Я розкажу вам про любов, природу і молодечу непередбачуваність (у сенсі – «якби я знав»).
 
   Тим, кому не подобаються пасажі про природу можна не читати. Сам не читав у школі ці фрагменти з Лєскова або Тургенєва, бо був лохом-недоумком.
   Потім, згодом, коли почав ставитися до риболовлі як до науки (прочитавши Сабанєєва) зрозумів, що вуаєризм притаманний будь-якому письменнику або науковцю-природознавцю і, взагалі, допитливій людино-тварині.
 
    Скажімо, першим відомим науковцем-вуаєристом напевне був Ньютон зі своїм, а не адамовим яблуком. Або, пам*ятаєте, як Гіляровський зустрів у північно-кавказькому генделику  зубожілого, який за бутерброд із хліба та відвареної печінки розповів йому як правильно їсти цю непересічну їжу (бо знав, що смак визначають пупирки на язиці). А це було у кінці 19 ст. (кавказька війна).
 
   Я був не дуже юним, дуже охочим до риболовлі і безлічі інших зваб.
А була в мене у той час дівчинка- студентка, з якою в нас були романтичні стосунки.
 
   Перед тим, як скласти останній іспит у сесії, а я перед цим за тиждень повідомив її, що їду рибалити напроти сотого бакену ( там фарватер проходив на відстані кидка, - на скаті класно брав великий судак) на Канівському водосховищі, вона мені заявила, що після екзамену приїде до мене. Ну, я ж не деспот, тому кажу, що не треба себе піддавати таким тортурам.
 
   Щоби дістатися у ті часи до мене треба було проїхати автобусом старою дорогою на Українку до зупинки «санаторій «Жовтень», а потім дамбою кілометрів 2,5 чапати.
 
   Чи дійсно вона була закохана, чи їй так здавалося у той час, але наполягла  на своєму, «забивши» щоб зустрів на дамбі.
 
   Виходжу зустрічати. Сутеніє. Сутеніє по- справжньому. Йду назустріч. Чутно крики птахів – денних, які летять на гнізда, та нічних хижаків… Навіть мені моторошно…
Бачу у мережевих сутінках у далечині якусь фігурку. Не можу її розпізнати. Ближче…. Ближче…
Це вона! Але з сумкою на кшталт «мародерської». Маленька, тоненьк і …сумка така ж за розмірами як вона.
Питаю:
- Ти всі «шпори» взяла ?
- Ні, я тобі ящик пива купила… Правда, дві пляшки транспортуючи розбила…
Я знав, що вона гарна, але не моя. Я знав… Але останній подвиг мене змусив прийняти рішення. Одружився.
З тих пір вона мене пивом не балувала.
Ми прожили разом більше 12 років, на 5-му році нажили дитину, яка бажана, розлучилися.
 
Намагалися влаштуватися. Невлаштувалися.
 
Хєр його знає, чи спаплюжив я її життя? Особливо, коли вона через дитину нагадує з подорожі до Іспанії:
- Йому  ж потрібен твідовий піджак, - нехай дасть тобі розміри.