Найцінніший товар, який може мати будь – яка країна – це технології. Від них залежить модернізація економіки (перехід від домінування легкої, важкої та обробної промисловості до високотехнологічного виробництва), збільшення немайнового експорту, залучення іноземних інвестицій, збільшення капіталізації вітчизняних підприємств та їх вихід на міжнародні біржі.
Занадто пафосний, на перший погляд, вислів, що інвестиції в науку – це інвестиції у майбутнє, насправді стовідсотково відповідає сучасним реаліям.
Якщо розглянути приклади країн, які в останні 50 років продемонстрували, в тій чи іншій мірі, економічні дива, однозначно прослідковується взаємозв’язок між обсягом державних й приватних інвестицій в наукову галузь та темпами економічного зростання країни.
Звичайно, що структура вітчизняної наукової галузі віджила себе ще років 40 назад, але той базис, який існував, навіть, на початку 2000х, дозволяв при належній державній підтримці й реструктуризації, надолужити втрачене та «зловити» темпи розвитку наукової думки провідних європейських країн.
На сьогоднішній день ситуація стала просто фатальною. Єдине, що тримає цілу галузь на плаву – це ентузіазм тих, нечисленних фанатів своєї справи, які не знайшли себе в інших сферах або не змогли виїхати за кордон.
Той базис (викладачі ВНЗ, наукові співробітники НДІ, конструкторських бюро, дослідницьких лабораторій, матеріально-технічна база тощо) безповоротно втрачено. Спроби відновити галузь вимагають як мінімум 30 річного періоду та багатомільярдних інвестицій, що при сучасних обставинах видається надскладною задачею.
Найбільш реальним варіантом порятунку та поступового відновлення наукового потенціалу України вважається перехід на солідарну систему фінансування галузі. При цьому, держава, у першу чергу, має взяти на себе витрати по підготовці фахівців та залучення провідних світових спеціалістів викладацького складу, забезпеченню мотивації для молодих науковців, організації профільних навчальних закладів по підготовці технічного персоналу (фактичне знищення системи технікумів завдало неменшої шкоди ніж відтік «інтелектуального потенціалу»).
Приватний сектор, у свою чергу, після забезпечення конкурентних умов, зацікавлений у створені власним коштом дослідницьких та виробничих потужностей.
Аналогічна схема успішно діє у США (досліди здійснюються на базі Університетів, діє низка приватних корпорацій, які існують за рахунок держзамовлень), де держава, у більшості випадків, виступає в якості замовника, а не балансоутримувача.
При цьому, комерційна організація, маючи на меті отримання прибутку, значно ефективніше використовує надані ресурси, оптимізує свою діяльність, що має наслідком зменшення витрат з боку замовника (держави). Чи потрібно зазначати яка «оптимізація» державних витрат відбувається в Україні?
Уявлення деяких вітчизняних діячів про реформування наукової галузі обмежується необхідністю переведення майнових комплексів та земель НАН України у приватну власність «обраних» бізнесменів (які не мають жодного відношення до наукової діяльності).
Без сумніву, НАН України (та й всі інші Академії) є рудиментами старої епохи, який себе неодноразово скомпрометував. Але раціональне використання їх матеріальних ресурсів дозволило б дещо пом’якшити модернізаційні витрати бюджету та почати надолужувати втрачені позиції.
Черговим «дерибаном» має стати ліквідація Аграрної академії наук (ймовірно до кінця року), яка цікавить бездумних керівників країни своїми 600 тис. гектарів сільхозгосподарських земель та низкою майнових комплексів у всіх регіонах України. Так, не потрібна вона у такому вигляді як зараз, але ж на базі цієї структури (попередньо розігнавши всіх академіків з купленими регаліями) можна створити навчальні й дослідницькі центри, залучити довготривалі іноземні інвестиції на умовах проведення спільних наукових вишукувань. Стільки всього можна зробити навіть при таких несприятливих стартових умовах – потрібна тільки політична воля й трошки любові до своєї країни.
