк, і його „команда”... Тільки от чи сприймати це театралізоване дійство всерйоз – тут кожний сам вирішує за себе.  
 
Я назвав це імхо „Святкування на контрасті”.
 
На контрасті з чим? – та з тим же святкуванням Незалежності, тільки два роки тому. Нехай тоді був ОМОН, нехай все відбувалося на грані фолу, але не було такої відвертої фальші, не було такої мертвечини... Як же вони вміють зливати людську енергію протесту, оці наші „лідери”!.. Спочатку Ющенко, як Алан Чумак, миролюбно заряджав повітря своїми руцями, тепер підріс його клон, Яценюк...
 
Тричі правий Ігор Лосєв, коли каже про необхідність не забувати кредитну історію наших політиків! Як можна вірити людині, яка вже раз здала всіх з потрохами?
 
Кажете, Тимошенко вірить Яценюку? Вибачте за тавтологію, я не вірю ані на грам, що Тимошенко може йому вірити. Я розумію, що карта так лягла, що їй нікуди діватися і вона змушена йти на компроміси. Але я не змушений. Я не маю бажання гратися в цю гнилу гру – „давайте зробимо вигляд, що нічого не було!” От чому осетрину "другої свіжості", зазвичай, відмовляються вживати, а політиків аналогічної кондиції - без проблем?  
  
Так ось: вчора Яценюку розклад був зіграти проти Тимошенко, сьогодні  - за Тимошенко, а завтра – як карта ляже. Казино „українська опозиція” – штука не прогнозована. Тут же боротьба йде не за те, щоби змінити правила гри і вилучити з обігу краплені карти; ні, боротьба за право самому здавати ці самі краплені карти, за право ставити своїх людей до столів з бюджетною рулеткою.
 
Хто азартний, може підсісти до столу, може повезе...
 
Яценюк знав, що каже, коли говорив: всі вони однакові! Ну, себе-то він не мав на увазі, а так–то – всі.
 
Власне, ось цей куплений мітинг є чітке свідоцтво того, наскільки сильно Арсена парить реальна підтримка народу.
 

А де позитив? Позитиву давай!
 
Ну, позитив – штука індивідуальна. Кожний знаходить щось своє.
 
Особисто мені на цьому святі казенних футболок, спортивних штанів і сонних очей добавили настрою ті, хто прийшов сюди не на казенний мітинг до Яценюка, а хто прийшов до Тараса Шевченка на святкування Незалежності своєї Батьківщини, України.