18 липня до Києва прибудуть представники бунтівної Врадіївки. Чим зустріне їх Київ? Масовою акцією солідарності та підтримки, чи кількатисячним ерзац-мітингом, організованим за спущеною в останній день "рознарядкою", де кількість прапорів  перевищуватиме кількість учасників?
 
Поки що більш ймовірним видається другий варіант. На вулицях не видно агітаційних наметів, не розповсюджуються відповідні листівки, ніхто не пояснює киянам, що врадіївський безпредєл, це не якась виняткова подія місцевого масштабу, а система державного бандитизму, який своїми метастазами охопив усю країну, у тому числі й Київ. Мабуть партійні вожді, як завжди, очікують, що кияни самі "дозріють" та самоорганізуються, а їм, вождям, лишається у слушний момент закликати їх "на барикади". Якщо ж кияни не відгукнуться на цей заклик, можна буде вкотре списати власну неспроможність на їхню незрілість, пасивність, хатускрайність чи рабську психологію.
 
Звісно, кожен з нас має говорити з колегами, сусідами, знайомими, переконувати їх прийти на Майдан. Але це самоплив, аматорство. Якщо підготовка акції обмежиться лише цим та рознарядкою "згори", годі сподіватися на позитивний результат. Потрібна професійна організаційна та агітаційно-масова робота. А щоб ця робота була більш ефективною, варто об’єднати зусилля всіх опозиційних сил, зокрема, їхні організаційні, матеріальні та інтелектуальні ресурси.
 
За наявності політичної волі опозиційних лідерів та при грамотній організації процесу "врадіївський прецедент" може стати тим детонатором, завдяки якому буде ввімкнений "зворотній відлік" чинному режиму. В іншому разі це буде чергова безневинна хлопавка на кшталт акції "Вставай, Україно!".